Відучора на Львівщині є місто Шептицький. Верховна Рада України з другої спроби перейменувала 327 топонімів у межах закону про деколонізацію. Зокрема, на Львівщині Червоноград став Шептицьким, Червоноградський район – Шептицьким районом, а село Червоне на Золочівщині – Галицьким.
Нова назва міста не всім до смаку. Хтось просто обурюється у соцмережах, а хтось з народних депутатів вчиняє трохи смішні публічні демарші. Я хочу сказати, що й сам, як член робочої групи з питань декомунізації при Львівській ОВА, не відразу підтримував цю назву. Та й зараз вважаю її, радше, компромісною, бо, судячи з процесу перейменування, імені митрополита багато червоноградців не заслужили. Це так – на виріст. Зрештою, така сама історія з перейменуванням багатьох міст та сіл. Адже є ті, хто любив Кузнєцовск, Новомосковськ і багато радянських назв. А проте звиклося і до Бахмута, і до Вараша, звикнуть і до Самара, і до Шептицького.
Львівщина щодо декомунізації – особлива область. Громадський простір нам вдалося декомунізувати майже на 100%. Усе тому, що об’єднали владу, громадськість та підприємців. І я пишаюся бути маленькою частиною цього процесу. За минулий рік ми з громадами демонтували понад 310 радянських пам’ятників, більшість з яких прославляли радянську окупаційну армію.
Саме червоноградці (тепер уже жителі Шептицького) хваляться, що першими в області демонтували пам’ятник Леніну. І це правда. Проте до 2023 року саме Червоноградський район був найпроблемніший у процесі декомунізації. нагадаю, що в Лопатинській громаді пам’ятники радянським солдатам довелося демонтовувати ледь не силою, за підтримки нинішніх активних військових і ветеранів. Саме на цих теренах, які дали відомих воєначальників Українській Галицькій Армії та борців УПА, за радянську історію трималися найміцніше.
Я знаходжу відповідь у тому, що саме звідси у другій половині 40-х років 20 століття тисячі родин вивезли у табори ГУЛАГу за зв’язок з українським підпіллям. Цікаві дані ми отримали на наш запит історикам. Експерти Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя при УКУ пишуть:
«Напередодні початку Другої свїтової війни чисельність населення Кристинополя становила 3300 жителів, серед них 580 українців, 520 поляків і 220 євреїв. 16 серпня 1945 року, згідно з Угодою про радянсько-польський кордон між СРСР і Польською Народною Республікою, Кристинопіль, як і вся територія Забужжя між містами Сокаль і Рава-Руська, увійшов до Грубешівського повіту Люблінського воєводства Польської Народної Республіки. 3 осені 1954 року розпочалося примусове виселення місцевого українського населення. В Кристинополі залишилося на 1946 рік тільки 400 осіб польського населення. 15 лютого 1951 року між СРСР і ПНР було укладено угоду про новий державний радянсько-польський кордон. За цісю угодою місто Кристинопіль, перейменоване на Червоноград, увійшло до складу новоствореного Забузького району Львівської області. В Червонограді розгортається будівництво шахт з видобутку камʼяного вугілля, він перетворюється на промисловий центр регіону, здобуває славу шахтарського міста, сюди скеровують на роботу велику кількість кваліфікованих робітників різних професій з різних регіонів СРСР. Станом на 15 січня 1959 року в Червонограді проживало вже 12 240 мешканців. Зрозуміло, нова назва мала закріпити інкорпорацію новоприєднаних територій, засвідчити радянізацію регіону та допомогти позбутися незручного минулого».
І зрозуміло, що місцевого населення, після таких дій різних окупаційних влад, майже не залишилося.
Вірю, що пристрасті вляжуться, і знаю, що місто Шептицький має багато різного роду викликів, які маємо разом долати. А також і багато можливостей та потенціалу, котрий маємо розвинути. Тому я дякую нашим захисникам, команді, яка на різних рівнях зробила все можливе для деколонізації назв 327 населених пунктів і районів в Україні, та всім, хто щодня дбає про добробут Шептицького і громади. Щиро бажаю місту процвітання, перемоги і щастя його мешканцям!