Оборона Львова 1648 року і двозначна роль українців

У кінці вересня 1648 року «доблесні польські лицарі» (так їх називали історики Речі Посполитої), які сподівалися дуже швидко «вгамувати батогами бунтівних селян» під проводом Богдана Хмельницького, наразилися на спротив сучасної мілітарної потуги українського війська та мужню рішучість українського народу відстоювати свою свободу (нічого не нагадує?), і з тріском програвши аж три битви: під Жовтими Водами, під Корсунем і під Пилявцями, накивали п’ятами аж до Львова.

А у Львові тимчасом панувала справжнісінька паніка, як пише хроніст: «Страх і велика тривога, що несила їх описати й висловити, впали на всіх містян …» Усі жахалися від думки, що «здичіла орда» може захопити місто. Сучасний панегірик німецькою мовою окреслював військо Богдана Хмельницького як «Die Kozaken – wilder Stamm» (козаки – дике плем’я), а про жахливе дикунство татар Тугай-бея й думати було страшно. І ось тут ми підходимо до доволі контраверсійного й щемливого питання, а хто ж тоді був орками, а хто відстоював європейські цінності. Хоч-не-хоч, а доводиться визнавати, що до певного часу українці, і зокрема українці Львова, були ідеологічно та й ментально явно не боці Європи.

Ще 1340 року львівські українці підняли заколот проти проєвропейського князя Юрія II Болеслава Тройденовича та тих німців і чехів, яких він запросив до міста для проведення задуманих ним європейських реформ. Утім нашим краянам це рішуче не сподобалось, і замість того, аби вчитися у європейців, вони звинуватили Юрія II у поширенні католицизму і наданні чужинцям особливих привілеїв. Заздрісні галичани під проводом бояр підняли заколот, отруїли проєвропейського Юрія II, його дружину, доньку литовського князя Гедиміна – Офку пустили під лід, а німецьких та чеських ремісників і купців просто повбивали, забравши собі їхню власність. Літописець так охарактеризував цю подію: «Буря фантастичної ненависті захлиснула Червону Русь. Ця ненависть була спрямована проти усього, що прийшло з Заходу: освіти, торгівлі, ремісництва, проти усього, що працювало для добра громадян». Не були львівські українці і в подальші століття надто прихильні до європейських цінностей через доволі банальну причину, бо перебували під гнітом іноземних поневолювачів – поляків.

Тому власне 1648 року виникло важке й гірке питання про двозначність львівських русинів-українців у ставленні до Визвольної козацької війни під орудою Богдана Хмельницького. Немає жодного сумніву, що українці Львова під гнітом поляків відчували свою нерозривну єдність з українцями Наддніпрянщини, єдність мовну, релігійну, ментальну. Коли військо Хмельницького наближалося до Львова, місцеві русини між собою гомоніли: «Скоро в нас буде свій руський король». Бачимо, що галицькі українці вже тоді були затятими соборниками і, можливо, розуміли історичну роль Богдана Хмельницького більше, аніж він розумів її сам.

З іншого боку, залежність від бізнесу, від грошей, від своїх маєтків, примус на рідній землі, але в чужій державі діяти за формулою «скачи, враже, як пан каже», змушували українців, як пише польський історик Владислав Лозинський, «вагатися поміж симпатією і страхом». Характерно, що гарячий руський патріот Костянтин Мезапета 1648 року утікає зі Львова до Варшави і там помирає. Схоже до нього утікали від козаків Хмельницького й інші багаті українці. Та ті, хто залишилися, вочевидь, сподівалися на перемогу своїх єдинокровних братів зі Сходу і пильно придивлялися до ситуації.

Поляки, звісно, абсолютно не довіряли українцям і побоювалися їхньої зради. Їм ніколи не довіряли оборони міста від нападників, а поготів під час двох облог Хмельницького. Їм навіть не доручали обороняти головної своєї святині, і на вежу Корнякта магістрат вислав євреїв з трьома гарматками. Зі зовнішньої стіни Успенської церкви зняли залізну плиту, ударами в яку православні скликали вірних на молитву. Зроблено це було, аби биттям у плиту хтось часом не подав ворогові сигналу до виступу проти міської влади.

Отож львівські українці вичікували на слушну хвилину, в той час, коли їхні брати поза межами Львова діяли рішуче й відважно. Поляк Самуїл Кушевич у паніці писав: «Побоюємося бунту представників грецької релігії. …То певно, що люди грецької релігії з охотою виглядають неприятеля… У Кам’янці Струмиловій стався відкритий заколот: побиті католики, помордовані священники, потоптані святості… Вже по селах і дорогах дуже небезпечно через бунти усілякої Русі, яка з невблаганною ненавистю налаштована проти католиків і поляків; подорожніх жорстоко мордують і вбивають… Жодного сумніву, що серед шанувальників грецького обряду немає лояльних людей: від них безсумнівно йде наша згуба… Вже нам Русь поразку виповідає… А нам того дня при великому нападі на місто черні і козаків воду відтято, рури поперетинавши в полі, і це показали козакам люди грецької релігії з Краківського передмістя».

Кушевич мав тут на увазі українця-ремісника з Краківського передмістя, який показав козакам Хмельницького головний водогін до міста, і коли його було відтято, то, як пише хроніст, львів’яни «мусили пити воду з нечистотами». Інший «русин-маляр» показав козакам таємний хід до монастиря кармелітів взутих (теперішня вулиця Князя Романа), внаслідок чого було вбито 388 людей, які знайшли там прихисток, близько 120 людей козаки вбили у шпиталі костелу святого Лазаря.

Місцеві українці сприяли також захопленню козаками Максима Кривоноса і татарами Високого замку, де, за різними оцінками переховувалось від трьох до восьми тисяч львівських містян: поляків, вірмен, євреїв, українців. Згодом польські історики зловтішалися з того, що нападники, які увірвалися до замку, повбивали й багатьох українських містян і селян, котрі відчинили їм браму. Пережити цю криваву різанину не пощастило майже нікому з тих, хто перебував тоді у замку. При насипанні Копця Люблінської Унії від середини і до кінця XIX століття знайшли близько тисячі скелетів, серед них і триста дитячих. Коли 1957 року зводили львівський телецентр, будівельники, які копали котлован під фундамент, натрапили на велике скупчення людських кісток, які вочевидь належали жертвам того погрому у Високому замку 14 жовтня 1648 року.

Поляки, звичайно ж не могли залишатися байдужими до дій тих місцевих українців, які всіляко намагалися допомагати козакам Хмельницького взяти Львів, і вочевидь, якась, імовірно невелика їх частина була вбита, утім більшість істориків скептично ставиться до цифри у понад 500 замордованих поляками українців, яку називає «Львівський літопис» 1640-х і «Літопис» гадяцького полковника Григорія Граб’янки 1720-х років. І цілком фантастичною легендою виглядає вигадана історія, яка фігурує у цих літописах про підступне запрошення на трапезу до бернардинського собору чільних представників львівської української громади, а потім вбивство і вкидання трупів до криниці на подвір’ї храму святого Андрія.

Бургомістр і хроніст Львова Бартоломей Зиморович доволі слушно трактує тодішні антипольські настрої українців, бо «у місті, заснованому на руських карках, руська людність мала почуватися, наче позбавлена спадщини, як остання при родинному столі, поставлена біля порогу хати, у якій колись була панею, і цей історичний фаталізм кидав тінь на її життя й стосунки з панівним народом».

Про те, що українці Львова метушилися поміж двох вогнів, з одного боку намагаючись допомогти своїм кровним братам з Наддніпрянщини, з іншого – не втратити лояльності до себе поляків, свідчить той факт, що коли поляки, підозрюючи можливу зраду, припровадили до Ратуші головних представників української громади, ті під присягою поклялися, що «не в голові їм жодна зрада», після чого їх з миром відпустили.

Подією облоги Львова 1648 року, яка привертає чи не найбільшу увагу істориків, є безчинства козаків і татар у православній церкві святого Юра. У той час на прицерковному цвинтарі зібралося багато втікачів, які не встигли сховатися за міськими мурами. Спочатку нападники перебили їх усіх, потім вибили двері до церкви і пограбували її. Коли облога закінчилась, всередині церкви св. Юра знайшли 55 замордованих тіл.

Не будемо тут докладно зупинятися на цих подіях, лише наведемо поетичне свідчення польського патріота - бургомістра, хроніста і поета Бартоломея Зиморовича («Селянки нові руські», 1663, XV Козаччина) про безчинства козаків у церкві святого Юра, яке, можливо, здебільшого є витвором творчої уяви автора, бо більшість істориків вважає опис цих події компіляцією з різних історичних епох, але вже у XIX столітті ревний «козакофоб» Пантелеймон Куліш жваво підхопив їх і видав за реальні історичні події (переклад Ілька Лемка):

Церква Юра разом з притвором

Кривавим озером стала скоро.

Неначе снопи з великої купи

Кидали вбік оголені трупи,

За голі ноги подвір’ям тягли,

А хто затаїв духа, знову сікли…

Старий ігумен руки здійняв,

«Гей, пробі, християни!» - щосили волав,

А йому горілку на лисину лили,

Добре поливши, свічкою підпалили,

Аби бідака швидше казав,

Де ризи й срібло церковне сховав.

Він їм про віру спільну волає,

А один із них йому відповідає:

«Батеньку хороший,

Не треба нам твої віри, лише дідьчих грошей».

Інші щосили «Галай, бре ґаур!» волали,

Аби їх не за Русь, а за татар вважали.

Пограбувавши церкву, ці відійшли,

А пополудні за ними інші прийшли.

Ті вже могили на цвинтарі розривали,

В могилах золота й срібла шукали

Кістки викидаючи з могили,

Згнилу одежу трупів поміж себе ділили

Наостанок волаючи: «Прощай, Святий Юру!»

Його срібний образ скинули з муру.

Великі таблиці наче дрова рубали,

В кишенях русинів польські гроші шукали,

Знайшовши, по-козацькому жартували:

«Чого ж ти, християнин, а не лях, собако,

Ворогів наших в кишенях носиш, лайдако!»

Важко уявити, як би розвивалися події, якщо б 1648 року львівські українці рішуче підтримали Хмельницького і «відчинили йому міську браму», чого страшенно боялися поляки, ще важче уявити, що б учинили з львів’янами козаки й татари, зважаючи на факт захоплення Високого замку, де мордували усіх, незалежно від нації і віри.

Утім, історія мчить лише в одному напрямку, тому міркування на кшталт «от якби було не так, а так» позбавлені усілякого сенсу. Хмельницький у цій облозі Львова явно програв, і не було свідчень про те, що він серйозно сподівався на підтримку галицьких українців, не зробивши фактично нічого, аби залучити їх до своєї воєнної кампанії. Також не видно жодних його соборницьких намагань щодо визволення всієї України і закладення міцних державних інституцій.

Після битви під Пилявцями на нараді у Старокостянтинові більшість козацького війська та його ватажків, включно з Іваном Виговським і Максимом Кривоносом, не хотіли продовжувати свій похід до Львова, не хотів цього і сам Богдан Хмельницький, але треба було якось віддячити союзникам – кримським татарам на чолі з Тугай-беєм. На ту хвилину в Наддніпрянщині і на Поділлі практично всі поляки і євреї були знищені (деякі польські та єврейські історики називають фантастичну цифру знищених козаками євреїв – 50 тисяч), Хмельницький жодним чином не міг дозволити татарам брати в ясир українців, тож єдиний вихід був у тому, аби йти далі в Галичину, де і поляків, і євреїв було ще вдосталь.

Тобто у поході козацького і татарського війська 1648 року в Галичину не було жодних державницьких і визвольних тенденцій, лише прагматичне бажання віддячити татарам за військову допомогу в боротьбі зі шляхтою. Не було тут також і якихось серйозних воєнно-стратегічних намірів, бо у війнах є ясна, як день, закономірність, що остаточна перемога здобувається лише на території ворога і в його столиці. Хмельницький «забуксував» десь біля Замостя, не наважившись іти далі на Краків і Варшаву, аби їх здобути. Тому й перемога козацького війська виявилася лише ситуативною, а тому й пірровою, бо після цього неприхильна історична доля приготувала для України роки й століття поневолення у складі різних держав.

Українцям зараз вкрай важливо усвідомити, що ж таке справжня перемога у війні, і щодо цього можна навести пару прикладів. Москалі, розгромивши військо Наполеона 1812 року, ще три тисячі кілометрів перли аж до самого Парижа, який захопили 1814 року, а 1945 року дві тисячі кілометрів перли до Берліна, куди, подолавши тисячі кілометрів, прийшли також французькі, британські і американські вояки. Тому можемо бути певними, що справжня перемога України над Мордором у сучасній російсько-українській війні буде здобута лише у його столиці Москві, а вибиття ворога за «лінію до 24 лютого» чи навіть за лінію державного кордону до 2014 року стане лише ситуативною перемогою, відтермінуванням, яке невдовзі неодмінно призведе до нової війни. Українське військо в Москві, чи не виглядає це якоюсь божевільною чи принаймні малоймовірною мрією? Сьогодні з упевненістю можемо сказати, що зовсім ні.

І не лише тому, що ми явно бачимо в ЗСУ силу і рішучість це здійснити, але й тому, що маємо щодо цього декілька історичних прецедентів. Так 1604 року у Львові зібралося приватне військо у складі 1600 вояків, завербоване шляхтичем Єжи Мнішком, до них доєдналося 2000 запорізьких козаків. Освятивши свої шаблі у бернардинському соборі, вони вирушили на Москву і захопили її. Польське військо перебувало в Москві і 1612 року. А 1618 року на допомогу польському королевичу Владиславу прийшло 20-тисячне українське військо на чолі з Петром Сагайдачним.

Запорізькі козаки штурмували Москву, передові загони вже зайшли до міста, утім через неузгодженість дій союзних військ Сагайдачного і Владислава захоплення Москви не здійснилося, хоча по цьому було укладене принизливе для Московії Деулінське перемир’я, коли московити втратили багато своїх територій, були навіть часи, коли кордони Польсько-Литовської держави проходили за сто кілометрів південніше від Москви. Хтось може сказати, що Московія зараз не та, проте, вочевидь не існує більш незаперечного твердження, що Московія завжди незмінно одна й та сама.