За останні три місяці вулицю Над Джерелом на східній околиці Львова – не впізнати. На місці колишнього піщаного кар’єру та звалища будівельного сміття «виросло» містечко для вагітних переселенок із парком, дитмайданчиком та озером. Два тижні тому сюди заселились перші сім’ї. Аналогів цьому містечку в Україні немає.
ZAXID.NET відвідав містечко та розповідає, як мешканці облаштовують побут та що думають жителі району про нових сусідів.
***
«Тут була гора сміття»
Львівська мерія обирала місце під зведення котеджних будинків для вагітних переселенок серед кількох ділянок як у Львові, так і за межами міста. Зрештою будувати вирішили в районі вул. Тракт Глинянський, де на початку вул. Над Джерелом пустувала закинута територія площею близько 2 га.
Раніше тут був піщаний кар’єр, а згодом, коли район почав активно розбудовуватись, це місце перетворилось на звалище будівельних відходів, обросле хащами. Сама вуличка Над Джерелом нагадувала радше заасфальтовану польову стежку, на узбіччях якої жителі садили городину.
Тепер же це місце змінилось до непізнаваності. До будинків, де живуть вагітні переселенки, веде свіжопостелений асфальт та замощені плиткою пішохідні доріжки.
«Колись тут був піщаний кар’єр, а потім виросла гора будівельного сміття і калюжа, в якій плавали качки. А тепер тут так гарно зробили», – розповідає пан Михайло, який понад 40 років мешкає в цьому районі.
По дорозі з роботи він вперше прийшов подивитися на будинки і простір навколо, каже, що місце вже облюбували й інші мешканці району – водять сюди гратися своїх дітей, вигулюють собак, їздять на велосипедах.
«Раніше діти на схилах кар’єру зробили собі такий трамплін, щоб кататися на велосипедах, а тепер для цього є спеціальні доріжки», – із захватом говорить пан Михайло.
Будинки «виросли» за три місяці
Будівництво містечка для переселенок із дітьми анонсували у квітні. Тоді міський голова Андрій Садовий повідомляв, що будинки будуть дерев’яні й значно комфортніші за контейнерні.
На вході в будинок розташована табличка з назвою містечка «Незламні матусі» (фото ZAXID.NET)
Містечко складається з кількох зон. Ближче до дороги розташовані два дзеркальні двоповерхові будинки, які запроектував львівський архітектор Тарас Сулик.
«Цей проект не тільки для ВПО, а й для цілого району, оскільки ліс і хащі навколо стають парком. Це буде локація, де можна буде прогулятися і з дітьми», – пояснює Тарас Сулик у Chaplinsky Vlog.
Самі будинки як конструктор уже на місці складала одеська компанія «Чорноморськ Строй Груп», що через війну релокувалася на Львівщину. Компанія виготовляє заготовки для каркасних будівель. Один такий будинок може прослужити щонайменше 50 років й розрахований і на теплу, і на холодну пору року. Загалом у обох будинках одночасно можуть жити до ста людей.
Навколо будинків – дуже лаконічний ландшафт – засіяна трава, висаджені дерева, розставлені дерев’яні меблі та прибране озеро. Вся територія абсолютно відкрита не тільки для мешканців містечка, а й для всіх охочих. На дитмайданчику вже бавляться діти, які живуть на районі.
Всередині будинку поки що тихо, чутно лише гуркіт будівельників, які завершують монтаж меблів, пахне свіжою деревиною та фарбами. Завдяки великій кількості вікон всередині дуже світло, а інтер’єр нагадує дорогий заміський котедж десь у Карпатах.
Стіни та меблі в будинку – дерев’яні, а велика кількість вікон роблять його дуже світлим (фото ZAXID.NET та Катерини Москалюк)
Домашнього затишку тут поки що бракує, адже у перший будинок заселились лише три родини, ще три очікують наступного тижня. Інший будинок наразі порожній, там доставляють меблі та прибирають.
«У одному будинку є 13 житлових кімнат на чотири та шість місць. Ліжка в кімнатах – дворівневі. Спільними для мешканців є велика кухня-їдальня з посудом та продуктами на перший час, санвузол, душові кімнати та пральні. На другому поверсі є велика ігрова кімната», – розповідає адмінстраторка Лілія.
Тут житимуть виключно вагітні жінки та їхні діти або родичі. Чоловіків сюди не селитимуть, але вони зможуть навідувати своїх дружин у будь-який час. Вагітних поселяють від семи місяців. Щонайменше вони можуть жити в будинку до того, як дитині виповниться пів року, але адміністрація розглядатиме кожен випадок індивідуально.
Спеціаліст управління соціального захисту Львівської міськради Володимир Головатий каже, що аналогів такому поселенню в Україні немає.
«Тут живуть або самотні матусі, або матусі, чиї чоловіки зараз воюють. Це не так, як у модульних містечках. До речі, багато матусь із модульних містечок, яким ми запропонували переїхати сюди, відмовились. Кажуть, у них там уже свій побут, сусіди. Тому сюди не заселятимуться абсолютно всі вагітні», – пояснює він.
Територія навколо будинків упорядкована. Користуватися майданчиками та озером можуть як мешканці містечка, так і жителі району (фото ZAXID.NET та Катерини Москалюк)
Жінка, яка хоче мешкати в будинку, має написати відповідну заяву та зареєструвати її в ЦНАПі. Після цього заяву розглядатимуть соціальні органи.
«Нам пощастило. Ми жили у класі»
Більшість кімнат іще незаселені, однак кожна з них уже обладнана ліжками, полицями, шафами, диванчиками і пелинальними столиками. Тетяна – одна з трьох жінок, які першими заселились у будинок. Разом із мамою та старшим сином Єгором вона приїхала до Львова наприкінці березня із невеликого села під Старобільськом Луганської області. Майже чотири місяці вони жили у львівському ліцеї №70.
«Звісно там умови були інші, милися в мисці. Але нам ще пощастило, ми жили в класі», – пригадує Тетяна.
Жінка народжуватиме наприкінці серпня. Вже більше двох тижнів вона із 6-річним сином Єгором живе у будинку для вагітних переселенок, поки її дім, наразі ще цілий, стоїть в окупації. Каже, їздити у місто немає потреби, адже в будинку є все необхідне, а найближчий магазин розташований на 10 хв ходьби пішки.
Речі в кімнаті Тетяни ще не до кінця розкладені, але маленький Єгор уже прилаштував свою улюблену іграшку – статуетку дубайського Бурдж-Халіфа. Хлопчик дуже мріє поїхати туди, коли скінчиться війна.
– Ти вже був у Дубаї?
– Ні, але збираю гроші.
– А що тобі найбільше подобається у Львові?
– Дубай!
Мама Єгора сміється і пояснює, що у Львові хлопчику дуже подобається костел Ольги та Єлизавети, саме через високі шпилі. Єгор ще не роззнайомився з новими сусідами, тож зараз бавиться сам, метушливо бігаючи будинком. Наприкінці розмови запрошує в гості знов.
– А ви ж ще прийдете до нас, правда?
У сусідній кімнаті живе ще одна Тетяна – 38-річна переселенка з Бахмута Донецької області. У її кімнаті гамірно, адже у Львові вона поселилася разом із мамою та двома дітьми – 14-річною Анею та 9-річним Антоном, яких виховує самостійно. Діти, щоб чимось себе зайняти, грають в ігри, дивляться відео на YouTube, бо інших дітей, їхніх ровесників, у будинку поки немає.
Тетяна разом із 14-річною донькою Анною в будинку для вагітних переселенок у Львові (фото Катерини Москалюк)
«Антону важко знайти спільну мову з іншими дітьми. Вдома його дражнили Антошка-Антошка, то він такий трохи замкнений, але от наче знайшов спільну мову з сусідським хлопчиком Єгором», – каже Тетяна.
Із Бахмута Тетяна із родиною виїжджала у березні, планувала поїхати до знайомих у Польщу, втім дорогою в поїзді в неї вкрали паспорт й перетнути кордон її сім’я не змогла.
Спершу вони жили в одній із львівських шкіл, згодом переселилися в гуртожиток на Пекарській, де в одній кімнаті жило по 20 людей. Діти мають інвалідність і потребують більше уваги й комфорту.
«Жити разом із такою кількістю людей було важко. Мої діти – особливі, їм потрібна постійна увага та спеціальні ліки. Тут нам, звісно, набагато краще», – каже Тетяна.
Зараз вона перебуває на п’ятому місяці вагітності, але про свій незвичний стан дізналася випадково вже тут, у Львові, коли була вже на третьому місяці.
«Через вагітність виїхати в Польщу вже не вийде, тому буду тут дітей прилаштовувати в школу, а сама – ставати на облік у консультації. Тим паче, в цьому будинку хороші умови, щоб залишитися», – додає Тетяна.
Тетяна разом із дітьми Антоном та Анною (фото Катерини Москалюк)
На другому поверсі будинку живе найменша мешканка – Аніта, їй лише місяць. Її мама, 36-річна Олена, та 14-річна сестра Поліна поселилися тут лише декілька днів тому, коли їх виписали з лікарні. Поки мама бовтає пляшечку з дитячою сумішшю, Аніта смиренно чекає її на ліжку.
Її сім’я зустріла війну у Ворзелі під Києвом. Більше десяти днів вагітна Олена, разом зі старшою донькою, чоловіком та його сім’єю ховалися від обстрілів у шкільному підвалі, а 9 березня, коли місцева влада офіційно оголосила евакуацію, вирішили виїжджати на захід.
«У Львові чоловіку вручили повістку, тож далі до Польщі ми їхали самі, фактично в нікуди. Там нас зустріли волонтери, два тижні жили в школі, а потім нас прихистила польська сім’я у великому затишному будинку під Варшавою. Спілкувалися через Google-переклдач. Вони дуже добре до нас ставились: поставили мене вагітну на облік, возили здавати аналізи», – пригадує Олена.
Олена разом із новонародженою донькою Анітою (фото Катерини Москалюк)
Народжувати вона планувала в Україні, тож наприкінці травня повернулася.
«Ми планували побути трохи у Львові, а потім їхати далі, додому, але дитина вирішила інакше і народилася недоношеною, на сьомому місяці, тут, у Львові. Тепер в нас і в свідоцтві написано: місце народження – Львів», – каже Олена.
Більше місяця вона разом із маленькою Анітою провела в Львівському обласному клінічному перинатальному центрі.
«Я постійно плакала, приходила запитувати, ну як вона, але лікарі не давали ніяких прогнозів, а донька лежала під апаратами. Минулого тижня нас виписали й саме в перинатальному центрі розповіли про будинок для вагітних переселенок. Оскільки повертатися у Ворзель або до своєї родини на Дніпропетровщину зараз небезпечно, ми вирішили поки залишитися тут», – розповідає Олена.
Олена тримає маленьку доньку в ігровій кімнаті будинку для вагітних переселенок (фото Катерини Москалюк)
Із недоліків будинку Олена називає відсутність бомбосховища, каже, не знає, як діяти під час сирени, бо сховатись ніде, а навколо – відкрита територія. Однак загалом, каже, тут затишно й тихо, що якраз необхідно її новонародженій донечці.
«Зараз у всіх складний період, але нам ще пощастило – всі живі і здорові. В людей є страшніші історії. Треба перечекати ці важкі часи і дочекатися перемоги», – підсумовує Олена.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проекту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».