У видавництві Юлії Сливки вийшла друком книга львівської авторки Лілії Чех «Підростеш – побачиш».
Спогади дитинства, коли ми споглядаємо їх з висот дорослішання, стають мапою розуміння рідних. Бо настає одного разу мить, коли простору порозумітись нам уже замало: його забирають дрібні й великі образи, небажання говорити, розповідати, довіритися. Його забирають нерозказані історії минулого – ключі до прощення й прийняття.
Пропонуємо уривок з книги.
***
Баба з дідом
Якщо не вдаватися до сентиментів, то чесно буде визнати, що більшість дітей, які втрапили народитися в Україні в 90-х роках ХХ століття, з огляду на економічні (і не лише) перипетії, виховувалися бабами й дідами. Батьки фізично не мали де притулити у свої роботи-зранку-до-ночі щоденних кількох годин із дітьми.
А може, часом не мали на те бажання. І це також буде чесно.
Але казати, що то було зле – чесністю вже не буде.
Ось мама – на порозі бабиної й дідової квартири ввечері кличе мене збиратися додому, і я радісно біжу взуватися.
Ось тато – у гостях раз на кілька тижнів підкидає мене до стелі з кришталевою люстрою посередині. Баба чомусь не радіє його візиту. Але мене це ще не цікавить, бо я – з татових рук лечу до блискучого кришталю!
А ось баба з дідом.
Баба дзвенить баняками, пательнями й мисчинами на нашій старій кухні з м’яким, трохи вже хвилястим лінолеумом на підлозі – певно, готує деруни.
[Точно! Бо ж казала: – Лілюня! Картоплянички будеш?]
Або, може, ліпить чергові гори вареників і пельменів. Потім розкладе їх на всі дерев’яні дощечки, які має. Пізніше піду подивлюся.
Дід тим часом поважно сидить у вітальні в своєму такому ж поважному й величезному кріслі. Шарудить газетою «Експрес». Поруч лежить уже прогортаний «Бульвар».
Метушитися бабі під руками з пропозиціями допомогти не випадає, бо й так не дозволить нічого, окрім миття посуду. То біжу до діда – випрошу побавитися в шашки.
Випрошувати не доводиться, бо дід завжди пристає на мої пропозиції про шашки або карти. От і зараз теж. Швиденько згортає газету, вмощується на дивані. Граємо. Перемагаю вже втретє. Радію!
[То тільки згодом дід розкаже, що піддавався, але зараз – радіємо вдвох.]
На кухні дзенькіт посуду спинився, тепер чути лише помірне шипіння сковорідки і знайомі запахи цибулі з картоплею – таки вгадала! Деруни!
Баба кличе. Біжу до кухні, де на столі вже чекає ціла запашна тарілка, а поруч ще одна – для сметани. Баба задоволено спостерігає за моїм апетитом та розглядає квітки на моїй кофтині.
Дід також уже тут, вмощується на табуретці навпроти мене, накладає дерунів і собі. Тоді приходить мама. І вже трохи хочеться йти взуватися.
І так триває з року в рік.
І шашки, і деруни, і дощечки на кухні,
і хмари смажених запахів,
і баба, і дід, і мама.
І здається, що так буде завжди.
А тоді настають такі дні, коли ні дерунів, ні шахів не хочеться.
І заходити нема коли.
І подзвонити не випадає.
І взагалі – ну навіщо ви постійно всі мені видзвонюєте?!
Але ці дні теж минають.
І тоді настає такий час, коли я бачу, як стає більше опуклих вен у діда на ногах і як розтягується час, потрібний йому, аби відгукнутися на мій заклик прийти до кухні.
Час, коли бачу, як зменшується відстань, з якої баба здатна роздивитися малюнок на моїй сукенці й упізнати, кого то я показую на екрані свого смартфона.
Час, коли я дуже б хотіла оті всі дні, коли не хотілося зайти чи подзвонити, повернути собі сповна і дзвонити, приходити, сидіти у великому кріслі, розставляючи шашки на дошці.
І щоб знову здалося, що так буде завжди.
Ми використовуємо