«Ненавиджу примітивне соціальне кіно»

80-річний британський режисер Кен Лоуч увійшов до клубу обраних. Тепер його активі - дві «Золоті пальмові гілки» Каннського кінофестивалю. Першу він отримав у 2006 році зі картину «Вітер, що гойдає верес», другу – за соціальну драму «Я, Деніел Блейк». Саме цей фільм і відкрив фестиваль «Нове Британське кіно 2016» 24 листопада у Львові.

Як завжди у Лоуча маленька людина та її драми опиняються у центрі уваги. Після інфаркту столяр із Ньюкасла шукає роботу. У центрі зайнятості він знайомиться із мамою-одиначкою, яка не може звести кінці з кінцями.

Кен Лоуч отримав у Каннах другу «Золоту пальмову гілки»

Картина великою мірою побудована на грі чудових британських акторів Дейва Джонса і Хейлі Сквайрс. Соціальна складова у Лоуча традиційно доповнена кінематографічною достовірністю та художньою цілісністю.

У Каннах Лоуч традиційно відповів на запитання журналістів. ZAXID.NET обрав 5 найцікавіших відповідей про те, як один із найтитулованіших режисерів Європи знімає своє кіно.

Що змушує вас завжди звертатися до соціальної тематики?

Важко в нинішній ситуації неможливо стояти осторонь від того, що відбувається. Повсякденне життя простих людей переважно відбувається в родині і на роботі. Вихідний момент наших фільмів - це протиборство між простими людьми та державною машиною. Ми оголяємо класовий антагонізм, показуючи, що він все ще існує.

Як ви обираєте проекти?

Головні питання кіноіндустрії: який фільм ви хочете зробити? Чи варто витрачати рік на саме на цю історію? Чи достатньо серйозна його основна ідея? Чи варто вона того, щоб поділитися нею з глядачами? Технічні моменти, які стосуються реалізації, витрат тощо, є важливими, але другорядні. Найважливіше питання: про що фільм. Тож я не уявляю, як можна працювати зі сценаристом, який не поділяє ваш світогляд. Я завжди поважав добрих сценаристів. Мені здається, їх дуже недооцінюють в нашій справі.

Кадр з фільму «Я, Деніел Блейк»

Як ви знаходите баланс між соціальним і естетичним компонентами без шкоди для твору?

Я ненавиджу примітивне соціальне кіно. Воно емоційно не зачіпає. Тому все перевіряється простим питанням: «Наскільки це по-людськи є справедливим?».

Як вам вдається домогтися від акторів настільки щирою гри?

Я роками експериментував. Для таких фільмів, як я знімаю, акторська гра має здаватися спонтанною. Я відмовився від попереднього читання ролей.Я вважаю, що акторський, інстинкт - найсильніша зброя режисера. Він повинен проявлятися природним шляхом, без потуг, без втручання раціонального аналізу. Я не даю акторам прочитати повністю сценарій. Актори повинні знати все про минуле своїх персонажів, але не можна дивувати їх чимось з того, що сталося з ними в майбутньому. Там мені вдається знімати живу безпосередню реакцію.

Також для мене важливим є точне відтворення вимови певної місцевості. Звичайно, можна його відтворити на фонетичному рівні. Але увібрати світогляд, що стоїть за акцентом, неможливо. Тому я підбираю акторів, які за своїм соціальним і географічним походженням збігаються з персонажами, яких вони будуть грати.

У багатьох ваших фільмах грають діти. У чому відмінність роботи з ними?

По суті все так само, тільки набагато складніше. Зйомку потрібно робити дуже простими, з простими налаштуваннями камери, щоб легко зняти все, що вони роблять, і отримати хороший кадр. Я ставлю камеру в куточку, вішаю хорошу лінзу і даю дітям простір, щоб вони показали себе.