Панни із золотими комірцями

Як шкода, що ми не можемо побачити Львова, осяяного блиском найшляхетнішого з металів. І куди воно поділося, львівське золото, золото ацтеків, золото агатірсів? Виявляється, що і золото не вічне, і ніщо не вічне в цьому земному світі.

"Це багатолюдне місто, повне достатків... Кажуть, що в країні руських іншого такого нема. Міщани живуть заможно, в розкошах. Крамниці повні товарів, всього вдосталь, і що захочеш - у Львові знайдеш. Там є багато різних майстрів і ремісників: майстрів-золотарів, золотошвей, скульпторів, мулярів, різьбярів по каменю і мармуру... Тому туди приїздять з усіх країн світу і з усіх областей: одні вироби знаходять, інші замовляють".

Шановний пан Симеон Замостеаці, мандрівник з Вірменії, що побував у нашому місті 1623 року, слідом за цими похвальними словами описує страшну пожежу на Успіня Пресвятої Богородиці, коли згорів увесь Вірменський квартал вкупі зі шпиталем. Пожежі в ті часи траплялись часто, але все найцінніше напевно було врятовано: діти і ...золото. Бо дітей було у родинах багато, скільки Бог дасть, а золото – цей метал, що його так зневажали ті, хто його не мав, і цінували  ті, хто мав, давало змогу знову споруджувати ще кращі, тривкіші будівлі  замість зруйнованих. Зручнішого способу накопичення капіталу  як золото у вигляді монет, зливків та ювелірних виробів, мабуть, немає. Долари, ажіотаж на який тримався кільканадцять років, виявилися врешті папером. Природні ресурси - теж річ ненадійна. Нерухомість? Хто будує нині будинки, у яких стіни товщиною півтора метра, і які  простоять ще не одне століття?

 Непевне життя вимагає золота. А у Львові золото текло рікою. Вистачало і на контрибуції, і на нові  будови, і для запасу на старість. Торгове місто та ще яке лежить на Шовковому шляху, що пахне цинамоном, кавою, мускусом, не могло бути бідним і мусило демонструвати респектабельність. На свята з вікон та балконів будинків на головних вулицях вивішували коштовні килими, помешкання купців вражали розкішшю не менше, ніж помешкання патриціїв. Щедрі фундатори прикрашали храми срібними свічниками, золототканими хоругвами й найтоншим мереживом, одяг вартував часом стільки,  скільки коштувало ціле село, - таким чином стимулювався розвиток  прикладного мистецтва у Львові. Місту  дуже пощастило з вірменською діаспорою – адже вірменських ювелірів вважають і донині одними з найкращих у світі. 

 

Непевне життя вимагає золота. А у Львові золото текло рікою. Вистачало і на контрибуції, і на нові будови, і для запасу на старість

 

Цей унікальний народ з трагічною історією, як вважають історики, походить з Месопотамії, її частини, що колись називалася Анатолією. Ще 2000 років до нашої ери предки сучасних вірменів славились вмінням обробляти золото і срібло. Розмаїття технік: різьба, золоте лиття, чеканка, золоте ткання, інкрустація, можливо, перейшли їм у спадок від давніх шумерів, окремі витвори яких не можуть досі повторити ювеліри сучасні. А змушені залишати батьківщину вірменські майстри намагалися вистояти в конкуренції з майстрами інших країв, граючи часом роль учнів, а часом - вчителів.

 У 15 ст. у Львові був такий собі ювелір Тацик. Можливо, це він запровадив моду прикрашати зброю коштовним камінням, розмістивши на шаблі 451 коштовний камінь, а інший львів’янин Бедрас Захаревич став придворним ювеліром Яна ІІІ Собєського. Вірменські ювеліри добре опанували техніку інкрустації золотом. Усім відомо, що вартість ювелірного виробу зростає і від майстерності, з якою його виготовлено. Вірменські ювелірні вироби відзначаються складним орнаментом, ажурністю, нагадуючи і повторюючи хачкари  - кам’яні стели із зображенням хреста – малі архітектурні форми, властиві лише Вірменії. Вірменських хрест – нічим не нагадує похмурого католицького розп’яття. Він то квітка, то птах, то метелик, то розлоге дерево, де всі пропорції гармонійні й досконалі. І разюче нагадує кельтські хрести, хоча зв’язок між кельтами й вірменами досі не доведений. Коштовне й напівкоштовне каміння отримувало гідну оправу: бірюза, сапфіри, гранати, хризоліти. Ці камені у 15-16 сторіччях найбільше використовували львівські ювеліри. Ґудзики, намиста, перстені, пояси, сережки  були в порядному домі у величезних кількостях, про що красномовно повідомляють заповіти, ці найчесніші свідки історії. У спадок передавали одяг, важкий від золотого ткання, перлів, самоцвітів: дітям, часом слугам, а іноді церкві, щоб перелицювати на ризи. Скрині, наповнені каблучками, намистами, зашпильками, підвісками – для нас це скарб, а насправді усі ці речі носили колись чоловіки й жінки, бодай раз, але використовували за призначенням. Вірменські ювеліри були майстрами обробки срібла, що не стійке до корозії, але має антибактеріальні властивості. Тарелі, келихи вірменських ювелірів були прикрашені вишуканою ажурною різьбою з використанням черні.

 Захід диктував свою моду. І в творіннях вірменських ювелірів з’являлися барокові мотиви, забувалося щось надто архаїчне, замовники часом наполягали на своєму. Твори кримських, турецьких, львівських ювелірів-вірменів легко  відрізнити, але упізнати в них вірменську сутність можна завжди.

Одне слово, Львів колись блищав і сяяв, як належить місту Лева, що перебуває під знаком Сонця. Золото переливалося з рук в руки, не скніло в пивницях, а обмінювалося на товари, мандруючи світами, носилося на грудях, шиї, руках, розтягувалося в найтонші золоті нитки, з яких плелося мереживо... Воно жило повноцінним життям і було теплим від доторків до людського тіла, а часто й від крові, яка завжди супроводить золото, нагадуючи про його величезну вартість.

 Стародавні агатірси, що жили колись на території Галичини, також шанували золото, але дарували його виключно богам. Воно нагадувало їм сонце. Найзначнішою фігурою у дохристиянському  пантеоні стародавніх вірмен був бог Сонця - Арев,  якого зображали у вигляді юнака, що мчить по небу на леві. Тому, окрім матеріальної цінності, золото для вірмен мало ще й цінність сакральну. 

 

Правда, не все так швидко відходить. Кам’яні візерунки ювелірної точності й досі збереглися на хачкарах і стінах Вірменської церкви. А дівчині гарній, але бідній, і тепер важче знайти собі чоловіка, аніж дівчині з золотим коміром

 

Можливо, саме від вірмен ми перейняли цей звичай, що зберігся й донині -  зард. Він полягав у тому, щоб  дарувати дітям, котрі підростали, золоті прикраси. Глибока символіка цього звичаю: батьки, наче сонце, діляться промінням зі своїм творінням. Не дивно, що цей звичай відобразився і у побуті галичан. Наші батьки навіть у найскрутніші часи намагались купити немовляті золотий хрестик, дівчинці - золоті сережки, а панні на виданні – золотий перстень. От тільки художня вартість тих ювелірних виробів, як правило, нульова. Щоправда, у нас досі дивляться на золото як на спосіб збереження капіталу на чорний день. Бо ми не такі багаті, і нікому з нас не дорівнятися до золотих панночок вірменських, які мали навіть коміри зі золота. Не золоту бляху, а найтонше мереживо, сплетене з дротин щирого золота. Як воно виглядало, і чи можна це відтворити, не знають, либонь, самі вірменські ювеліри, які створили нині Всесвітню асоціацію вірменських ювелірів. Як шкода, що ми не можемо побачити Львова, осяяного блиском найшляхетнішого з металів. І  куди воно поділося, львівське золото, золото ацтеків, золото агатірсів? Виявляється, що і золото не вічне, і ніщо не вічне в цьому земному світі.

 Правда, не все так швидко відходить. Кам’яні візерунки ювелірної точності й досі збереглися на хачкарах і стінах Вірменської церкви. А дівчині гарній, але бідній, і тепер важче знайти собі чоловіка, аніж дівчині з золотим коміром. Правда, львівський райця-вірменин Бартоломей Зиморович, віддаючи данину буколічній моді, писав у 16 сторіччі: 

 Любов не лиш у панськім гонеться блаваті,

Знайдеш її у гуні, і в убогій хаті. 

Що ж, бува й таке. Любовна пристрасть і жадоба золота схильні за своєю природою до руйнування. Усе найвартісніше потребує жертв.

У роботі над статтею серед інших були використані такі матеріали:

Зб. Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. - Ереван, 1961.

 А.Л.Папикян. Армяне во Львове: очерк истории.

Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні ХУІ - поч.ХІХ ст. - К: Молодь, 1984.