«Найближчі два покоління Донецьк українським не буде»

Письменник Олексій Чупа про те, як він презентує український Донбас

КультураОлена Зашко, 13 жовтня 201520930
«Найближчі два покоління Донецьк українським не буде»

Олексій Чупа жив у Макіївці, працював на металургійному заводі та писав українською. У серпні минув рік з часу виїзду письменника зі Сходу, де залишилися його батьки. Вони не мають можливості переїхати в інше місто та винаймати там квартиру. Для Олексія переїзд став поштовхом до початку активного письменницького життя. Минулого року він видав три книги, дві з них увійшли до довгого списку «Книги року ВВС-2014». Цього літа його новий роман «Акваріум» отримав спеціальну нагороду на «Коронації слова». Книги Олексія Чупи – це зображення реальності, яка, часом, буває надто жорсткою. Саме тому у передмові до «Акваріуму» Ростислав Семків розшифрував прізвище «Чупа» так: чорнуха, ужаси, пофігізм та антиутопія. Олексій Чупа про те,  до чого варто готуватися українцям,  про майбутнє Донбасу та його жителів, з якими мешкав 29 років. 

Мав передчуття того, що Янукович може і хоче зробити з України Білорусь

Минулій рік для мене був дуже плідним.  У лютому я дебютував із книгою «10 слів про Вітчизну», влітку видав «Бомжів Донбасу», а в грудні вийшла друком книга  «Казки мого бомбосховища».  Це, як на мене, було досить непогано, адже не кожен письменник видає стільки книг за рік. Проте з іншого боку така активність була не найкращою ідеєю. Я вважаю, що письменнику найоптимальніше випускати по одній книзі на рік задля того, щоб не набриднути читачеві. «Акваріум», який вийшов вже цього року, я написав у 2011. Тоді я надсилав його до кількох видань, проте скрізь звучала одна й та ж відповідь: «Книга хороша, але для друку необхідне ім’я». На той час у мене були лише самвидавні збірки віршів. Завдяки минулорічному буму я зміг закріпитися у літературному середовищі. Тож видати «Акваріум» стало набагато простіше.

Ця книга про людину з покаліченою свідомістю, яка дорвалася до влади. У «Акваріумі» більше аналогій з Олександром Лукашенком, ніж із тодішнім президентом Януковичем. Все це писалося після виборів в Білорусії, коли була розгромлена опозиція 2010 року. Я вже мав передчуття того, що Янукович може і хоче зробити з України Білорусь. На початку книги ви бачите звичайну людину. Далі вона деформується, її погляди змінюються, вона прагне влади.

Під час написання книг я намагаюся абстрагуватися від сентиментальності. Так вийшло і цього разу. У книзі розповідається про Олександра Шенколюка, який живе разом із дружиною багато років. Проте з часом їхнє подружнє життя перетворюється на катастрофу. Є один момент, де Шенколюк підіймає руку на дружину.  Багато читачів запитують про те, чому цей момент я описав так жорстоко. Але ж це життя. І те, що чоловік може вдарити дружину теж реальність, а не сцени із книжок.

Держава повинна відкрити очі на тих українців, які перебувають в окупації

Я точно не пам’ятаю, хто, але нібито Іздрик сказав фразу про те, що якщо щось напишеш, то воно обов`язково збудеться. Так і в цьому випадку. У час, коли я писав цю книгу, я зовсім не думав про Україну. Тоді були революції в арабських країнах. Проте я мав на увазі війни взагалі, адже кожна війна – це біль та сльози батьків за своїми дітьми, які воюють або перебувають у зоні конфлікту. Мої батьки залишилися у Макіївці, вони не мають можливості виїхати звідти. Окрім себе вони ще доглядають за моєю квартирою. На початку вересня мама передала мені гітару.  

Дуже хотілося б забрати свої книжки, адже їх там залишилося дуже багато. Мої батьки не підтримують ці фіктивні республіки. Та і ні для кого не є секретом, що багато тих, хто живе на окупованих територіях, підтримує Україну. Але вони не можуть виїхати. Головна причина – їхати немає куди. Минулого року багато людей виїжджали до родичів. Але коштів на життя у новому місці вистачало на декілька місяців. Проблеми у пошуках роботи, велика орендна плата за квартири змушували їх повертатися до своїх міст. Молоді було набагато легше виїхати, адже знайти роботу простіше, коли тобі 20-30 років. Тому у  мене є власна ідея щодо евакуації тих, хто хоче виїхати з територій ДНР- ЛНР.

Звичайно, враховуючи реалії України, в яких ми перебуваємо, вона утопічна. Я пропоную, щоб держава виділила окрему територію для тих, хто прагне виїхати з окупованих територій. Там можна було б побудувати нове місто, забезпечити людей робою.  Там би не було проблем корінних жителів та приїжджих, як це є сьогодні у багатьох містах України. Для цього потрібна державна підтримка і бажання тих, хто хоче переїхати.   Це змогло б зняти напругу в суспільстві, яка є сьогодні. Ненависть до переселенців заважає тверезо сприймати реальність. Звідси бере свій початок нетолерантність. Майдан – це було свято толерантності. Я ніколи не забуду, коли бійців «Беркуту» годували бутербродами.

 Донецьк – це українська територія

У Макіївці я жив із дитинства, працював там на місцевому металургійному заводі. Звідти виїхав минулого серпня. У руках мав валізу з найнеобхіднішими речами  та корзинку з котом. Півроку жив та працював у Львові. Потім переїхав до Хмельницької області, де живу і зараз. За цей час був півроку у Польщі, оскільки став стипендіатом програми Gaude Polonia. Нині я живу набагато активніше, ніж це було вдома. Чому? Бо тоді було спокійне життя зі стабільним доходом, не було потреба виходити за його межі.

Під час Форуму видавців разом з Наталкою Сняданко, Андрієм Любкою, Маргаритою Сурженко і Тарасом Прохаськом їздили до Сокальської виправної колонії №47. На цю зустріч прийшло чоловік 15-20. Було кілька людей, по очам яких було помітно, що їх зачепило те, що звучало. Для мене це був дуже цікавий досвід. По-перше, через перебування у такому місці. По-друге, це спілкування з цими людьми. Строк їхнього ув’язнення – 20-25 років. Мені цікаво було подивитися на їхні очі, поведінку, відповідати на їхні запитання.

Я впевнений, що найближчі два покоління (років 50) Донецьк українським не буде. Чи буде він таким далі, залежить від того, як Україна поставить себе у медійному просторі. До анексії Крим також був українським, але російська присутність відчувалася там постійно. Через це наша держава і втратила його. На користь того, щоб повертати Донбас Україні, я бачу один вагомий аргумент – це наша територія. На мою думку, про незалежність цих республік не може йти мови. Підозрюю, що вони можуть залишитися в складі України на якихось особливих правах, зокрема, це може бути автономія.

Як на мене, то сьогодні вирішальним фактором у таких «республіках» є гроші. Ті люди, які залишилися на окупованих територіях і підтримують ДНР або ЛНР, так само легко зможуть підтримати будь-які інші ідеї. Нині вони отримують гроші від Росії за підтримку своїх республік. Якщо змінити фінансування, то через півроку вони легко  відмовляться від ДНР та ЛНР і будуть скандувати на площах «Україна! Україна!». Можливо це звучить надто неетично та  багато кого шокує, але я так гадаю. Якщо Донецьк повернеться до України, то не всі змінять свою позицію через гроші. Залишиться багато істинних фанатиків «Великой Руси». Такі партизанські загони діятимуть проти України. Задля того, щоб не дати їм можливості поширюватися на нашу територію, уряд повинен зробити нормальний кордон між Україною та цими територіями.  Це питання національної безпеки.

Історія Польщі: приклад для України чи підказка до дій?

У будь-якій конфліктній ситуації я намагаюся ставити себе на місце тієї чи іншої людини. Сьогодні можу сказати, що вважаю Петра Порошенка дуже мужньою людиною. Він міг залишатися успішним бізнесменом і жити спокійно. Але він взяв на себе таку місію, став Президентом України.  У нас взагалі є постійна вада, яку не можна викорінити вже декілька століть. Ми завжди ненавидимо політиків. Серед усього цього хаосу є письменники, чия місія дуже важлива. Моя місія сьогодні - презентувати український Донбас. Натомість моя роль – допомогти людям розібратися в тому, що відбувається. Якщо мої книги знаходять відгук, то значить ними цікавляться. Зараз я сиджу у Львові. І я бачу, як його вулицями  ходять туристи з Польщі. Вони роздивляються ці будинки і дуже шкодують про те, що їхня країна втратила це місто.

Я собі уявив, що, можливо, за  70 років українці будуть їздити до Донецька і дивитимуться на нього, як на втрачене місто. Наші з Польщею історії дуже схожі. Як тільки Польща втратила спірні території (Волинь, Галичина), там не залишилося людей, які б не відчували себе поляками, напруження було знято. Як би це жахливо не звучало, але, якщо ми вже втратили Крим та втрачаємо Донбас, то Україна має шанс визначитися і нормально жити. У мене все просто – не вважаєш себе українцем – їдь звідси, дай іншим нормально жити у власній країні.

Проте у цій же країні нас постійно виховували у антимілітарному суспільстві. Нам весь час говорили, що Україна – це найбільш миролюбива країна, яка здатна здолати свого ворога без особливих зусиль. Але реальність виявилася іншою. Після революції наша нація доросла до того, що люди почали зовсім інакше ставитися до армії. Більшість «відмазувалися» від неї, бо не мали жодного бажання служити Україні.

Сьогодні ситуація змінилася. Якщо ти йдеш в армію, то це означає, що ти прагнеш захистити свою країну. Так, становище у військових частинах не найкраще, зброя не найновіша. Причиною тому є багаторічний процес розвалення армії. Але якщо щось дуже довго знищувати, то відновлювати його доведеться так само довго. Тому я вважаю, що армія в Україні буде. З часом її становище буде кращим, ніж зараз, а це вже є показник глобальних (в масштабі України) змін.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук