«Йому слід готуватися до укладання угоди», – впевнено заявив Трамп, маючи на увазі президента України Володимира Зеленського і мирний договір з Росією. Ця заява пролунала на першій пресконференції американського президента-електа після його перемоги на виборах 5 листопада. І проходила вона у віллі Мар-а-Лаґо у Палм-Бічі. Флоридське помешкання Трампа стало тимчасово «другим Білим домом», який, можна впевнено стверджувати, набув більшої ваги за перший, той що у Вашингтоні. Як свого часу резиденція Папи Римського в Авіньйоні стала на деякий час важливішою за ватиканську.
Отже, до Мар-а-Лаґо з’їхалися журналісти зі всього світу, щоб почути про плани господаря будинку «зробити Америку знову великою». І він розповів, що почати планує саме з України. Тобто прагне здобути славу президента-миротворця, а заодно, напевно, і Нобелівську премію миру.
То як виглядають українські плани в незабаром найвпливовішої людини у світі? Трамп усе ще переконаний, що йому вдасться як не пряником, то батогом всадовити за стіл перемовин Зеленського і Путіна. Щоправда, президент-елект уже позбувся в цьому питанні деяких ілюзій, зокрема, що це вдасться зробити за 24 години і що варто «просто перестати стріляти». Ба більше, він нарешті усвідомив, що російсько-українську війну закінчити буде «ще складніше, ніж близькосхідний конфлікт». А останній у його актуальній фазі триває уже скоро вісім десятиліть і зупинятися не має ні найменшого наміру. То як Трамп, роблячи такі порівняння, уявляє собі примирення в російсько-українському конфлікті?
«Там на більшості земель немає жодної будівлі. Людям нікуди повернутися. Там одні руїни. Це огидно. Людей убивають у кількостях, яких ніхто ніколи не бачив. Знаєте, там дуже рівні поля. І єдине, що зупиняє кулю, це тіло, людське тіло. І кількість солдатів, убитих з обох боків, астрономічна. Я ніколи не бачив нічого подібного» – такі апокаліптичні картини змальовував журналістам Дональд Трамп з українських бойових полів.
І тим не менше господар Мар-а-Лаґо з оптимістичною впевненістю запевняв, що війну він зупинить. «Ми намагаємося зупинити війну, цю жахливу, жахливу війну, яка відбувається в Україні, між Росією та Україною. Ми досягли невеликого поступу, але це складна ситуація», – стверджував він.
Загалом розмови про ймовірність якщо не миру, то принаймні перемир’я чи хоча б припинення вогню останнім часом активізувалися на світових дискусійних майданчиках. Багато хто таки вірить у Трампа як надзвичайно ефективного менеджера не лише в царині економіки й фінансів, але й миротворчості. Навіть попри те, що під час попередньої каденції він аж ніяк не продемонстрував особливих здібностей у цій сфері. Однак на очікуваннях приходу Трампа зростають ринки, дорожчають акції, зростає курс біткоїна, а заразом зростають і ставки на мирне вирішення російсько-українського конфлікту в букмекерських конторах.
З якої такої дивовижної субстанції може зростати надія на те, що Трамп покладе край цій кривавій війні? Адже ми навіть не знаємо, що він має намір вчинити. Тобто інформаційним простором гуляють окремі уривки «планів Трампа». Утім наскільки вони є автохтонними, а вже тим паче, наскільки сам Трамп планує їх дотримуватися – про це ніхто не може знати. Навіть він сам. Он як спритно він змінює свою риторику, свої інтенції упродовж останніх пів року.
Але все ж якісь уривки планів є, і ми спробуємо методом чи то інтерполяції, чи то екстраполяції вималювати щось, що більш-менш тримається купи. Для всіх варіантів «Трампового миру», артикульованих анонімно чи відкрито представниками його наближеного кола, характерний передовсім пункт про «заморожування конфлікту на лінії зіткнення». Хто що завоював до моменту перемовин, той те й має. Так, треба буде якось розв’язати «курську кризу», якщо, звісно, нашим хлопцям вдасться втримати закордонний плацдарм до початку переговорів, а все вказує на те, що таки вдасться. Тому можна провести якісь адекватні обміни територіями. Далі, між ворогуючими сторонами встановлюється демілітаризована зона на кшталт корейської. Проте на відміну від корейської, вона буде наповнена закордонними вояками-миротворцями. Наразі йдеться про те, що це будуть представники європейських армій. Окрім того, Київ таки обіцяє не вступати до НАТО, принаймні наступні 10 (20?) років. Але військова допомога Україні не припиняється. Російські активи на Заході залишаються замороженими і з дивідендів від них далі формується фінансова підтримка для України. Але водночас українська сторона обіцяє не відвойовувати втрачені території військовим шляхом. Дипломатичним шляхом – можна.
Ось така в загальних рисах вимальовується картина майбутніх мирних перемовин. Чи задовольнять перелічені умови Путіна? Радше ні, аніж так. Але проти нього грає небезпека рецесії, демографічна криза й інші неприємності, спричинені війною.
Нещодавно оглядав ток-шоу за участю кількох іноземних політологів (там були представники і Німеччини, і США, і Великої Британії) про те, коли російсько-українська війна має шанс зупинитися. У дискусії виробилася така консенсусна думка: війну вдасться припинити не з огляду на кількість жертв, витрачених ресурсів, зруйнованих міст чи тим більше завданого екологічного лиха, а лише тоді, коли обидві ворогуючі суспільства усвідомлять, що здобути якісь бенефіти військовим шляхом більше не вдасться. Що військові дії, як би вони не протікали, здатні тільки погіршувати ситуацію в обох країнах і соціумах.
Що ж, думка, як кажуть у таких випадках дипломати, цікава. Але чи має вона щось спільного з реаліями саме російсько-української війни? Не надто. Бо нині саме той унікальний випадок, коли шанс згорнути чи продовжувати бойові залежить від одного-єдиного чинника – від біологічних процесів у голові російського диктатора Владіміра Путіна. Громадська думка в Росії вже давно не має ні найменшого значення. А окрім того, її майже неможливо дослідити, як через заангажованість соціологічних інституцій, так і через страх респондентів бовкнути щось не те і тому потрапити до буцегарні.
Так, війна проти України, починаючи з 2014 року, була аж ніяк не «війною Путіна». Вона стала наслідком узагальненої інтенції всього російського суспільства на імперську велич. Якщо, наприклад, брати анексію Криму, то її вітали понад 90 відсотків росіян, існував той знаменитий «кримський консенсус». Путін остаточно вирішив, що отримав від народу карт-бланш на будь-які агресивні дії як всередині країни, так і зовні.
Тобто я цілком погоджуюся з твердженням, що якби не було диктатури Путіна, то, найімовірніше, не було б і війни. Але не забуваймо, хто допустив цю диктатуру, хто з радісними вигуками голосував за Путіна, готового всіх «мачіть в сартірє», хто так тішився путінському «вставанню з колін»? Той самий російський народ. Він дуже легко абсорбував усю ту пропагандистську отруту про «недонарод» українців, про «геополітичну катастрофу ХХ століття», про імперію, врешті-решт – про необхідність реваншу і реставрації.
Так, нині в російському соціумі чимраз більшого поширення набирають сумніви, що щось з тією імперськістю йде не так, що вождь і керманич веде кудись не туди. Чому так сталося? Та тому, що Путін дійсно виявився довбо…бом, як його справедливо назвав президент України Володимир Зеленський, коментуючи неймовірно дику заяву кремлівського візаві про ракетну дуель над Києвом. Але кремлівському відморозкові начхати тепер на те, схвалює суспільство його дії чи ні. Це в Україні практично неможливо впарити суспільству якусь ідею, яку воно не схвалює. У путінській Росії – це запросто.
А тому, який такий аргумент здатен витягнути Трамп, щоб він став переконливим для Путіна, важко навіть уявити.
Ми використовуємо