«Люди Донбасу. Життя спочатку»

ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно з’явилися у книгарнях.

...Минуло вже більше року з часу російської окупації частини Донбасу Росією і приблизно стільки ж з моменту початку активних бойових дій на території України. Одним з найбільш масштабних соціальних явищ, з якими була вимушена зіткнутися Україна є так звані ВПО («вимушено переміщені особи») – біженці, переселенці.

Варто зауважити, що образ тих самих переселенців в українських ЗМІ є не надто привабливим. Чомусь більшість вважають, що «східняки», то такі дивні люди, які там тільки і робили, що російськими прапорами розмахували і Путіна кликали, а потім переїхали, всілися на шию волонтерам і тепер не дають спокійно жити нормальним людям, завжди чогось вимагаючи.

Такі поширені в ЗМІ історії постійно перекочовують з Інтернету та телевізора в реальне життя українців.

Та ми хочемо показати, що серед тих самих переселенців є дуже багато класних, адекватних, самодостатніх людей, які цілком самозайняті, працюють на користь нашої спільної країни та не від кого нічого не очікують. Вони просто будують власне майбутнє, роблячи свій вклад в наше спільне українське майбутнє.

Ми хочемо розповісти дві «історії успіху» добре адаптованих переселенців у Львові. Ці випадки дуже різні – історія студента зі Слав’янська та історія пенсіонерки із Донецька. У них різний вік, різний соціальний статус, різний род занять, та їх об’єднує те, що вони руйнують загальні стереотипи про «людей Донбасу».

Це уривки з книжки «Люди Донбасу. Життя спочатку», яку за кілька днів на Форумі видавців вперше представить харківське видавництво «Фоліо». Опубліковані нижче історії написала 23-річна переселенка з Донецька Вероніка Міронова, яка зараз працює у Львові журналістом телеканалу «24». Її особиста історія, де речі, теж могла б стати прикладом успішної адаптації.   

Емігрантка

Оксана виїхала з Донецька наприкінці липня 2014.

Вона справді любила свою роботу, була в своїй справі однією з кращих і віддавалася улюбленому заняттю повністю. Завідуюча кафедрою іноземних мов у Донецькому Національному університеті Оксана Анатоліївна присвячувала цьому весь вільний час. А багаторічна праця приносила свої результати. Вона була однією з тих 12 викладачів зі всіх ВНЗ країни, хто співпрацював з Британським центром освіти в розробці системи викладання англійської у вищій школі України. Вона викладала деякий час в одному з університетів США, вона змогла вивести свій факультет на той рівень, який був необхідний.

Робота дійсно була важлива для неї і, звичайно, це тримало її в Донецьку - університет повинен був почати працювати з середини серпня і Оксана сподівалася вийти на роботу.

Тоді ще університет не був захоплений сепаратистами і наша героїня була впевнена, що зможе продовжувати працювати в одному з кращих українських вишів.

Дочка Оксани Соломія поїхала з Донецька відразу, як тільки закінчився навчальний рік - у травні. Вона сказала мамі, що не зможе жити серед тих, хто прийшов в її місто зі зброєю. І перебралася до Львова. Там з чоловіком донька нашої героїні знайшли квартиру і роботу.

Сама ж Оксана наприкінці липня вирішила, що потрібно вивезти з Донецька собак, адже якби почалися обстріли центру міста, то в бомбосховище з собаками її б не пустили. Жінка зібрала все необхідне і з двома таксами поїхала на кілька днів до Львова до дочки. Тут Оксана затрималася, а потім, в середині вересня, університет захопили бойовики. Повертатися туди було неможливо і жінка вирішила залишитися тут.

Оксана (скріншот: Громадське телебачення Донбасу)

Так почалося нове життя в 61 рік. Жінка розповідає, що при цьому довелося відмовляти собі в деяких речах - раніше вони з донькою дуже любили подорожувати. Знання мов і бажання відвідати різні країни, побачити різних людей дозволили їм побувати в тридцяти семи країнах світу, серед яких і Європа, і такі екзотичні місця як Перу та Індія. Тепер же поїздки за кордон довелося відкласти, адже фінансові можливості стали менше через оренду квартири. При цьому Оксана не перестала займатися йогою, якою захопилася кілька років тому ще в Донецьку.

Оксана дуже переживала, що не зможе знайти собі роботу в чужому місті, але розіслала власне резюме в усі університети та мовні школи Львова. Їй відразу ж надійшло кілька пропозицій про роботу. Одна з них була із Львівської Політехніки. Колись, пригадує наша героїня, вона співпрацювала з ними, а зараз вони запропонували їй викладати для львівських студентів.

Оксана рада тому, що її досвід оцінили і тут. Вона може продовжувати займатися улюбленою справою - вчити студентів. А ще вона, незважаючи на всі складнощі переїзду, продовжила співпрацю з Українським центром оцінювання якості освіти в Києві, де розробляються програми для ЗНО.

У Львові, розповідає жінка, дуже багато позитивних моментів, яких їй так не вистачало в Донецьку. Тут люди набагато добріші, вони більш чуйні та відкриті . Вони готові завжди запропонувати допомогу, і з розумінням ставляться до всіх прохань і питань, які виникають. До того ж у цьому місті, за її словами, люди більш привітні. Саме місто радує нашу героїню тим, що є дуже різним. Кожен раз, прогулюючись по його вуличках, жінка знаходить для себе щось нове.

Сьогодні Оксана після роботи гуляє зі своїми улюбленими таксами - один належить їй, інший - доньці, але обидва живуть разом. Вона виводить їх у Кайзервальд, де колись пройшло її дитинство, грає з ними, після цього вони втрьох заходять на ринок за сільськими яблуками, а потім всі разом повертаються в маленьку орендовану квартиру, яку орендують у давньої подруги дитинства Оксани.

Оксана почала нове життя в 61, вона відмовилася від усього того, що зуміла заробити за всі ці роки, але при цьому зберегла для себе можливість жити в місті, в якому немає Гікіних, Захарченків та інших представників люмпена, які зуміли знищити тисячі доль і десятки прекрасних міст.

Студент

Роман жив у Слов'янську, навчався на журналіста в Слов'янському педагогічному інституті. У тому самому місті, звідки почалася війна. І там же працював відеожурналістом.

Коли почалися захоплення адміністративних будівель у місті, але сама війна ще не почалася, Роман зробив унікальні кадри. На його відео була мер міста Неля Штепа, яка висловлювала свою підтримку проросійським бойовикам, були кадри «народного мера» та інших «ополченців», були кадри захоплення міськвідділу міліції та багато іншого, що тоді ще викликало жах у всієї країни.

Ці кадри пустив в ефір телеканал «Інтер», і, дотримуючись усіх авторських прав, підписав автора відео. Ім'я та прізвище Романа дізналася вся країна, в тому числі й ті проросійські та російські бойовики, які стали героями цього сюжету.

Спочатку Роману погрожували. А потім, одного вечора, прийшли до нього в гуртожиток, в кімнату, де він жив. За щасливим збігом обставин сам хлопець у цей час був у сусідній кімнаті - взяв із собою телефон і ноутбук і зайшов до сусідів обговорити щось стосовно навчання. У кімнаті влаштували справжній погром. Забрали документи, перерили всі речі, розбили техніку.

Роман навіть не зміг повернутися в кімнату - йому подзвонили друзі, які це бачили і сказали, щоб він терміново виїжджав. Тоді наш герой подзвонив давній знайомій, з якою разом займався на курсах в УКУ і попросив про допомогу. Вона порадила звернутися до куратора школи журналістики УКУ, він погодився допомогти і через кілька годин Роман, без грошей, документів і навіть без речей вже їхав до Львова.

Роман (скріншот: Громадське телебачення Донбасу)

По приїзду Ігор Балинський, той самий куратор, зустрів Романа, запропонував йому допомогу, поселив його тимчасово в одному з корпусів гуртожитків університету і зробив все від нього залежне.

Все літо наш герой витратив на те, щоб відновити документи, частково вирішити фінансові питання і підготуватися до вступу на магістерську програму курсу журналістики. Навчання в УКУ було для хлопця єдиною можливістю закріпитися в місті. До того ж шанс отримати освіту в одному з найкращих ВНЗ країни випадає не часто, і Роман не міг ним не скористатися.

Прийшов час вступних іспитів, Роман здав їх і став чекати результатів. Всі, включаючи самого керівника програми, були впевнені, що наш герой вступить. І він пройшов конкурс. Але отримати стипендію для безкоштовного навчання у хлопця не вийшло, він не пройшов конкурс. Грошей на оплату навчання у нього не було, і, здавалося, все знову руйнувалося. Однак фортуна знову посміхнулася хлопцеві - про його історію дізнався один із спонсорів університету і компанія надала Роману додаткову стипендію, сплативши його навчання, проживання та щомісячну допомогу.

Почався складний і захоплюючий навчальний рік. Роман кожен день доводив, що в ньому не помилилися і виправдовував надану довіру. Він брав участь у всіх конференціях, готував чудові доповіді, виконував всі завдання і намагався отримати за цей рік максимальну кількість професійних навичок.

Через деякий час він став писати матеріали для провідних ЗМІ країни. Звичайно, найближче йому була тема Донбасу.

І однією з підсумкових робіт стала стаття, написана спільно з ще одним переселенцем, який вчився разом з Романом.

Матеріал з характерною назвою «Без Донбасу» Роман вважає одним зі своїх кращих. У статті детально аналізується, що відбувається в країні, якщо забрати одну з характерних для Донбасу галузей. Наприклад, спорт. Як виглядає український спорт без донецького «Шахтаря» та Сергія Бубки, або без луганської «Зорі». Або металургія: що буде з металургійною галуззю України, якщо в ній будуть відсутні Донецький металургійний завод, Алчевський металообробний завод та багато іншого.

Хлопці дійсно зробили важливу і трудомістку роботу, показавши, що Донбас - це не тільки сепаратисти і дотаційні шахти, показавши, що Донбас - це частина історії, промисловості, спорту, культури України і за нього варто боротися.

Роман зарекомендував себе як гідний журналіст, як людина, здатна виправдовувати надану довіру, як студент, інвестиції в якого приносять результати.

Ігор Балинський каже, що періодично забуває про те, що Роман переселенець - настільки органічно він влився в колектив. У нього ніколи не було конфліктів із студентами та викладачами, а його вміння підходити до будь-якої роботи з особливою скрупульозністю викликає повагу і у однокурсників, і у вчителів.

Сам Роман зізнається, що освіта тут істотно відрізняється від освіти в інших ВНЗ. Це і умови проживання - НЕ совковий гуртожиток, а колегіум з акуратними, відремонтованими кімнатами і всіма необхідними умовами для нормального навчання і роботи, і саме ставлення до студентів – викладачі не мають бажання показати, що студент завжди неправий, і сама система навчання - в університеті немає корупції. Роман впевнений, що це дійсно європейська модель навчання і дуже радий, що у нього є можливість отримувати європейську освіту в рідній країні.