Міські задвірки чи місце пам'яті?

Розмова з Сергієм Кравцовим, істориком архітектури у Центрі єврейського мистецтва Єврейського університету у Єрусалимі.

– Багато років Ви досліджували історію архітектури та історію євреїв у Львові і ширше – в Україні та Східній Європі. Синагога Золота Роза є однією з найбільш знаних пам’яток архітектури, місцем пам’яті. Що це місце означає особисто для Вас, для історії та для міста сьогодні?

– Синагога Золота Роза справді є видатною пам’яткою архітектури, їй присвячено чимало досліджень. Її цінність визнавали навіть ті львів’яни, які не надто шанобливо ставилися до євреїв. Наприклад, Францішек Яворський вважав Золоту Розу «цікавою, одною з небагатьох, пам’яткою старого львівського будівництва», яка «мимоволі навіть справляє враження перлини, схованої у … смітнику». Для тих же, хто сьогодні вивчає Золоту Розу не тільки як пам’ятку європейської архітектури, але й «дійову особу» історії єврейської громади та уособлення її колективної пам’яті, вона поєднує усі категорії цінності: архітектурну, історичну і меморіальну. Для мене Золота Роза є чудовим прикладом «місця пам’яті», на рідкість багатим предметом дослідження, який заслуговує на всебічний захист і охорону. Гадаю, цей погляд поділяють і у Львові.

– Зруйнована у часі Другої світової війни та Голокосту, синагога вціліла лише частково. Було розроблено кілька проектів її консервації, останній – наприкінці 1980-х років. Найближчими днями розпочнеться консервація за проектом Інституту «Укрзахідпроектреставрація». Як Ви оцінюєте проект? Якими, на Вашу думку, є виклики та проблеми?

– Консервація руїн синагоги – умова, без якої неможливе подальше існування пам’ятки, навіть в її сучасному жалюгідному стані. Проект консервації виконали відомі львівські фахівці, надсилали для консультацій спеціалістам за межами України. Сподіваюся, всі рекомендовані консерваційні заходи буде прийнято, і руйнування пам’ятки припиниться. Викликом залишається подальше функціонування руїни у міському просторі. Адже пригадаймо: ще десять років тому паркану не було, руїни синагоги були доступні для всіх, проте вони перетворилися на смітник і заросли бур’янами. Отже, запорукою кращого майбутнього для пам’ятки має бути зміна ставлення до неї міста. З міських задвірків синагога мусить вийти на передній план, зайняти краще місце серед інших пам’яток, увійти до переліку того, що мусить побачити кожен львів’янин і гість міста. Впевнений, ресторани і столики можуть бути швидко прибрані за наявності волі суспільства і влади.

– Після Голокосту у містах, де до війни були численні і динамічні єврейські спільноти, залишилися будівлі, сакральні й не тільки, пов’язані з історією євреїв, минулим цих міст та містечок. Яким є їх сучасне та майбутнє? Як можна їх шанобливо, гідно і коректно включити у сучасне життя, не завжди пов’язане з єврейськими спільнотами? На що треба вважати і про що пам’ятати?

– Справді, світ єврейських кварталів і містечок зник з карти Центральної і Східної Європи. Проте завдяки історії, пам’яті та мистецтву залишилася ментальна карта того світу. Напевно, можливість трансформації цієї ментальної карти на значущий і привабливий міський простір залежить від кількох умов. По-перше, сучасне покоління жителів міста (а це в переважній більшості не-євреї) мало би визнати для себе цінність тої історії і пам’яті. По-друге, це покоління хотіло би висловити своє ставлення до історичного зламу, через який єврейські квартали залишилися пусткою. По-третє, це покоління мало би знайти адекватні суспільні, художні, архітектурні, містобудівельні засоби для вираження своє волі. Подібне відбувається в Європі: досить звернутися до новітнього досвіду Польщі, Чехії, Німеччини, Італії та інших країн. Це здебільшого низовий рух, до якого долучаються потужності міст, держав і окремих благодійників. Існує чимало цікавих прикладів, але жоден з них не копіює львівську ситуацію, отже львів’янам доводиться діяти творчо. Звичайно, їм доведеться обговорювати й узгоджувати свої дії з єврейською громадою (громадами) Львова, а також з вихідцями зі Львова, які надалі підтримують зв’язок з містом.

– Погляньмо на простір довкола, місце Великої міської синагоги, дому навчання Бейт Мідрашу. Збереглися лише фундаменти, і їх не видно. Не знаючи про історію цього простору, не так легко його розпізнати. Це була частина історичного єврейського кварталу, але також частина життя усього міста. Якими є приклади з інших міст та країн зі схожими історіями та місцями. Що вони показують і як можуть бути корисними для Львова?

– Я хотів би навести приклад Єврейської площі (або Юденпляц) у Відні. Цей взірець добрий навіть не тим, що і як треба робити, але тим, як відбувається обговорення такого проекту, як його аналізувати і яких помилок можна уникнути. Отже, під сучасною віденською площею, на якій планували встановити меморіал жертвам нацизму, було знайдено руїни середньовічної синагоги, знищеної у XV ст. У містобудівельному рішенні знайшлося місце для всього: і для міської площі, і для монумента, і для руїн синагоги, розкритих у підземних залах Єврейського музею, і для комп’ютерної реконструкції цілої єврейської дільниці. Як можна здогадатися, рішення містить чимало компромісів: наприклад, фундаменти середньовічної синагоги спочивають не на тому підземному рівні, де їх знайшли археологи... Тим не менше, площа живе і приваблює численних відвідувачів.

– У 2010 році Ви були членом журі конкурсу проектів вшанування трьох місць, пов’язаних з єврейською історією у Львові. Було чимало дискусій. Одна єврейська організація навіть успішно оскаржила рішення організувати конкурс. Інші організації підтримали таку ініціативу. Серед результатів була концепція архітектора Франца Решке щодо вшанування саме місць, де до Другої світової війни та Голокосту діяли дві синагоги та школа Бейт Мідраш. Згодом було розроблено проект у співпраці архітекторами Решке та Юрієм Столяровим, який замовило та реалізовує управління охорони історичного середовища ЛМР у партнерстві з різними інституціями. Як Ви оцінюєте сам проект і загалом таку ініціативу?

– Загалом я сприймаю реалізацію проекту позитивно. Повірте, багатство і розмаїття ідей, які були подані на розгляд журі, далеко перевищувало можливості якоїсь окремої особи чи навіть творчого колективу. Оскарження рішення організувати конкурс не поверне ідеї назад у ті голови, звідки їх видобули. На разі, наскільки мені відомо, кращих ідей не запропоновано. Проект Франца Решке фахове журі визнало найкращим у порівнянні з багатьма іншими, теж добрими. Цей проект ліг в основу розробки нового, реального проекту реконструкції площі. Що стосується окремих деталей проекту пана Решке, я не вважаю їх ідеальними і хотів би побачити доопрацювання. Наприклад, я вважаю недоречним озеленення рештків Бейт Мідраш: ця зелень додає елегійного настрою там, де має бути відчутний трагізм втрати і запустіння.

– Також 2013 року було презентовано Програму регенерації єврейської дільниці у Львові, розроблену Інститутом «Укрзахідпроектреставрація» на замовлення Представництва американського об’єднання комітетів для євреїв колишнього Радянського Союзу. Як Ви оцінюєте ці дві концепції. Чи не суперечать вони одна одній? Про що нам говорить така ситуація, коли виникають різні ініціативи?

– Я ознайомлений з обома проектами. Проект «Укрзахідпроектреставрації» охоплює значно більшу територію, ніж запропоновано у конкурсній програмі. Він передбачає вирішення проблем цілого єврейського кварталу, тоді як конкурсні проекти розв’язували локальні містобудівельні, архітектурні, ландшафтні, художні, естетичні задачі площі синагог. Проте конкурсні проекти оперували міською власністю на завдання міста. Натомість проект «Укрзахідпроектреставрації» розписав майбутні ролі усім спорудам і відкритим теренам, незалежно від волі власника, бюджету, терміну реалізації тощо. Тому проект «Укрзахідпроектреставрації» викликав застереження, приблизно як ті паперові «генплани», які мусили бути в кожному радянському соціалістичному місті, але яких ніхто не збирався (і не міг) реалізувати. Не можна відмовити у праві існування ані далекосяжним містобудівельним проектам, ані детальним проектам окремих ділянок. Проте ці проекти мають доповнювати, а не перекреслювати один одного.

– Багаторазово озвучувалися ідеї відбудови синагоги Золота Роза. Програма регенерації єврейської дільниці у Львові пропонує її, а проект «Простір Синагог» хоч і не ставить це за мету, але й не відкидає такої можливості. Яка Ваша думка?

– За положеннями Краківської хартії, пам’ятки, які постраждали внаслідок війни, у виняткових випадках можуть бути відбудовані у їхній колишній формі. Відбудова ‒ дуже радикальний містобудівельний і сумнівний реставраційний захід, він вимагає консенсусу всього суспільства. Суспільство має запитати у себе: що ми хочемо сказати відбудовою Золотої Рози? І тут варто бути відвертим у пошуках відповіді. Також суспільство має розуміти, що означає поступова руйнація Золотої Рози, покинутої напризволяще. Теоретично і технічно синагогу можна відбудувати. В Європі існують вдалі приклади відбудови зруйнованих синагог – наприклад, в угорському місті Шопрон, в Берліні на Оранієнбурґерштрассе.

– Чому важливо зберігати єврейську спадщину у Львові та в Україні загалом? Хто має бути відповідальним за це? Чи можливе збереження й усвідомлення історії євреїв і єврейської спадщини як спільної історії та спадщини?

– Єврейську спадщину у Львові важливо зберігати з тієї ж причини, що і всяку іншу спадщину у кожному місці. Спадщину зберігають через її цінність, для того, щоби передати нащадкам. Спробуємо відповісти на зворотне питання: чому спадщину знищують: чому нищать статуї Будди в Афганістані, пам’ятки античності в Іраку і Сирії? Мотиви цього варварства зрозумілі: витерти сліди того, що не має права існувати у тому майбутньому, якого хочуть варвари. Власне, так поводилися нацисти. Такий спосіб мислення мусимо викорінити через пояснення і спростування радикальних, популістських, варварських поглядів.

Що ж до відповідальності за збереження спадщини, природно було би покласти відповідальність на власника. Напевно, власнику часами потрібна допомога. Існують різні способи підтримки власника, хоча матеріальні засоби у галузі охорони пам’яток дуже обмежені й доступні лише на конкурсній основі.

Щодо усвідомлення історії євреїв та єврейської спадщини як спільної історії та спадщини, це зовсім непроста теза. Оскільки й українська, і єврейська спільнота виростають з традиційних суспільств, кожна з них несе колективну пам’ять, де все підпорядковано поділу на «своїх» і «чужих», де свої завжди добрі, а в чужих – все навпаки. Лише у постмодерному суспільстві люди відходять від тих поділів і стереотипів, виховують у собі терпимість та цікавість до іншого, уникають оціночних суджень. Отже, цілком можливе усвідомлення єврейської спадщини, як і української чи якоїсь іншої, як спільної. Як показує досвід, для цього потрібна добра воля й атмосфера, в якій можна обговорювати будь-які питання співіснування. Крім того, охорона пам’яток може бути чудовим полем для співпраці.

Сергій Р. Кравцов (Sergey R. Kravtsov) – науковий працівник Центру єврейського мистецтва Єврейського університету в Єрусалимі. Народився у Львові, освіту архітектора здобув у Львівській Політехніці, в 1978‒1994 роках працював у «Дніпромісті» та «Укрзахідпроектреставрації». Кандидатський ступінь у галузі історії архітектури отримав у московському Інституті теорії та історії архітектури 1993 року, до Ізраїлю переїхав в 1994 році. Автор і співавтор шістдесяти наукових статей і кількох книжок. У 2011 році опублікував монографію про історію синагоги Золота Роза (Sergey R. Kravtsov, Di Gildene Royze. The Turei Zahav Synagogue in L’viv, Petersberg, 2011).

Розмовляла Софія Дяк, історик, директорка Центру міської історії у Львові