Мистецтво війни
Культура

Мистецтво війни

Художник Сергій Захаров про стріт-арт як протест

Катерина Сліпченко, 10 вересня 2015 862 0

11 вересня у рамках Форуму видавців відбудеться презентація книги волонтера та правозахисника з Черкас Валерія Макеєва, який провів у полоні бойовиків 100 днів. Проілюстував книгу «100 днів полону або позивний 911» донецький художник Сергій Захаров.

Він став дуже відомим після того, як створивши арт-групу «Мурзілка», виставляв на вулицях окупованого Донецька карикатури на ватажків «ДНР», за що був викрадений бойовиками та провів у полоні тривалий час.

ZAXID.NET розпитав Сергія Захарова про його унікальний та небезпечний проект у Донецьку та про те, що він малює у Києві.

Зустріч відбулась під час Конгресу Східного партнерства, коли художник показав у Львові інсталяцію «Картковий будинок».

- Ми привезли цей проект до Львова за підтримки фонду «Ізоляція», фонду, який займався підтримкою сучасного мистецтва. Свого часу він працював у Донецьку. Зараз його захопили бойовики і використовують його як тюрму. Фонд переїхав до Києва і там продовжує свою діяльність.

- Розкажіть, будь ласка, докладніше про цей проект.

- Ми приїхали з «Картковим будинком», який вже представляли у Парижі, Празі, Німеччині. Так само з ним ми їздили по містах, які стали прифронтовими: Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь.

Проект однозначний по своїй суті та не залишає варіантів та припущень. Тут все прямо та прозоро. Є штучно стоврена конструкція – картковий будинок. Є карта «джокер», на якій вся ця конструкція тримається. Якщо вибити карту, то і вся штучно створена конструкція миттєво розпадається. Мій проект  є демонстрацією того, що є і того, що буде.

- Ви, мабуть, один із небагатьох художників у світі, хто знову зробив небезпеку складовою стріт-арта. Для вас головною була мистецька чи протестна складова?

- У будь-якому випадку перебуваючи усередні подій, які відбуваються у Донецьку, як би пафосно це не звучало, сидіти та мовчати не хотілось. Хотілось висловитись.

Найкраще я міг це зробити засобами саме стріт-арту. Адже стріт-арт має просту та доступну мову. Людина стає глядачем та учасником, коли просто виходить з дому. Для цього їй не потрібно купувати квиток, йти на якусь спеціально організовану акцію. Достатньо просто вийти на вулицю.

У даному випадку це були фігури в людський зріст з зображенням ватажків бойвиків. Ця ідея виникла як тільки бойвики з'явились у місті. А коли вони його захопили, я почав цей проект втілювати...

- Чому в такого небезпечного проекту така мирна назва як «Мурзилка»?

- Як і будь-яка назва, вона фактично взята зі стелі. Коли я намагався створити групу (дехто з моїх знайомих відмовився, але все одно вийшла група бо я був з фотографом), я підшуковував для неї назву. Навіть, якби я працював сам, все одно потрібен був якийсь псевдонім, бо під своїм іменем я не міг того робити.

Напередодні я прочитав, що радянському журналу «Мурзілка» вже 90 років. Подумав, чому б ні. До речі, коли я приїхав до Києва, виявилось, що багато хто думав, що це безбашені тінейджери роблять.

- Коли ніхто не знав, хто виставляє в Донецьку фігури, вас у ЗМІ називали донецьким Бенксі. Як ви до того ставитесь?

- Як до певного штампу. Звичайно, коли йдеться про стріт-арт, то Бенксі є найвідомішим іменем, звичайно. Що нас з ним повязує, так це те, що група «Мурзілка», як і Бенксі, мала залишатись інкогніто. Він – зі своєю метою, а ми - з метою безпеки.

- Зараз ви через малюнки розповідаєте історію вашого полону. Як ви можете означити цей жанр?

- Всі називають мої малюнки коміксом, але правильніше би це було назвати графічною новелою. Це не я придумав. Це жанр, який використовується давним-давно. У нас просто немає культури вжитку цього жанру. А взагалі у коміксах можна говорити про цілком серйозні речі. Розповідати драматичні історії.

Відомо, що у Франції комікс взагалі виведений в окрмий жанр мистецтва, який підтримується на рівні держави. Люди про це пишуть дисертації. Мені потрібен такий формат, бо я художник, бо я можу намалювати, те, що я бачив. Як це буде виглядати у підсумку, я ще не знаю.

Історія для мене особисто є дорогою. Це досвід, який неможливо було собі уявити. З іншого боку, вона не є унікальною. Таких історій сьогодні – море. І ще страшніших, ніж моя.

Так що до своєї особистої історії я буду додавати історії людей, з якими я спілкувався. Ці люди зараз зі мною звязуються і розповідають те, що з ними трапилось.

Наприклад, подзвонила одна жінка, яку «взяли» за те, за що могли і розстріляти: вона везла бронежилети нашим бійцям. Зараз, вона, до речі, воює. Не знайшла себе у мирному житті і пішла на фронт.

Так от. Вона розповіла історію, яку вартує вклчити у цю графічну новелу. Її знайома потрапила у полон в Макіївці. Її там страшно катували і під тортурами вона назвала імя цієї жінки. Той, хто її катував, сказав: «То моя однокласниця». Він припинив тортури, віддав її медикам з умовою, щоб вона ніколи не нікому не називала імені його однокласниці. От так там переплетені долі. Люди жили в одному місті, знали один одного і тепер вбивають тих, кого знали.

- Для вас ваші маюнки є необхідністю зафіксувати те, що з вами трапилось, розповісти про це, чи це є вашими рефлексіями?

- Рефлексії я міг би і собі в стіл малювати. Я коли приїхав до Києва, то мені всі стали пропонувати допомогу психолога. Але в той момент я вже вирішив малювати. Задумка в мене народилась ще у підвалах. Тож коли я приїхав до Києва, я вже почав малювати. Я зрозумів, що коли я малюю, то я звільняюсь від цього. Це – найкраща психотерапія у світі.

І, звичайно, в мене є ще бажання розповісти, щоб це побачили люди, щоб це було надруковано і щоб люди поставили питання: як у наш час це могло статися? як відбуваються речі, яких зовсім недавно не можна було собі уявити?

- Наскільки те, що трапилось, було для вас несподіваним?

- Абсолютно несподіваним. Навіть у квітні-травні 2014-го ще не можливо було повірити, що моє місто перетворюється невідомо на що. Відбулась революція у Києві, якесь відлуння докотилися і до нас. Якісь ідіоти ходили з російськими прапорами. Здавалося, що все ось-ось заспокоїться. А воно почало розростатись, як сніговий ком.

Я ходив і бачив, як якісь бомжі та наркомани ходили зі зброєю та дивилися на мене зверхньо. Вони можуть забрати майно, забрати життя. Місто занурилось у якусь зовсім іншу реальність. А потім мене забрали, кудись повезли, били, імітували розстріл...

- Що далі? Ви сподіваєтесь повернутись?

- Минулого року здавалося, що все це швидно закінчиться. Що йдуть військові дії і вона мають мати фінал. Але час іде, вже минуло більше року і стало зрозумілим, що це надовго.

Але, якщо сказати собі, що Донбас відрізаний, що я позбавлений дому, своєї малої батьківщини, то мені буде дуже погано. Тому в мене є надія, що все буде добре і ми повернемося додому. 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук