«Піщана гора»
Культура

«Піщана гора»

Уривок з книги Йоанни Батор

21 вересня 2015 796 0

ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.

Йоанна Батор - польська письменниця, публіцистка та фельєтоністка, авторка наукових праць, есеїв, повістей і оповідань. Йоанна є знавцем і поціновувачкою японської культури.

Роман «Піщана гора» розповідає про місце, де збігаються заплутані стежки доль людей, повиштовхуваних із своїх домівок війною. Кожен по своєму сподівається на свою частку щастя на новому місці, маленькому шахтарському містечку: хтось намагається знайти скарби колишніх мешканців міста, а хтось - сягнути висот шахтарської кар’єри, одні пов’язують зміни у своєму житті зі щасливою зустріччю з якимсь чужинцем, а інші - з перефантазовуванням свого минулого, вклеюючи власні фото до чужого сімейного альбому. Та всіма ними невидимо керує, протягом десятиліть водячи манівцями, болісний спадок поколінь…

Роман видало львів’ське видавництво «Астролябія» у перекладі Наталки Сняданко. Книга щойно з’явилась у продажі, а для найнетерплячиших читачів ZAXID.NET публікує уривок роману, який поєднав епічність родинної саги, іронію та легку, невимушену манеру розповіді.

***

– Це найкращі півгодини у моєму житті, – казала Ядзя і сідала перед телевізором у гніздо, яке залишилося після Стефана.

Солодкий чай із цитриною і тарілка із солодощами, до якої вона тягнулася, не дивлячись, бо її погляд був прикутий до екрану, аж сльози виступали на її очі кольору аґрусу. В особливо напружені моменти вона до крові обгризала шкіру на пальцях біля нігтів. Серіал «Рабиня Ізаура» втягував її у світ невідомий, але попри це такий близький, ніби і вона, Ядзя Хмара з Валбжиха, народилася під палючим сонцем на плантації.

Ізаура була вродливою рабинею у далекій Бразилії, яка дуже відрізняється від Валбжиха. А скільки там чорношкірих у тій Бразилії! Вночі можна впізнати такого чорношкірого хіба що по очах, або якщо він усміхнеться, бо зуби в них також білі. Одна дівчина з Вавілону виїхала на навчання до Вроцлава і привезла негра, от уже насміялися, а її батьки мало не померли від сорому. Очі в Ізаури були темні, волосся з пробором посередині, сукні з рукавами «ліхтариками», а шкіра біла, майже як негритянські зуби. Леонсіо – це власник Ізаури та її переслідувач, але він не огидний, а радше таємничий. «Той Леонсіо – страшний хам, дружину свою забив сам, а Ізаура, як лілія, благає його: «Не вбивай», – співають діти у дитячих садках Валбжиха, бо вони теж дивляться «Рабиню Ізауру». І як тільки не знущався над нею, над Ізаурою, той Леонсіо.

– Ти тільки подивися, як він над нею знущається, – кликала мати Домініку, бо самій їй важко було витримати тортури шляхетної рабині.

Той Леонсіо знущається над нею, принижує, ранить і кусає, доводить до сліз тернистою дорогою. А вуса має такі чорні, як крем для взуття, як ніч без місяця. Тягне Ізауру до танцю, гне її тендітний стан, як ніжку тюльпана, притискає її груди своїм міцним торсом так, що дівчина мало не мліє. Той жорстокий Леонсіо палає до Ізаури дивною пристрастю. Ядзя дуже би хотіла пережити таку пристрасть! Альваро, на відміну від Леонсіо, добрий і хоче одружитися з Ізаурою, але Ядзя вийшла заміж за Стефана, і ось прошу, як це закінчилося, на що їй придалася його доброта. А Леонсіо злий, він дражнить її тут і там, ніби своїми руками тягнеться до неї з екрану, Ядзя відчуває це дратівливе відчуття ще довго після своєї півгодини щастя, найщасливішій за цілий тиждень, і вся аж тремтить. У наступній серії понівечена Леонсіо Ізаура з`являється свіжа, як ромашка. Така тендітна і скромна, кожна мати хотіла би бачити свою доньку саме такою, хоча з іншого боку щось у Ядзі всередині прагне, щоб Леонсіо вхопив Ізауру за коси, кинув її в пісок і поневолив. Щоб збаламутив її, збезчестив, пошарпав, пошмагав, щоб забруднив цю її елегантну сукню, порвав, роздер, заслинив, запацькав, заклеїв. Ядзя аж уся горить, а на грудях у неї з`являється висипка, вона п`є солодку воду, яка охолоджує її, але ще довго після чергової серії «Рабині Ізаури» виглядає так, ніби всередині у неї вибухають феєрверки, її світла шкіра вкривається золотистими, червоними, синіми плямами. У цій напрузі є тремтіння, є гусяча шкіра і якесь далеке, незнане життя.

Про «Рабиню Ізауру» розмовляють жінки у магазинах Валбжиха, у ліфтах, в автобусах, на роботі за столами, над мітлами, зітхають, що попри свою жорстокість, яку демонструє у кожній серії, цей Леонсіо таки має щось у собі. І ці жінки ніяк не можуть вирішити, що саме дає їм приємність – самооборона Ізаури, яка кусається і копається, чи навпаки, вони хотіли б, щоб вона припинила боронитися і віддалася йому. Крися Слєдзь стає на бік Леонсіо і каже, що якби він хотів, то взяв би своє, що йому належить його панським правом, а тоді у Ядзі, переважно такій покладистій, раптом щось перевертається догори ногами, і вона раптом впирається, як віслюк, і заперечує Крисі, хоча більше схожа не на віслюка, а на тюленя. На думку Ядзі Ізаура має право впиратися, бо такий опір тільки розпалює пристрасть. Від тривалості та інтенсивності чоловічого напору лише зростає температура напираючого і тої, яка впирається. Опір збільшує чоловічу повагу, бо такий чоловік більше цінуватиме те, біля чого намучився. Ізаура-жінка повинна впиратися, щоб врешті піддатися чоловікові-Леонсіо. Спершу опір, а потім піддавання. Такого порядку слід дотримуватися.

Невідомо, чи з кохання до Ізаури, чи з потреби викликати пристрасть Леонсіо, якби він раптом зі своєї асьєнди переїхав до Валбжиха, жінки перетворюються на Ізаур. Чорне волосся до пояса більше пасує смаглявим брюнеткам, але світлі жінки не хочуть пасти задніх, коли блондинки раптом виходять із моди. Вони візьмуть реванш, коли показуватимуть «Марію Селесту». Тоді фарбування волосся пасмами і стилізація під Ізауру перестануть бути популярними на Щавєнку і у перукарнях Пісочної Гори. Відважніші ходять до готелю «Судети», де у жіночому відділі працює перукар-чоловік, цей гомік із ножицями, молодий збоченець, справжня сенсація у Валбжиху. Ядзя вагається, і у ній перемагає страх перед бактеріями гомосексуаліста, така нечувана обережність ще до того, як у Валбжиху вперше вимовили слово СНІД. Врешті-решт вона фарбується під Ізауру сама німецькою фарбою Londa. Тиждень у неї чорні пальці і чоло, а під час кожного миття Ізаура стікає з її тоненького, як качиний пух, волосся. Жінки хочуть мати Ізауру, бути Ізаурою і її з`їсти, обмінюються рецептами сирника «Ізаура» і пісочного кекса «Ізаура». Достатньо додати трохи какао, і тісто стає темним, як бразилійка з асьєнди. В неділю після обіду цілі родини впихають Ізауру до рота і запивають солодким чаєм. Коли по телевізору показують «Ізауру», на вулицях Пісочної Гори немає жінок, порожніє променада уздовж Вавілону, і навіть морозиво в кіоску ніхто не купує, попри те, що неділя. Сумні ванільні і какаові краплі стікають з анусів автомата. Ядзя, Крися і Божена на дев`ятому, усі Терези й Ані, Еви й Уршулі чують, як підіймається у них усередині солонава річка і підносить їх догори. Якби вона вилилася, то понесла би Вавілон, як пір`їнку, у напрямку Бразилії, де Ядзі, Крисі і Божени, Терези і Ані, Еви і Уршулі висипалися би через вікна, мов крихітні рибки крізь сітківку ока просто на червону землю, поміж чорних негрів, під гаряче сонце. У всіх будинках Вавілону Ізаура вже повинна була визволитися з неволі, вже її мало би знайти щастя і достаток, але тут раптом коло фортуни обертається і треба чекати аж до наступної неділі. Але це не даремне чекання, воно себе виправдовує, це всім відомо, і до того ж виправдовує себе о наперед знаній годині, а це у житті рідко трапляється. Коли все завершується, у недільних пообіддях жінок на Вавілоні утворюється дірка. Попри те, що по телевізору показують інші серіали, шрам довго не заживає, як у тих, кому робили кесарів розтин, і коли Лепка приносить новину, що Ізаура з Леонсіо приїздять до Польщі, Ядзю охоплює передчуття пригоди, а це не те, що вона відчуває щодня.

На жаль, Валбжих не потрапив до списку міст, які відвідають герої із сонячної Бразилії. Але зате є Варшава, столиця, а там при нагоді можна і столичні магазини та базари оббігти. Вони вирішують, що поїдуть до Варшави швидким нічним потягом із Вроцлава і вранці просто з вокзалу підуть на зустріч із Ізаурою на ринок старого міста. Їх не буде тільки один день і дві ночі, тож може родини якось дадуть собі раду, якщо їм наготувати їсти і написати на листку, що і як. І ось Лепка, Крися Слєдзь і Ядзя із зачісками під Ізауру, вбралися у турецьку бавовну, пакують валізки, запихають туди шалики, блузки на зміну, перламутрові помади. На головному вокзалі Вроцлава виявляється, що не лише їм спало на думку поїхати на зустріч із Ізаурою і Леонсіо. На пероні чекають інші рабині – з Вроцлава, Валбжиха, Свідніци і Свєбодзіц, готові кинутися до вагонів другого класу, щоб зайняти місце на цілонічну подорож. Тих, кому це не вдасться, чекає ніч у коридорі, або навіть у смердючому туалеті, і як вони після цього виглядатимуть у столиці? До кожного купе пхається по дев`ять-десять Ізаур, кількість залежить виключно від вправності і ваги; від надміру емоцій вони пітніють під турецькою бавовною, і дезодоранти «Бак» уже не допомагають приховати це. Такі дезодоранти не купиш у парфумерному відділі на Пісочній горі, тож їх слід привозити з екскурсій до Будапешта. Там їх вимінюють на ганчірки і рушнички, яких бракує угорцям. Треба тільки зберігати спокій, коли митник зазирає до валізки так, ніби там захована вибухівка чи гранати. Якщо знайде, то не вдасться повернути собі кошти за поїздку, а якщо це не вдається, то і їхати до того Будапешта немає змісту. Ізаури вичистилися, напомадилися, напшикалися «Баками», але минуло небагато часу, а тут уже щось витікає, там розпливається, ще десь псується, починають бігти перші очка по капронах. Завдяки Лепкій до їхнього купе ніхто більше не поміститься, тож їм пощастило. З одного боку сидять чотири Ізаури з Валбжиха, а з іншого – чотири чужі, і дивляться одна на одну відсутніми поглядами.

– Чи тут є вільне місце? – втискається у шпарину в дверях чергова, пофарбована під Ізауру, голова, але Лепка відповідає, що немає, бо більше стиснутися вони вже не зможуть без шкоди для себе.

Потяг рушає, і разом із тим, як набирають обертів колеса, Ізаури поволі починають теж розкочегарюватися, колисання перемагає штивність. Лепка, яка бачила світ і багато їздила, першою заговорює до жінок на сидінні навпроти. Знайомиться з ними. Знайомство відбувається, навпроти Ядзі сидить Славка, навпроти Крисі – Віола, а навпроти Лепкої – Марта. Славка, Крися і Віола мешкають у Вроцлаві на Козанові і так виглядає, що це нічим не відрізняється від Вавілона, тільки гір не видно. Крися витягає пляшку вишневої наливки, вони її випивають для покращення настрою, і настрій, мов на замовлення, покращується. І вже здається, що вони знайомі багато років, а не лише щойно побачилися вперше, дорогою на зустріч із Ізаурою та Леонсіо. Марті би сподобалося на асьєнді у далекій Бразилії. Така велетенська та асьєнда, скільки сімей можна було би там помістити замість того, щоб усім жити на купі. Віола каже: шкода, що Альваро не приїде, бо такий Леонсіо, то навіть після шлюбу не зміниться. Якщо бив до того, то і потім буде бити! Марта би взагалі хотіла виїхати кудись далеко, наприклад, до Бразилії, але не може, бо доглядає за хворою матір`ю. Ніч коротка, якщо точиться гарна розмова, а за вікном проминають берези і піски. У світлі поїзда на мить зблискують очі диких тварин, крапки світла, які зникають, мов їх запихнули до шухляди. Поля виглядають якось місячно, мов залиті ртуттю, і Ядзі на мить здається, що так виїжджати з дому страшно.

Ізаури засинають перед самим світанком, коли до переповненого поїзда впихаються здивовані чоловіки, які дорогою на роботу не сподівалися побачити стільки сонних Ізаур. Вони зазирають до купе, розпихають одне одного ліктями, вдихають кисло-солодкий запах, так пахне на світанку весільний торт, так пахне ніч на асьєнді. На Центральному вокзалі Варшави ошелешені Ізаури стрясають рештки сну, п’ють запарену в склянках каву з великою кількістю цукру. Який великий цей вокзал, який сучасний, а із заскленого залу видно Палац Культури, і якщо вони встигнуть, то потім поїдуть ліфтом на саму гору. У туалеті вони поправляють красу, яка за ніч трохи порозмазувалася і прим`ялася, але ощадлива лампа дає ласкаве світло, і Ядзя якусь мить думає, що вона цілком приваблива і має майже голубі очі. Як воно все буде? Вони йдуть містом, яке виглядає так, ніби його хтось з`їв, а потім виплюнув, і їм важко повірити, що тут вони побачать Ізауру, вродливу рабиню. Тут немає навіть найменшої асьєнди, а на вулиці, витесаній із сірого каменолому будинків, вітер пхне їх так, ніби він віє з самої Пісочної Гори. Обличчя довкола свої, немає ніяких негрів, і хтось мало не збиває з ніг Крисю Слєдзь. Ядзя, яка ніколи не була у Варшаві, сподівалася побачити щось інше, ніби чистіше і світліше, і аж у Старому Місті їй починає подобатися. Вибудувана посеред площі сцена прикрашена кольоровими гірляндами з паперу, висить велике фото Ізаури з Леонсіо, а також напис із вирізаних паперових літер: «Вітаємо у Варшаві». Потроху збирається натовп. Валбжихські та вроцлавські Ізаури дивляться на своїх сестер зі столиці з легким відчуттям власної переваги. Відразу видно, що звідси значно далі до Бундесу, тож турецькі блузки, косметичні набори, зелену туш на щіточках-спіралях і угорські дезодоранти сюди ще не завозять. Місцеві Ізаури якісь ніби менші і з гіршими зубами. Трапляються навіть циганки у спідницях до п`ят і з кульчиками. Ізаури громадяться на площі, кожна притискає до живота торбинку. Цей жест кожна жінка має у крові і ніколи не забуде, що живе у світі, де її можуть обікрасти, а особливо там, де є циганки. Надходить полудень, але все ще нічого не відбувається, натовп Ізаур хвилюється, приїжджі витягають останні канапки, розгортають промоклий папір, розлазяться по довколишніх магазинах. Може, тут вдасться купити щось краще, ніж у Валбжиху, а потім продати з націнкою, щоб повернути гроші за квиток.

Ядзя побачила однією з перших. Вона незграбно підстрибує, бо їй усе закриває якась вища за неї на голову жіночка. Під`їздить елегантна чорна машина. Відчиняються двері і насамперед з`являється нога у мешті із загостреним кінцем, нога у штанині тілесного кольору, а за нею – увесь Леонсіо ще пристойніший, ніж у телевізорі. Під шиєю у нього зав`язана блискуча бордова хустинка, мабуть, дорога, як із Міланувка, у Польщі таку носив би хіба якийсь гомосексуаліст, але Леонсіо це якось навіть пасує, хоч він і точно найсправжніший у світі чоловік. Натовп Ізаур вже відчуває, що відбувається, і згущується довкола машини, підпирає. А за Леонсіо – о, так! – елегантна ніжка, худенька, у панчохах із візерунком, і ось нарешті з`являється вона, прекрасна рабиня із зубами білки і ледь помітною косоокістю, вона ступає на варшавську бруківку. Яка ж вона чудова! Ядзя і Крися тримаються за руки, щоб на носках своїх мештів утриматися прямо і побачити якнайдалі, а це непросто, коли у тебе тіло форми грушки і зовсім немає балетного досвіду. То одна, то інша перехиляється убік, тягнучи за собою подругу, а потім разом випростуються. Вже Ізаура і Леонсіо стоять на сцені, а біля них – везуча перекладачка, яка зовсім близенько, а також, здається, сам мер міста, або якийсь інший важливий директор. Ядзя потім не зможе пригадати ні слова з того, що говорили Ізаура і Леонсіо, але жадібно вслухається у мелодію мови, вбирає її усім тілом, мов губка. Шелестіння португальських речень впливає в неї і потрапляє просто в кров, ще мить, і Ядзя заспіває фаду, якого ніколи не чула, хоча воно завжди було музикою її серця. На старому місті Варшави, яке насправді не набагато старше за Пісочну Гору, Ядзя вперше так виразно відчуває існування чогось більшого, ніж Валбжих і Вавілон. Інше життя торкається її, наче випадково поцілений на пляжі м`яч, і на мить вибиває з рівноваги. І ніби цих потрясінь ще було замало, Ізаура і Леонсіо ще й сходять зі сцени, наче янголи з неба, і яке світло б`є від них! Жінки простягають руки, кожна хоче хоча би торкнутися долоні Ізаури, плеча Леонсіо. Якби їх пустили, вони накинулися би на рабиню і її господаря і задзьобали би їх, роздерли на шматки, з`їли як сховану від родини і самої себе коробку «Пташиного молока», як вафельку. Ядзя знає, що такої нагоди більше не трапиться, і урухомлює колиску своїх потужних стегон, вмикає лікті і починає рухатися так, що штовхає навіть Крисю Слєдзь. Це вже не колишня Ядзя Хмара, а колісниця, яка набрала швидкості, це стихія, яку нехай тільки спробує хтось зупинити. На її шляху виникає ще одна перешкода у вигляді трьох дрібних чорноволосих, яку вона змітає, і опиняється біля мети. І ось Ядзя вже стала обличчям до обличчя з Ізаурою, рабинею з бразильської асьєнди, яка витягає до неї руку. Ізаура вітається за руку з Ядзею, та сама Ізаура, яку Ядзя досі бачила лише по телевізору! Ядзю затягує вир, і з бруківки вона переноситься на червоний пісок асьєнди, сонце падає нижче і палить, обличчя довкола – це самі лише чорношкірі негри, їхні зуби блищать, наче глазур, вона важко дихає, їй бракує повітря. Леонсіо поряд із нею, його очі – це небо, це криниця без дна, до якої Ядзю несе ураган, і вона вже сама не знає, чи вона – то вона, де вона є і хто вона така, може, це вона і є – рабиня Ізаура.

Якби можна було зробити фотографію, – подумає вона собі згодом, але все, що залишилося, – це її пам`ять і звук імені, поряд із яким навіть Домініка чи Пауліна виглядають цілком звичайними. Коли Ядзя заморожувала каструлю голубців, визираючи з-за фіранки з рештками надії, чи не приїде часом під Вавілон Ґутек на своєму «ҐутекТранспорті», уявляла собі доньку з таким гарним іменем, малесеньку Ізауру, яка смокче пальчик десь у глибині її живота. Невеличка, як голубець. Донечка Ізаура виглядала би так, ніби її склали з кільканадцяти рожевих частинок, жодна з яких не мала би гострих кутів, і можна було би зім`яти її в долонях і сформувати, наче тісто. Складочки її немовлячого жиру Ядзя мала би чистити накрученою на сірник ваткою, а потім вбрала би її у щось гарненьке і біле, рожеве, з фольбанками. Слабенькі підстави для мрій Ядзі потонуть у повені запізнених місячних, а романтизм відкладеться на полицю разом із чорним мереживним боді, яке їй було шкода викинути. Може, знадобиться Домініці, коли її видадуть заміж. Розпач Ядзі за Ґутеком Бальцежаком не тривав довго, бо цей епізод був чимось, що ніколи не мало трапитися. Ядзя цінувала лише те, чого ніколи не мала, бо якщо вже їй щось перепадало, то це точно не могло мати великої цінності. А потім знову «буднів пилюка і закоханість у двері не стука», – наспівувала, насолоджуючись відчуттям смутку, яке пощипувало, ніби підмивання з оцтом.

Вона струсила з себе рештки Ядзі-коханки, вони обсипалися, мов тиньк, під яким Ядзя-мати, яка всю себе присвячує дитині, чекала на свій тріумф. Ядзя втиснула себе в уніформу вихідного лілово-рожевого костюма, пошитого Модестою Цвєк, і поїхала до вуйка Казімєжа, щоб як мати, яка думає про майбутнє доньки, серйозно порозмовляти з ним. Вона вже не хотіла нічого вписувати у рубрики, бо бачила все гірше, а крім того, соромилася жінок, які працювали у «Гномлексі», який тепер перетворився на гуртівню прокладок, і знали про її роман із Ґутеком Бальцежаком. Їй було дуже соромно, що її тоді так занесло! І як вона тепер буде їм дивитися в очі? Але робота була їй потрібна, а під час останніх відвідин вуйка Казімєжа вона побачила, що є заняття, яке чекає на неї, і у якому вона зможе себе показати. Дружина вуйка Бася так і не відійшла від своєї хвороби. Навпаки, тепер вона опинилася вже у світі, де до неї не долинали сварки чоловіка, і тихенько, хоча водночас ніби і злостиво, насвистуючи щось собі під ніс, тільки дивилася на нього вибляклими очима. Дім занедбаний, всюди повзають таракани завбільшки з російські танки, у холодильнику пліснява, а вона співає собі, курва її мать.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук