Узимку 1695 року, коли Львів майже цілий тиждень гучно й весело справляв у Низькому Замку розкішне весілля Великого коронного ловчого Стефана Потоцького з донькою колишнього Великого коронного гетьмана Миколая Сенявського Анною, раптом під час весільного бенкету несподівано тривожно прозвучали звуки барабанів і сигнальної труби, які сповіщали про те, що до Львова наближається татарська орда.
Львів’яни до останнього не вірили, що татари у розпал зими, в лютому місяці, коли лютували морози та заметілі й немає паші для коней, вирішаться на авантюру облоги і здобуття Львова. Це на думку наших містян було повним безумством. А тут наспіло ще одне гучне весілля у Палаці архієпископів на площі Ринок литовського ловчого Францішка Денгоффа з каштелянкою Людвікою Домбською. Святкуючи всі ці події, Львовом вешталися купи людей у карнавальних масках, що свідчило про те, що більшість мешканців міста почувала себе у повній безпеці. До речі, згадаймо, що й більшість українців (за соціологічними опитуваннями понад 70%) в лютому 2022 року не вірили у повномасштабний наступ росіян, і тут головним був теж схожий метеорологічний аргумент, що, мовляв, через теплу зиму й бездоріжжя важка техніка загарбників не зможе рухатися через кордони України, а на телеканалах часто показували відео, де російські танки загрузали в болоті, і їх витягували бульдозери.
Уночі 10 лютого 1695 року львів’ян від весільних урочистостей та бенкетів протверезила насправді апокаліптична картина: широченна заграва пожеж оточила місто майже з усіх сторін – горіли Грибовичі, Малехів, Сороки, Ляшки, Кам’янопіль, Підбірці, Кривчиці, Збоїща. Через міські брами суцільними натовпами сунули передмістяни, які рятувалися від татар. Усі львівські костели та церкви були переповнені людьми, безперервно дзвонили дзвони, стріляли гармати на Високому Замку, крики й плач утікачів заглушав гуркіт барабанів тих військових підрозділів захисників міста, які прямували на передмістя.
Тогочасні львівські джерела як завжди перебільшували число наїзників, називаючи цифру 60-80 тисяч, насправді ж татар було не більше 30 тисяч. Захисників міста було 3200 осіб, це були здебільшого драгуни та панцерна кіннота, багато вояків мали великий досвід, серед них навіть траплялися ветерани, які воювали ще проти козаків Богдана Хмельницького. Великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський, як і його попередник король Ян III Собеський 1675 року, вирішив не допускати загарбників під мури міста, а зустріти їх на підступах до Львова.
Коли загарбники наблизились, оборонці міста усвідомили, наскільки їхні сили кількісно поступаються силам татар. Очевидці згадували, що «татари наближалися, як ліс», багато хто стверджував, що ніколи не бачив такого великого скупчення людей. На лютому морозі серед снігових буревіїв закипіли жорстокі й запеклі бої. Основні багатогодинні баталії тривали на північних та північно-східних підступах до Львова. Захисники були впевнені, що жодним чином не допустять загарбників до міста, бо вже понад три століття жоден наїзник: ані турки, ані татари, ані волохи, ані москалі, ані козаки не змогли здобути Львова. Оборонці демонстрували неабияку мужність та героїзм.
Ілько Лемко: Оборона Львова 1675 року. Одна з найвидатніших битв у світовій історії
Під час однієї зі своїх небагатьох успішних атак татари взяли як трофеї корогви гетьмана Яблоновського. Намагаючись захистити військові символи, загинуло декілька оборонців. Разом із трофейними корогвами татари взяли в полон двох шляхтичів. Один із них хорунжий, українець з походження Іванковський тримав прапор у руках так міцно, що не випустив його й після загибелі. Навіть у мертвого хорунжого татари не могли видерти з рук корогву, тому відрубали йому пальці.
Коли володимирському підкоморію Янові Вельогорському в голову влучила стріла, він вирвав її із рани вільною рукою, і навіть не перев’язавшись, продовжував битися шаблею. Представник славетної львівської грецько-руської родини ротмістр Папара (на честь цієї родини у Львові донині залишилася назва вулиці Папарівка) бився до останнього, незважаючи на те, що зазнав двох важких поранень списом. Коли його винесли з поля бою, на його тілі нарахували двадцять ран, утім мужній захисник Львова все ж вижив.
Татарам вдалося наблизитись до Краківського передмістя, бій тривав поблизу монастиря театинців (зараз це будівля Інституту внутрішніх справ на Замарстинівській, 9). Інший татарський загін прорвався до площі Старий Ринок і храму Марії Сніжної. Ситуація ставала чимраз загрозливіша. І тоді гетьман Яблоновський наказав сурмачам скликати добровольців. Охочих патріотичних львів’ян знайшлось чимало – це були здебільшого студенти і ремісники. Завдяки добровольцям сили оборонців зміцнилися.
З часом татари змінили тактику, вони вже не намагалися захопити передмістя великими силами, а діяли окремими загонами, які з голосними криками вривалися у вулички передмістя. Один із таких загонів опинився біля церкви святого Юра. Єпископ Йосиф Шумлянський незадовго перед тим свою приватну панцерну корогву, з якою він 1683 року воював під Віднем, вислав на допомогу військові Станіслава Яблоновського, внаслідок чого опинився майже беззахисний перед ворогом. Під його орудою залишився заледве десяток ченців-василіян, утім єпископ був надзвичайно сміливим вояком, тому коли до церкви під’їхали татари, Шумлянський, стоячи з рушницею в руках на сходах церкви, «кричав до нападників, аби його не чіпали, а то буде стріляти».
Саме тієї миті до церкви Юра з поля бою з кількома товаришами прибув племінник єпископа Павло Шумлянський. Татари, не зорієнтувавшись, що їх атакує лише декілька осіб, накивали п’ятами. Молодий український шляхтич навіть встиг захопити важливого «язика», яким виявився інтендант із Кам’янця-Подільського Юсуф-ага. Розгубившись, татарин навіть не спробував скористатися двома пістолями, які мав за поясом. Кинувши зброю на землю, він намагався дати драпака, але племінник єпископа виявився спритніший. Через п’ять років після цієї події єпископ Йосиф Шумлянський у церкві святого Юра оголосить злуку Української Церкви зі Святішим Престолом.
Ілько Лемко: Оборона Львова 1655 року. Провал другого етапу спецоперації
Львів таки вистояв у цій облозі завдяки героїзмові оборонців та усвідомленню того, що в разі успіху ворогів, вони б різали усіх містян без винятку, як це сталося у Високому Замку 1648 року. Це був останній набіг на Львів із Півдня, після чого ані турки, ані татари жодного разу не з’являлися під Львовом. Командувач оборони Львова гетьман Станіслав Яблоновський був ушанований першим монументом світській особі, встановленим на українських землях. У 1775-х роках навпроти Низького Замку встановили пам’ятник гетьманові різця Себастіана Фесінґера. 1932 року монумент перенесли на сучасну площу Стефана Яворського перед костелом єзуїтів, звідки він зник 1944 року, ймовірно знищений московськими окупантами.
У давні часи «темного і жорстокого середньовіччя» під час війн між ворогами траплялися такі прояви людяності, які неможливо уявити нам сьогодні у XXI столітті. Під час облоги Львова 1695 року ченці-боніфратри (милосердні брати) з Галицького передмістя, де був розташований їхній монастир (нині військовий шпиталь на поки що вулиці Чехова), мали ще й власний фільварок біля костелу святого Мартина. Остерігаючись, що татари можуть спалити цей їхній фільварок, ченці прибили на воротах свого маєтку спеціальне послання: «Вельмишановний Мосці Пане Султане! Ми, вбогі ченці, прохаємо Тебе, аби ти дав наказ не руйнувати цієї дещиці убозтва нашого, бо ж ми є тими, хто залюбки допомагає не лише хворим християнам, але й туркам і татарам вашим, і коли б трапилося зараз комусь із ваших пораненим бути, то ми готові допомогти, отож не псуйте того трохи добра нашого, яке ми найбільше для хворих маємо».
Коли татари, опинившись у ході бою біля фільварку, побачили послання боніфратрів, то не наважились грабувати ченців. Покликали ханового сина, і той наказав перекласти йому текст послання. Перепитавши селян із поблизької околиці, чи ченці написали правду, Шебас Герей наказав не плюндрувати маєтку боніфратрів. На знак того, що будівля перебуває під його опікою, у ворота увіткнули дві стріли з ханського сагайдака. Стріли хана мали особливе оперення, тому їх легко можна було відрізнити. Татари дисципліновано виконали наказ.