«Не люблю поверховості у музиці та людях»

Сопрано Наталія Степаняк виступала на сценах оперних театрів Австрії, Німеччини, Італії, Болгарії. Вона володіє прекрасним бельканто, її голос проймає до глибини душі, її акторська гра зачаровує. У п'ятницю, 7 червня, Наталія Степаняк виступить у незвичному для себе амплуа, виконавши барокові арії у Львівському органному залі під супровід органістки Надії Величко.

У розмові з ZAXID.NET співачка розповіла про те, як прийшла у музику, про своє захоплення бандурою, про те, як зробити оперу сучасною та цікавою, про інтелект, емоції та мрії.

На сцені з трьох років

Я не була вокалісткою від самого початку і не мріяла бути оперною співачкою. У віці трьох років я за особливих обставин вдарилася головою об ліжко, коли гралася з братом, і почала заїкатися. Логопед порадив віддати мене на спів, батьки скористалися цією порадою і віддали мене на хор, і згодом проблема минула. З трьох років і до 15-ти я була учасницею вокально-хореографічного ансамблю «Писанка». У нас були танці, співи, вишивання, малювання, англійська мова ­ все в цьому гуртку. В чотири роки я вже виступала в палаці «Україна», через сім років була солісткою. Ми гастролювали всіма країнами Європи: Польща, Німеччина, Чехія, Словаччина, Іспанія, Італія, Франція, Нідерланди, Бельгія.

Коли у мене буде дитина, я обов’язково віддам її на хор, чи в якийсь гурток. Це розвиває особистість. Ти не боїшся сцени, великої кількості дітей, завжди будеш комунікувати зі всіма.

Бінго! Бандура

Моя мама є скрипалькою. Вона на той час викладала у музичній школі №10. Хотіла взяти і мене на скрипку, а я з дитинства недолюблювала цей інструмент. Мама часто брала учнів до себе додому, або мене на роботу. Я сиділа з закритими вухами, таке враження, що мене ножем по серці різали ті звуки. Сьогодні я обожнюю музику, яку виконують на скрипці професіонали. Це щось вище! Але от початківців я слухати не могла. Тож я готова була піти куди-небудь, тільки не на скрипку.

Якось до нас у школу прийшла жіночка, яка закликала йти в клас бандури (в нас відкривався філіал Музичної школи №4). Вона заграла. Думаю: «Ні, бандура теж не варіант». А потім вона почала співати. І в моїй голові одразу: «Бінго! Я хочу туди».

Вже за рік я перевелась до 10-ї музичної школи в клас до Л. Баковчук. Я провчилася там два роки і зайняла друге місце на обласному конкурсі, де в журі сиділа Людмила Посікіра. Вона запросила мене до Спеціалізованої музичної школи ім. С. Крушельницької. Поєднувати навчання у школі з хором було вже важко бо по рівню підготовки, я дуже відставала від однокласників. Я не знала, що таке «Сольфеджіо» чи «Муз. літ», але перші два роки я ще виступала з капелою бандуристок «Дзвінга» та як солістка-бандуристка у танцювальному колективі «Сонечко», ми їздили на гастролі в Європу. У віці 10 років я побачила Діснейленд, Париж і могла заробляти по 100 євро на місяць, привозила із Франції подарунки рідним: хліборізку, сушку для овочів, кавоварку, набори посуду.

У школі Соломії Крушельницької я була Президентським стипендіатом та стипендіатом ім. Співакова. У 2008 році, В Москві на вокальному конкурсі ім. Співакова я виборола першу премію. Та особливістю було те, що, акомпонувала собі на бандурі. Від «10-річки» представляла Україну в Польщі на щорічному міжнародному фестивалі, який організовувала Fundacja Cultura Animi, у 2009 році від цієї фундації мала сольний концерт у Палаці Потоцьких у Варшаві.

В нашій роботі завжди є безліч смішних історій. Ні одні гастролі, чи концерти не обходяться без них. Однією була така. Як відомо, бандура — це національна цінність, на її вивезення потрібен спеціальний дозвіл, якось я забула його взяти. Тож на митниці мене почали розпитувати про інструмент. А далі довелося грати і співати, і я би зробила будь що, лиш для того, щоб мене не почали питати за документи. А зі мною їхав мій колега, який в це час знімав все на відео. Ми всю дорогу над цим сміялися.

Опера: від ненависті до любові

Я і не задумувалася про кар’єру оперної співачки. Моє перше знайомство з оперою відбулося в школі на уроці музичної літератури. Нам показували запис опери «Дон Жуан» ­ якийсь фільм 50-х років, із жахливою постановкою, три години не випускали з класу. Це моя найгірша згадка про оперу! Чесно, якби мені тоді хтось сказав, що в майбутньому і я співатиму три годинні опери, я би не повірила.

Я випустилася з музичної школи екстерном та вступила в консерваторію на бандуру. І вже на першому курсі випадково побачила відео «Травіати», постановку 2005 року, зроблену на Зальцбурзькому фестивалі. Анна Нетребко, Роландо Вілласон і Томас Хемпсон у головних ролях. Я дивилася її, не відриваючись, а вкінці ридала, як дитина.

Побачивши цю постановку, я підійшла до своєї подруги вокалістки і попросила відвести мене до її викладача прослухатися. Можливо і з мене вийде співачка? Мене послухав Ігор Кушплер і сказав: «Я без вступного іспиту беру тебе на другий курс. З наступного року ти вчишся на вокальному». У мене був шок!

Вчитель

Ігор Кушплер був людиною, яка показала мені, що опера ­ це не статично. Він робив своїми класами двоактні концерти, де кожен з нас постійно знаходився на сцені. Поки один співав арію, інші танцювали, грали мізансцени, говорили діалоги. Я потрапила в театр! Навчання в консерваторії було до 5 вечора, а репетиції класу Кушплера ­ з 6 до 9 щодня. Після них я зі своєю бандурою бігла на останню маршрутку додому. Приїжджала і ще встигала займатися.

Це був період нестримної творчості! Ми гастролювали в Україні та за кордоном. Ігор Федорович та наш режисер Мирон Лукавецький, викладач кафедри оперної підготовки і акторської майстерності, дали мені можливість повірити в себе.

На третьому курсі я співала з Ігорем Кушплером свій перший сольний концерт, а через два тижні він трагічно загинув в автокатастрофі… Здавалося, що все розбивається. Ігор Федорович для мене був всім. Останній рік він був завідувачем кафедри і встиг стільки зробити. Поміняв повністю підхід до навчання, робив купу майстер-класів, налагодив двосторонні зв’язки з Норвегією. Ця людина мала ще багато грандіозних планів.

Те, що він робив ­ і є висока опера. Глядач ХХІ століття має безліч можливостей. Він не буде дивитися статичну оперу протягом тьрох годин. Місія співаків ­ робити оперу цікавою. Люди прийдуть, якщо давати їм якісний продукт. Якщо Дзідзьо може зібрати 70-тисячну публіку, то і ми можемо.

Вища школа

Після смерті Ігоря Федоровича я поїхала за кордон, вчилася у Віденському університеті музики. У перший рік вивчала мови, вчилася на двох факультетах у Відні та закінчувала магістратуру з бандури у Львові. Займалася ночами. І «переграла» дві руки. Я ледве дограла випускний екзамен у консерваторії, мені кричали «браво», але це був останній раз, коли я грала на бандурі. Зараз я не можу збити яйце, у мене випадає виделка з рук, я не можу підняти валізи. Дуже сумую за бандурою. Сподіваюся, скоро реабілітувати руки.

У Відні нас привчили: вокаліст має бути собі всім ­ режисером, концертмейстером, викладачем, піарником. За кордоном я вивчила три іноземні мови (німецька, англійська, італійська), була солісткою академії Віденської філармонії, працювала з видатними музикантами, дебютувала у стилі бельканто. Цього року я отримала диплом магістра за напрямом «Опера».

У Європі те, що ти маєш співати ідеально, навіть не обговорюється, це норма. Але ти маєш бути індивідуальністю, особистістю, розумною і підкованою. Вимова, стиль, техніка виконання, те, як ти поводишся на сцені ­ чотири ключові якості. Там дуже велика конкуренція. На світовому конкурсі вокалістів Competizione dell`Opera у відбірковому турі нас було 1200, у фіналі ­ 10. Поки ти виходиш, журі переглядають твою анкету, профілі у соцмережах, «гуглять», що пише про тебе преса. Про тебе вже склали враження, а ти ще не почала співати!

Знайти себе

Якось на майстер-класі Зоряни Кушплер я співала арію з «Ластівки» Пуччіні Chi il bel sogno di Doretta. Зоряна Ігорівна мене зупинила: «Зараз переді мною стоїть Рене Флемінг у молодому вигляді. Де Наталя Степаняк? Нехай вона повернеться». Це для мене було гарним уроком: треба знайти себе.

Дорога до себе була довгою. Студентів завжди хочуть підлаштувати під стандарт. Скільки разів мені говорили, що я співаю не той репертуар! Хотіли вести мене як колоратурне сопрано, давати buffo role. Мій голос ніколи не йшов до таких партій, доводилося обігравати його акторськими якостями. А потім я взяла паузу і сказала: «Досить! Хто краще знає мене, ніж я сама?».

Я повністю змінила репертуар, повернувшись до партій ліричного сопрано. Знайшла спокій в мистецтві, душі, голові і тоді відчула, що прагну заспівати щось барокове.

Особистість

Я в захопленні від Баха! Раніше мені це було невідомо, а зараз таке відчуття, що кожна його нота мене ріже по душі. Готуючи програму до концерту 7 червня в Органному залі, вирішила поєднати духовну музику Баха і Моцарта. Це «інь» і «ян». Це порівняння не тільки часів і стилів, а світоглядів людей, як про одні й ті самі речі можна сказати різними словами. Але як оперна співачка, я не могла не заспівати опери.

Тому 7 числа також звучатимуть дві арії Генделя ­ «Piangero la sorte mia» Клеопатри та «Ah, mio cor» Альчіни. Клеопатра і Альчина ­ це дві цариці, кожна співає про втрату, але не може показати своєї слабкості. Клеопатра співає на початку про своє кохання до Цезаря в мажорі, а про смерть та помсту ­ в мінорі. Альчина навпаки ­ співає всю частину про любов у мінорі, а середину про себе як про царицю в мажорі. Дві цариці ­ різне «его».

Музика завжди відображає емоцію особистісті в той чи інший момент, важливо звернути на це увагу. Деколи виконавці забувають про це, особливо, оперні співаки. Адже ми завжди слухаємо режисерів і виконуємо їх задум та побажання. Але найкраща акторська задумка була здійснена ще композитором. Ще Белліні у своїх листах писав: «В мене немає жодної зайвої написаної ноти. Кожна деталь відіграє для мене особливо важливу роль».

Глибина

Не люблю поверховості як у музиці, так і в людях. Ще під час навчання в консерваторії мене бентежило, що люди не хочуть зазирнути глибше. Але ж наскільки важливо розуміти все до деталей!

Потрібно забрати метушню ХХІ століття, коли треба «вже», «на вчора». Чому втратилося покоління дів бельканто? Тому що хочуть, щоб у 23 роки співали як Марія Каллас у 40 років. Так не буває!

В університеті у Відні я захистила магістерську роботу про те, як стати успішною виконавицею ролі, на прикладі партії Мімі в опері «Богема» у виконанні Соломії Крушельницької й Анни Нетребко. Порівнювала, що кожна з них внесла особливого, що пишуть про них критики, та відмічала публіка. Знайшла переписку Джакомо Пуччіні та Соломії Крушельницької. Перша постановка «Богеми» була провальна. І тільки після того, як з’явилася Крушельницька, все змінилося. Вона прожила цю партію. Критики писали, що люди затамували подих, коли вона співала: «Ми вірили кожній її ноті».

Пуччіні до кожного персонажу зробив свій лейтмотив. В арії Родольфо був лейтмотив любові, а арія та лейтмотив Мімі був в речетативній формі, який зображає, що вона завжди була беззахисною дівчинкою. Лише в дуеті з першої дії лунає лейтмотив любові, Мімі відкриває душу та співає так, як Родольфо. Перед смертю в оркестрі знову звучить лейтмотив любові. І це дуже важливий момент для втілення емоції Мімі. Вона здобула все, що хотіла ­ сім’ю, кохання, хоч і ненадовго. Мімі помирає, а у неї усмішка на устах. Якщо вокаліст це донесе ­ люди будуть плакати в залі.

Культурна дипломатія

Минулого року я отримала статус Посол доброї волі з питань культурної дипломатії. Чотири рази виступала у Віденський штаб-квартирі ООН. Моя мета ­ зробити так, щоб Україну захотіли слухати в світі. Коли ти плачешся, ніхто тебе не слухає, коли показуєш свої сильні сторони ­ тебе поважають. Я вважаю, що культурна дипломатія зараз грає дуже велику роль, вона важливіша за гроші.

Відпочинок

Я дуже люблю «ледачий» відпочинок ­ просто лежати на пляжі. Напевно, це через мій стиль життя. Він морально дуже виснажує. Коли маю day off, я завжди проводжу його вдома. Можу прати, прасувати, варити їсти, дивитися фільми. Тоді наступного дня я знову повна сил та готова творити!

Фото з архіву Наталії Степаняк