«Кому потрібна 60-літня Кармен?»

Кілька днів тому у Львові відбулися два вечори з присвятою народному артисту України, солісту Львівської опери, професору кафедри сольного співу Львівської музичної академії Ігорю Кушплеру, який трагічно загинув 2012 року, повертаючись з конкурсу вокалістів у Польщі.

У Музичній академії представляли монографію Мирослави Жишкович «Ігор Кушплер: пасіонарність таланту», передмову до якої написала професорка Любов Кияновська, котра зазначила, зокрема, що вечір мав би мати назву «Світло далекої зорі», бо це світло нас осяває і прикрашає наше буття, надає йому якогось особливого, духовного, сенсу.

«Він не боявся іти вперед, не боявся змінювати себе і світ довкола себе, служив справі, а не посаді, служив мистецтву, а не собі в мистецтві», – наголосила Любов Кияновська.

Вечір пам'яті Ігоря Кушплера відбувся і у Львівській філармонії, а участь у ньому взяли його учні – відомі виконавці, які живуть і працюють і в Україні, і за її межами. Організували концерт і були його учасницями обидві доньки професора Кушплера – Олена (піаністка, лауреатка міжнародних конкурсів, живе у Німеччині) та Зоряна (володарка чудового мецо-сопрано і вже 12 років солістка Віденської опери). Зоряна Кушплер розповіла ZAXID.NET про батька, навчання, любов до співу, перші кроки в професії, власну родину, ставлення до чоловіків, вміння тримати баланс і не тільки…

«Тато мене опритомнював»

Точно знаю про неписане правило медиків: не лікувати, а тим паче не оперувати родичів. Те саме стосується педагогів – не вчити своїх дітей… Вас вчив вокалу саме Ігор Федорович. Як воно?

Це, по-перше, було моє бажання – вчитися саме в нього. Однозначно. Готувала мене до вступу в консерваторію Поліна Лазарівна Скибінська. Тато мене їй довірив, бо вона справді була серйозним викладачем. А далі я вчилася тільки в батька. А взагалі от зараз, коли ми відзначали 70-річчя батька, я згадувала про те, що він був моїм педагогом упродовж двадцяти років! Тобто від сімнадцяти років до тридцяти семи (поки не сталася з батьком трагедія) він був моїм вчителем з вокалу. Перші два курси – це були сльози і стогони.

А чому?

Я була дуже молода. Мені, з одного боку, дуже хотілося співати. А з другого боку, хотілося і на дискотеку, і погуляти. Батька, звичайно, це дуже бентежило. Я була наймолодша на курсі. Разом зі мною вчилося багато людей, котрі отримували вже другу освіту, – 23-, 25-річні… Навчалися й дівчата, котрі вже мали дітей. Тобто це вже абсолютно інший навіть стан тіла, що в нашій професії важливо. А я була ще «кульбабкою». Татові ж хотілося, щоби я була на рівні… І перші два роки він мене опритомнював, пояснюючи, що першорядне, а що – другорядне. На третьому курсі я, Богу дякувати, все збагнула, і в нас почалися успіхи. Вже не було сліз, не було докорів з боку батьків. Я зорієнтувалася, що першорядне, а що – другорядне.

А що це за цікаві історії зі скайпом?

Це було, коли я почала працювати в оперному театрі у Берні ( Швейцарія). От тут і були уроки через скайп. Я ставила комп'ютер на рояль, тато в ефірі, я співаю, він мене коригує. Те саме було, коли я вже потрапила до Віденської опери – зв'язувалися навіть телефоном. Просила у розспівуванні перед виставою: «Тату, кілька фраз… Послухай». Ніхто не знав мій голос так, як тато.

Тобто довіра була найвища.

Звичайно!

Про особливості професії

Брали участь у міжнародних конкурсах?

Так, у трьох. І у всіх перемогла. Перший був у Гамбурзі, Elize Meyer (перша премія), другий – Viotti International Music Competition, де я взяла третю премію, але першу тоді не присудили нікому. А потім я виграла конкурс Баварського радіо і телебачення. І там був цікавий момент – я виборола першу премію, другої не дали нікому, і дали дві треті.

У Віденській опері ви вже працюєте 12 років, з 2007-го. А перед тим?

У Берні, у Швейцарії. Два роки я була там у театрі. І після того потрапила до Відня.

До речі, а якою була ваша перша оперна партія і де?

У Львові, Розіна – «Севільський цирульник». А потім у Гамбурзі це була чоловіча роль – у «Милосерді Тіта» Моцарта (партія Секстуса).

А у Відні?

Аделаїда в опері «Арабелла» Ріхарда Штрауса.

Ви пов'язуєте свій успіх також зі своєю дуже яскравою зовнішністю, загалом статурою?

Звичайно. Все має значення. І колись із батьком у нас була дискусія, чи вступати мені на вокал. У мене сумнівів не було. Щодо батьків… Я ж закінчувала Школу Крушельницької по класу скрипки. Вони мені завжди казали: «Зоряночко, ти розумієш, це така важка професія. І є дуже багато співаків». Я завжди співала. Але батько переживав. Я сказала тоді татові: «Між двома еквівалентними голосами будуть дивитися і на зовнішність – і тут я виграю!».

Про вокал і тіло

А як стосовно того, що оперні співачки мають бути «в тілі»? Тобто для того, аби співати великі партії, потрібно багато сили, а велика сила – велике тіло.

Це навіть не вчорашній – позавчорашній день! Раніше загалом еталон краси жінки був інакший! Згадайте бодай Рубенса! А зараз – все цілком інакше. Звичайно, для Верді, для Вагнера, для складного репертуару, щоби фізично це витримати, треба мати сили, трошки більше ваги. Але завжди є градація між «трошечки більше» й ожирінням, яке є нездоровим. Це моя особиста думка. Одначе ті самі опери звучать і сьогодні, а кілограми у співаків зменшилися. Значно, в рази, в десятки кілограмів!

Тоді дозволю собі запитати, як втримуєте себе у формі? А особливо – після народження сина?

Зараз всі добре знають про здорове харчування, бо раніше на це насправді не звертали уваги. Також люди почали спортом більше займатися. Я дуже люблю йогу. Та й узагалі вважаю, що для жінок це те, що треба. Слідкую за режимом харчування і, слава Богу, не люблю вечеряти.

Напевно, відіграє роль і генетика.

Те, як ми виглядаємо, – продукт нашої волі. І це дуже важливо. Але мушу додати: я людина задоволення. Мені дуже подобаються гарні речі і я маю в тих речах гарно виглядати! На певному етапі зрозуміла: коли я їм і дивлюся у телефон або телевізор, то навіть не відчуваю, що і скільки з'їла. Тобто ти кайфонув очима, а тіло задоволення не отримало – тільки кілограми. Тому – робімо висновки!

Найвища ліга

З ким із відомих диригентів та співаків співпрацювали?

Мені надзвичайно поталанило потрапити в найвищу лігу, і там кожний день – свято. Більш святкове, менш святкове, але все одно – свято. У мене з дитинства була мрія бути оперною співачкою і співати у найкращих оперних театрах із найкращими співаками і диригентами. Маю таке щастя вже упродовж багатьох років і дуже ціную. Диригенти? Франц Вельсер-Мьост, Крістоф Ешенбах, Рене Якобс, Сейжі Озава, Зубін Мета, Сір Невіл Маррінер. Дуже люблю працювати з Володимиром Сіренком, Марко Армільято, Семеном Бишковим.

Диригент – це дуже важливо! І такі музиканти не забуваються ніколи. А співала… Практично – зі всіма співала. Пласідо Домінго, Анна Нетребко, Ролландо Вілласон, Рамон Варгас, Агнес Бальтса, Лео Нуччі, Томас Хемпсон, Самуел Реме, Пьотр Бечала, Роберто Аланья, Хосе Кура, Еліна Гаранча, Едіта Груберова. Це все – зірки першої величини, в яких я також вчуся. Зі всіма знаходила спільну мову, бо по натурі дуже комунікабельна.

Напевно ж, назвете мені точну цифру своїх партій.

Не знаю! Можна зайти на сайт віденської опери в архів і там дивитися.

Тоді лічіть найулюбленіші!

Звичайно, Кармен («Кармен»), Даліла («Самсон і Даліла»), Ульріка («Бал-маскарад»), Ерда («Золото Рейну»), Вальтрауте («Загибель богів»), Марфа («Хованщина»)… Я всі люблю. Люблю співати!

«Все має бути «по голосу»

А бувало таке, що вам пропонують партію, а ви відмовляєтеся?

Так, і причина завжди одна – не по голосу.

Ніколи не могла навіть припустити, що фахівці можуть запропонувати фахівцеві щось «не по голосу».

Можуть, бо це – дуже індивідуальні речі. От є голоси, яким, здавалося би, ця партія мала би бути добра, а тобі вона не йде, і крапка! Раз пробуєш, другий, третій, розумієш, що краще не буде, натомість виробиш собі який комплекс… То для чого? Є достатньо інших партій, які можеш заспівати! Я так відмовлялася від Адальджизи з «Норми», від Сари з «Роберто Девере». А ще добре пам’ятаю слова Лучано Паваротті: «Я зробив кар’єру тому, що частіше говорив «Ні», ніж «Так». В підсумку ти відповідаєш за свій голос, і, хто б тебе не намовляв, якщо відчуваєш, що не треба, то ні!

Точно знаю, що всі актори, співаки, солісти балету мають якийсь ритуал перед виходом на сцену. У вас як?

Я молюся. Оце і все. Я не релігійна, але глибоко віруюча людина. Довіряю Господу. І часто ще звертаюся до батька. Маю з ним глибокий зв'язок, прошу, щоби поміг, і він мене допомагає.

Не сниться тато вам?

Вже ні. А перший рік після трагедії снився щоночі. Тепер вже ні, але якщо звертаюся до нього, то відчуваю присутність.

«Мистецтво – річ суперечлива»

Як ви ставитеся до осучаснення, модернізації класичних оперних постановок? Кажуть, що осучаснювати треба, щоби привернути увагу глядача, бо опери часто не пишуться.

Опер не є мало! У нас, у Віденській опері, тільки в цьому сезоні дві прем’єри сучасних опер – Die Veiden («Плакучі верби») Йоханнеса Марії Штауд та «Орест» Манфреда Трояна. У минулі роки йшли «Медея» Аріберта Раймана, «Три сестри» Петера Етвеша.

А до України якось воно не доходить. Чи я помиляюся?

Не помиляєтеся. Не доходить. Не можна забувати про авторські права, які треба сплачувати. Це суто фінансове питання. Може, і ставили б… Але ж є опери українські. Скорика – «Мойсей», Станковича – «Цвіт папороті».

Так це ж виняток з правил! На кожному кроці у нас говорять, що нема сучасних композиторів, крім Мирослава Михайловича Скорика і Євгена Федоровича Станковича, котрі упродовж останніх десятиліть написали опери.

А «Йов» Романа Григор'єва та Іллі Разумейка? Найближчим часом у Львівській опері відбудеться прем’єра опери Ріхарда Вагнера «Лоенгрін». Це буде масштабна подія! Дуже добре розвивався Донецький оперний театр, але за певних обставин це все закінчилося. І зараз перед веде Львів. Так, є спірні постановки, але про них почали говорити! Мистецтво – річ суперечлива. Це завжди компроміси, завжди комусь щось подобається, комусь – не подобається.

Тобто ви – за осучаснення класичних постановок!

Так, бо молоді постановка, припустимо, 1975 року, – нецікава. Крім того, сучасна молодь звикла до навушників, до стереоефекту. Вуха молодих людей абсолютно не сприймають живий звук. Тому й потрібна візуалізація – щоби загострити сприйняття живого, не підсиленого звуку.

Поза оперою

Я знаю, що ви берете участь у багатьох заходах, що відбуваються у Посольстві України в Австрії.

Так. Співаю українські класичні романси, беру композиції Нижанківського, Лисенка, Людкевича, твори батька, також – обробки народних пісень. На ці посольські заходи завжди приходить багато іноземців, і я популяризую наше мистецтво. Виступаю у церкві Святої Варвари. Співала, коли приїжджав Блаженніший Святослав. Також – у резиденції голови австрійської католицької церкви кардинала Кристофа Шенборна.

Про родину

Народилися і виховувалися в музичній родині. Чоловік ваш до музики не має жодного стосунку. І?

Чоловік не має професійної дотичності до музики, але він це дуже любить. Ходить на вистави. У нашому союзі зійшлися сцена і глядач. Тобто я чую враження публіки. І це дуже помічне!

А як він ставиться до того, що ви – публічна людина? Не ревнує?

О! Він це дуже любить. Йому це подобається. Такі шлюби можуть відбуватися тоді, коли чоловік захоплений своєю дружиною. Я отримала консервативне виховання. У мене чоловік – на першому місці. І він відчуває, що це – не удаване, що це – правда. Мій чоловік – дуже сильна особистість, я надзвичайно його поважаю. Він старший за мене, мудріший за мене. Знаєте, в українських жінок, на жаль, часто присутній момент неповаги до чоловіків. Я ж чую, як дівчата поміж собою говорять про чоловіків. Досить часто у тих розмовах присутня іронія. Моя мама ніколи такого не робила. Вона завжди дуже шанувала батька. Тато – шанував маму. І для мене це – приклад. Нащо нехтувати чоловіком? Напевно, у такій ситуації краще, щоби його взагалі не було… Я досить довго була сама. Досить пізно народила сина. Малому зараз чотири роки.

Про термін оперної кар'єри

Колись думали над тим, скільки співатимете на оперній сцені? Чи наразі ні? І взагалі, що на це найбільше впливає: голос, зовнішність?

Хотіла би піти тоді, коли це зрозумію я, а не тоді, коли це зрозуміє публіка. Надіюся, що Господь дасть мені розум піти зі сцени вчасно.

А як оцінюєте сама себе? Дивитеся в дзеркало, слухаєте аудіозаписи, переглядаєте відео вистав?

Роблю все, що ви перерахували. Має бути внутрішнє відчуття. Сам себе не обманеш. Мені дуже подобається викладати. Коли закінчиться зі співанням, викладатиму! Однозначно.

Про баланс

А зараз не вдається поєднувати спів і викладання?

Сповідую принцип: якщо хочеш жити нормальним, людським, життям, то «танцювати на всіх весіллях» неможливо! У мене зранку репетиція, ввечері репетиція. А вдень я маю йти в університет викладати. А жити коли? Коли я маю приділяти увагу дитині? Коли маю відпочивати? Чи стане часу для того, щоби піти десь з чоловіком? Тоді для чого все це? На певному етапі свого життя я багато чого робила, аж раптом спинилася і замислилася.

Тоді зрозуміла, що потрібно вирішити, що першорядне, а що другорядне. І дослухалася своєї мами, яка сказала: «Зоряно, ти зараз мама. Вже все не так, як було». Крім того, додався власний досвід. Зрозуміла, що хочу приділяти увагу своїй сім'ї. Це дуже важливо. Я знаю дуже багато співачок, котрі через кар’єру втратили сім'ю. Від цього, звичайно, ніхто не застрахований.

Кар'єра – не кар’єра, все одно рано чи пізно воно закінчиться. Кому потрібна 60-літня Кармен? Тобі ж самій соромно виходити на сцену і вдавати із себе палку циганку… Чи Джульєтту зображати... Тому хочеться у житті балансу.

Окрім родини, яка – на першому місці, окрім вокалу, до чого ще серце лежить?

Все вами назване – це дуже багато. Тому що сім'я це і подорожі, і друзі, і посиденьки в хаті удвох чи з малим… Вистачить! Театральне життя також насичене. Весь час змінюється репертуар. У нас 54 опери в репертуарі. В мене кожний тиждень – щось нове. Я взагалі не маю вихідних!

З присвятою татові

Хочу запитати про концерт пам'яті батька. Знаю, що довго не могли цього зробити.

Безконечна любов до батька, трагедія втрати. Я просто кілька років не могла співати його твори – душили сльози. Ми з сестрою тільки минулого року зрозуміли, що в стані це робити – вшановувати пам'ять батька без розпачу. Звичайно, сльози навертаються, звичайно, сумуєш… Час трошечки вгамовує біль. Переглядаєш ситуацію, розумієш, що батько відбувся у своєму житті – повністю, у всьому, закрив коло.

Це, напевно, має назву «відпустити».

У мене це тривало п’ять років. Цього року татові минуло б сімдесят, і ми з сестрою дуже раді, що зробили цей концерт.

Я тільки можу собі уявити, яка була проведена організаційна робота.

Звичайно, але я дуже рада, що учні Ігоря Федоровича залюбки зголосилися до участі у концерті, і це означає, що вони поважають і люблять нашого тата. Участь у вечорі взяли солісти Львівської національної опери Анна Носова, Тетяна Вахновська, Андрій Бенюк, Ігор Міхневич та народний артист України, соліст Чернівецької філармонії Іван Дерда.

Нам пішла назустріч Музична академія – надзвичайно дякую ректору Ігореві Михайловичу Пилатюку, який радо згодився допомогти, а співали ми у супроводі оркестру Оперної студії академії під батутою Юрія Бервецького. Також велика подяка директору філармонії Володимиру Сивохопу, який сказав: «Звичайно, ми робимо цей концерт», дав зал і все-все-все… Уявіть, який слід залишив мій батько, що відразу всі люди, до котрих ми з сестрою зверталися, казали: «Так, звичайно, ми зробимо все…»

Але ж це вже не перший концерт пам'яті Ігоря Федоровича?

Перший відбувся через рік після смерті тата. Ми з сестрою участі у ньому не брали з вище викладених причин. І перший, і другий відділ складалися з творів батька у виконанні його студентів та оркестру народних інструментів. Щороку проходили такі концерти в академії. Минулого року ми вже робили з Оленкою сольний концерт у філармонії. А цього року відбувся гала-концерт.

Щось надалі плануватимете?

Так. Має до нас приєднатися Андрій Шкурган (випускник Ігоря Федоровича, запрошений соліст Варшавської та Битумської опер). На жаль, цього року він не зміг прибути до Львова через зайнятість. Шкода, що не змогла взяти участі у концерті через хворобу Софія Соловей. Але наступного року точно долучиться. А далі не розповідатиму. Якщо коротко, плани є. Звичайно, для мене це – гіпервідповідальність. Так, як я переживаю тут, не переживаю ніде.

«Вродися – вдайся»

10 років тому робила інтерв’ю з Ігорем Федоровичем до його 60-річчя, і він декілька разів наголошував на тому, яка чудова у нього родина. Зараз, на презентації книжки, чи не всі колеги, говорячи про надзвичайний професіоналізм пана Кушплера та інші таланти, згадували, що він був прекрасним сім’янином.

Тато завжди казав: «Вродися – вдайся». Він був вроджений інтелігент, аристократ. Порядний, надзвичайний. За своїми вчинками є зразком чоловіка для мене. Він зі всіма був однаковий – ставився з повагою (і не має значення, чи це був ректор консерваторії, директор оперного театру чи людина, котра чергує на прохідній).

Ніколи ні до кого не був зверхнім, ніколи нікого зі своїх учнів не виділяв – всіх любив, за кожного вболівав, за руку водив… Висповідував, сварився, але всіх любив. І вони досі вдячні йому за це. Питаєте про стосунки в сім'ї? Він дуже маму любив, дуже… І вона його. Це була справжня любов і повага. Завжди вони радилися, були дуже спільні. Тому, звичайно, для мами це – страшна втрата.

Але й тут для мене мама – теж приклад. Я розумію, як їй тяжко у такій ситуації... Ми не можемо мамі дати такої уваги, як давав тато... І те, як вона тримається, як виглядає. Це великий приклад для мене. Стосунки між моїми батьками – це дуже висока планка, яка завжди дає мені такі горизонти, яких я ніколи не втрачаю. Це дуже високий рівень.

Зоряна Кушплер народилася у Львові родині народного артиста України, соліста Львівської опери (баритон), професора Львівської музичної академії ім. Миколи Лисенка Ігоря Кушплера. Освіту отримала у виші, де викладали батько і мама (клас Ігоря Кушплера).

Навчання продовжила за кордоном (Музична академія Гамбурга, клас Юдит Бекманн). Лауреат міжнародних конкурсів, виступає на кращих оперних сценах світу – в Празі, Мадриді, Кельні, Парижі, Бернау, Шанхаї, Сеулі, Сингапурі, Токіо. 2000 року отримала І премію на конкурсі Баварського радіо і телебачення у Мюнхені. У 2004 – 2006 роках – солістка Національного оперного театру Швейцарії (Берн).

З 2007-го – солістка Віденської національної опери.

Володарка титулу «Людина року-2016» в галузі культури і мистецтва однойменної загальнонаціональної програми.

Фото зі сторінки у ФБ Zoryana Kushpler Mezzo Soprano