«Нічого правдивого і все можливе»
Культура

«Нічого правдивого і все можливе»

Український переклад нової книги Пітера Померанцева

ZAXID.NET, 25 серпня 201528070

ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.

Сьогодні ми публікуємо розділ із книги британського журналіста та продюсера Пітера Померанцева «Нічого правдивого і все можливе», присвячений особливостям роботи російської телекомпанії «Russia Today» і життя у Росії загалом.

Книжка вийшла в українському перекладі Андрія Бондаря у серії «Бібліотека Школи журналістики та медіакомунікацій Українського католицького університету».

Пітер Померанцев

***

Перші представники західного контингенту в Росії з’явилися як емісари партії, що перемогла в «холодній війні». Вони відчували свою вищість і приїхали прищепити Росії цивілізованість. Тепер усе це змінюється. Росія відроджується, вчителі стають обслугою, і я не впевнений навіть, хто, зрештою, переміг у «холодній війні».

Вперше я зустрівся з Бенедиктом у «Скандинавії» – улюбленому ресторані іноземців, які приїхали напучувати Росію на західний шлях у десятиліття прекрасного тління після закінчення «холодної війни»: юристи «Магічного кола», фінансисти «Великої п’ятірки», інвестиційні банкіри. Він неподалік Тверської, центральної автомагістралі Москви, в невеличкому дворі з великими зеленими деревами. Ресторан належить шведам і коли тільки відкрився, все імпортували зі Стокгольма: офіціантів, кухарів, гамбурґери, картоплю фрі – все привозили. На початку 2000-х років гості переважно розмовляли англійською. Він був недостатньо розкішний для російських олігархів і надто дорогий для пересічних росіян. Іноземці приходили сюди, як в оазу, щоб, добряче хильнувши, набратися сміливості для дослідження нічної Москви. Він здавався нащадком старого колоніального клубу в епоху, що пишалася своїм минулим.

Завсідники «Скандинавії» були засмаглими й розмовляли старанною англійською зі шкільних підручників. Вони обговорювали питання юридичної безпеки, корпоративного управління та фінансової реструктуризації. І всі погоджувалися з тим, що пошуки маршрутів для пробіжок у Москві були кошмаром. Кошмаром було також куріння. І автомобільний рух. Вони жартували про російських дівчат, були напідпитку і без своїх дружин. А якщо з ними – то ділилися своїми планами на вихідні. Вони мали білі зуби.

Бенедикт мав жовті зуби, пив вино за обідом і курив довгий, тонкий «Dunhill». Він був худорлявий і рухався, як цвіркун, з удаваним вибаченням відганяючи свій дим від інших. Він – ірландець, але крою Шоу та Вайлда.

– Я економіст у відставці, – полюбляв він говорити людям, коли вони запитували про його рід занять.

Бенедикт був міжнародним консультантом із розвитку. «Міжнародні консультанти з розвитку» – це місіонери демократичного капіталізму. Вони з’явились, наче гриби після дощу, наприкінці «холодної війни», в кінці історії, приїхавши з Америки та Європи навчити решту світу бути такими, як вони. Вони працюють у проектах Європейського Союзу, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Департаменту міжнародного розвитку Великої Британії, Шведського агентства з міжнародного розвитку та інших національних і міжнародних структур, що представляють «розвинений світ» (донор) і дораджують центральним та місцевим урядам «світу, що розвивається» (бенефіціар). Вони одягають костюми від «Marks and Spencer» (або «Zara» і «Brook Brothers»), а під пахвами носять широкі блокноти з технічними завданнями (які називають TORA – від Terms of Reference) для своїх проектів, що називаються на кшталт «Будівництво ринкової економіки в Російській Федерації» або «Досягнення ґендерної рівності на постсовєтському просторі». У технічних завданнях викладають «логічні рамки матриці» для досягнення «об’єктивно доведених індикаторів демократизації». Західна цивілізація зводиться до таких головних пунктів:

– Вибори? Галочка.

– Свобода слова? Галочка.

– Приватна власність? Галочка.

В основі цих проектів лежить чітке бачення історії, яку викладають на нових факультетах «міжнародного розвитку» в університетах і яку приймають як істину міністерства та міжнародні структури: посткомунізм, колишні совєтські республіки мусять пройти через спокуси «перехідного періоду» до стабільної ліберальної демократії та ринкової економіки.

Коли Бенедикт вперше приїхав до Росії, він працював викладачем економіки у провінційному ірландському університеті. Він читав лекції про принципи «бізнесу та ефективного менеджменту» в Санкт-Петербурзькому університеті. Це було 1992 року. Студенти уважно слухали, насолоджуючись новою мовою: «малий і середній бізнес», «первинне розміщення цінних паперів IPO», «рух готівкових коштів». Увечері після лекції Бенедикт повертався до свого готелю. Він помилився поворотом у голлі й опинився в епіцентрі весільних урочистостей. Він спробував спитати дорогу англійською.

Наречений і наречена були в захваті від того, що до них приєднався іноземець і наполягли, щоб він залишився. Він був екзотичним птахом, подарунком як таким. Вони випили за його здоров’я, і він залишився розважатися з ними. В певний момент він пішов до своєї кімнати і приніс блок сигарет «Marlboro» і трохи мила «Imperial Leather» у подарунок. Наречений і наречена були в захваті. Вони випили ще і танцювали. Бенедикт відчув, що Росія дуже скоро буде такою, як Захід.

Через кілька років він покинув свою роботу в ірландському університеті, помінявши платню у 37 тисяч фунтів на рік у провінційному коледжі на неоподатковану шестизначну суму в новій перспективній галузі розвитку. Бенедиктові запропонували посаду керівника групи у проекті «Технічна допомога для економічного розвитку вільної економічної зони Калінінґрадської області». Він і поняття не мав, де розташований Калінінґрад, і мусив знайти його на мапі.

Калінінґрад, раніше відомий як Кеніґсберґ – столиця Східної Пруссії, батьківщина Іммануїла Канта. Він розташований на узбережжі Балтійського моря, між Литвою та Польщею і навпроти Швеції. Наприкінці Другої світової війни його захопили совєти, перейменували, заселили привезеними з усієї імперії совєтськими людьми і перетворили на високосекретний, закритий порт. Він був найзахіднішою точкою СССР. Після «холодної війни» росіяни утримали його, хоча Калінінґрад не має спільних кордонів із рештою Росії. Нині це ексклав Росії всередині Європейського Союзу, геополітична химера. Європейський Союз визнав «особливий статус Калінінґрада», але висловив «заклопотаність у питаннях ‘м’якої’ безпеки». Інакше кажучи, йшлося про проникнення героїну, зброї, СНІДу та мутантного штаму туберкульозу до ЄС. Калінінґрад або мусив змінитись, або був ризик побудови стіни навколо нього.

Прямих авіарейсів з Європи туди не було. Бенедикт мусив постійно літати до Москви, а потім повертатися на захід до Калінінґрада. Йому було під п’ятдесят, він розлучився і хотів почати нове життя. Було майже боляче бачити відмінність між ветхими, елегантними будинками старого Кеніґсберґа ХІХ століття та новими спорудами повоєнних совєтів. Червоний ґотичний кафедральний собор, останній притулок Канта, оточений з одного боку жалюгідними скупченнями агресивних, бетонних житлових багатоповерхівок, а з другого – гаванню з іржавими й негодящими військовими кораблями.

Вечорами моряки ходили пиячити до барів уздовж набережної. Пам’ятаю, як опинився в такому барі під час короткої поїздки до Калінінґрада. Світло в барі було тьмяне, а Балтійське море – зелене. Я замовив коньяк.

– Це місцевий? – запитав я в офіціантки. – Який сорт винограду росте в Калінінґраді? – наївно запитав я.

– Навіщо вам потрібен виноград до коньяку? – запитала у від повідь офіціантка.

Я вихилив коньяк махом. Один ковток провів мене через тридцять секунд чистої ейфорії аж до найгіршого в моєму житті похмілля.

Калінінґрадське Міністерство економічного розвитку займало масивний совєтський палац на центральній площі. Бенедикт і його перекладачка Марина пройшли крізь низькі, важкі двері у світ російської бюрократії. У широких, запилюжених, порожніх коридорах усе відбувалося, немовби під водою. Телефони, встановлені в середині 1970-х років, дзвонили і до них ніхто не підходив. Переставали. Потім дзвонили знову. Провисали оксамитові штори. В усіх кабінетах висіли фотографії Президента, що якось винувато посміхається, з нахиленою вбік головою. Чиновники, які переважно були сильними, суворими жінками за сорок і п’ятдесят, становили реальну основу російської держави. Чоловіків було менше, і всі вони здавалися згорбленими. Всі називали одне одного на ім’я та по батькові: «Ігор Аркадійович» і «Лідія Олександрівна».

Візаві Бенедикта був П., чиновник середнього щабля. Він носив обвислий костюм і мав животик, який, здавалося, тягнув його донизу.

– Ви людина з Європейської технічної підтримки? Нам потрібні комп’ютери, – сказав П. під час першої зустрічі.

– Технічна підтримка не передбачає технологій, – пояснив Бенедикт. – Вона передбачає навчання з боку західних консультантів.

Бенедиктова перекладачка намагалася переконливо донести цю позицію.

– Нам потрібні комп’ютери, – відповів П.

Бенедикт організував доставку комп’ютерів вартістю 210 тисяч євро. Він пояснив П., що коли їх привезуть, йому треба підписати певні документи, щоб підтвердити доставки.

Бенедикт зайнявся стратегією розвитку Калінінґрада. Йому виділили кабінет в Інституті кібернетики. Він запитав ректора інституту, чи має той бажання консультувати розвиток інформаційних технологій у регіоні. Вибачте, відповів ректор, хоча Інститут кібернетики досі офіційно залишається університетом, зарплати тут такі низькі, що весь штат сьогодні торгує рибою. У Калінінґраді кожна людина була за себе. Старі заводи з виробництва зброї виготовляли макарони. Демобілізовані зі Східної Німеччини солдати розпродували запаси автоматів Калашникова та РПГ. Одним із найсумніших місць був зоопарк, колишня гордість міста: лисиці бігали по клітці,наздоганяючи свій хвіст; вовки сиділи приголомшені у своїх ямах; полярні ведмеді дико шкірились і вдивлялись у далечінь; дикі білки бігали та постійно кидались на ґрати своїх кліток.

Бенедикт перефарбував бежеві стіни свого кабінету в білий колір, а оксамитові штори замінив на жалюзі. Він привів топменеджерів з авторитетних європейських компаній для інспектування секторів телекомунікації, авіації, сільського господарства, фінансів і туризму. Протягом наступних чотирьох років вони здійснили аналітичну перевірку компаній і створили план оперативних заходів, складні діаграми та магістральні ґендерні стратегії. Потім Бенедикт надіслав П. звіти. Але коли він телефонував, то міг пробитися лише до його помічниці Олени.

– П. повернеться наступного тижня, – відповідала Олена. І хихотіла. П. так ніколи й не повернувся. Перш ніж почати працювати в Міністерстві, Олена була співачкою у нічному клубі «Crystal» на вулиці Карла Маркса. За якийсь час уже і Олена зникла, виїхавши до Туреччини зі скандинавським послом, який заради неї покинув дружину, дітей і дипломатичну кар’єру.

Місцева влада мала власні ідеї щодо розвитку. Губернатор також керував торговельним портом, а його Міністр економіки саме створював мережі банків для розподілу прибутків. Сам губернатор був здоровезний, лисий і завжди спітнілий. «Я нещодавно їздив до Польщі, – сказав він Бенедиктові під час першої зустрічі. – Я бачив, як вони виготовляють кетчуп у бетономішалках. Нам тут потрібна така сама інновація».

Наприкінці проекту Бенедикт попросив П. документ про підтвердження доставки комп’ютерів вартістю 210 тисяч євро. П. відмовився видати йому такий документ. Він заявив, що жодних комп’ютерів ніколи не було. Бенедикт підозрював, що комп’ютери були нелегально продані, але нічого не міг довести. Бенедикт списав брак прогресу на провінційний характер місцевої влади Калінінґрада. Він отримав нову роботу в Москві і працював із міністерством федерального рівня, де, як він сподівався, бюрократи будуть іншого класу. Життя в Росії приносило йому чимало задоволення. Він одружився зі своєю перекладачкою Мариною – приємною, скромною жінкою його віку і з таким самим почуттям гумору, як у нього. Його задовольняв відносний достаток: він був тепер уже не зачуханим ученим, а консультантом із персональним водієм, який завжди купував собі випивку.

Обкладинка українського перекладу книжки Пітера Померанцева

Ще один позитив – реалізація проекту: Бенедикт виділив 140 тисяч євро данським експертам на облаштування зоопарку. Тварини знову мали нормальне життя. Навіть білки заспокоїлись. У Москві Бенедикт працював навпроти Міністерства економічного розвитку Російської Федерації над запровадженням стратегії Європейського Союзу в Росії. Міністра економічного розвитку вважали найосвіченішим міністром у Росії. Він був ученим й особистим другом Президента, носив модний костюм і рожеві сорочки, його з радістю приймали в Давосі. У нього було п’ятнадцять заступників, чимало їх мали ступінь маґістра бізнесу (або ж навчались на маґістерських програмах з бізнесу). Реконструкція міністерства активно тривала. Деякі поверхи були яскраві та нові, а решта перебували в тому ж стані, що Бенедикт застав у Калінінґраді: ті самі похмурі коридори й вічний передзвін телефонів, важкі штори та фотографії Президента. Тепер це був новий Президент, але й він посміхався якось винувато.

– Можете принести паперу? – запитала в Бенедикта жінка, яка була його координатором у міністерстві. – Завжди приносьте папір. Формату А4. Кожен департамент має дозволену квоту, і нам ніколи не дають тієї кількості паперу, яка потрібна.

Щоразу йдучи на зустріч до міністерства, Бенедикт брав стос паперу формату А4, захищаючи його своїм пальтом від заметілі.

– Я не певен, чи міністерство розуміє, навіщо ми тут, – сказав він мені одного вечора у «Скандинавії». – Якось вони попросили нас організувати і проплатити новорічну вечірку для всього департаменту.

Тим часом країна навколо нас змінювалась. Щодня Бенедикт оцінював проекти ЄС у Росії вартістю мільйони євро. Всі вони впотрібному місті ставили галочки: «Демократія? Галочка: Росія – президентська демократія з виборами кожні чотири роки». «Розвиток громадянського суспільства? Галочка: В Росії чимало нових неурядових організацій». «Приватна власність? Галочка».

Тепер у Росії справді проводять вибори, але «опозицію» з її майже комічними лідерами формують і фінансують так, щоб насправді лише посилити Кремль: коли комуністи з побуряковілими обличчями та хамовиті націоналісти влаштовують скандали на телевізійних політичних ток-шоу, у глядача складається враження, що порівняно з цим товариством Президент – єдиний притомний кандидат. І в Росії насправді є неурядові організації, що представляють усіх, від байкерів до бджолярів, але часто їх створив Кремль, який використовує їх, щоб формувати таке «громадянське суспільство», що завжди зберігає до нього лояльність. І хоч Росія насправді офіційно має вільний ринок, із мегакорпораціями, що розміщують свої фантастично дорогі акції на світових фондових біржах, більшість власників – друзі Президента. Або ж вони є олігархами, які офіційно проголосили, що все належне їм, також належить і Президентові, якщо воно йому знадобиться: «Все, що я маю, належить державі», – сказав Олег Дерипаска, один із найбагатших бізнесменів країни. Це не країна в перехідному стані, а певний тип постмодерної диктатури, що використовує мову й інституції демократичного капіталізму з авторитарною метою.

Я нечасто бачив Бенедикта розлюченим, але коли він говорив про це, то затинався та червонів. Він був звичайним сурмачем у великому поході міжнародної бюрократії, але почувався розчарованим і непочутим. Захід потурав цьому, погоджуючись на викривлення сенсів. Бенедикт ніколи не був моралістом, але в цьому фальшеві було щось таке, що тривожило його.

– Якщо ти починаєш чорне називати білим, тоді, гм, тоді все летить шкереберть, – казав він, стукаючи запальничкою до столу. І тоді, коли заспокоївся, додав: «Це як Захід, відображений у кривому дзеркалі».

Я розповів Бенедиктові про те, як влаштована структура російських телеканалів. На поверхні більшість російських телеканалів були організовані, як будь-яка західна телекомпанія. Незалежні

продакшн-студії викладають ідеї програм у мережу, де все виглядає, як відкритий конкурс. Але є тут один виверт. Більшість продакшн-студій, як я незабаром довідався, були або в повному, або в частковому володінні голів цієї мережі та топ-менеджерів. Вони робили замовлення самим собі. Але оскільки вони були щиро зацікавлені у створенні якісних шоу з високими рейтингами, то створювали низку компаній, які змагалися між собою і в такий спосіб покращували якість ідей. І попри те, що телеканали самі сплачували податки та базувалися в нових офісних приміщеннях, продакшн-студії, де робилися реальні гроші, існували в зовсім іншому світі.

Нещодавно я монтував одне шоу на одній такій продакшн-студії «Потьомкін». Її офіс розташований далеко від скляно-сталевого центру Москви, на тихій вулиці у промисловій зоні. Тут не було випускників вишів в окулярах з роговою оправою, які нюхають кокс і їдять сендвічі з екологічно чистих продуктів – одні лише прищаві обличчя та спиті очі заводських працівників і татуйовані животи далекобійників, які перевозять товари через одну шосту частину бруду, льоду та багна. На сірій споруді, де розміщувалася студія «Потьомкін», не було ні вивіски, ні номера на чорних металевих дверях. За дверима була брудна, холодна, схожа на тюремну камеру кімната, де мене зустрів втомлений і нетверезий охоронець, який зустрічатиме мене щодня з таким виглядом, немовби я чужинець, що зазіхає на його життєвий простір. Щоб потрапити до офісу, я проходив неосвітленим бетонним коридором і різко повертав праворуч, піднімався двома прольотами вузьких сходів нагору, де були ще одні чорні, непозначені металеві двері. Там я натискав на кнопку дзвінка і ворожий голос запитував через переговорний пристрій: «Хто ви?» Я махав своїм паспортом там, де, за моїм припущенням, була камера стеження. Потім пролунав звуковий сигнал, відчинилися двері, і я опинився у продакшн-студії «Потьомкін».

Раптом я знову потрапив до західного офісу з ікеївськими меблями й молодими людьми у джинсах і яскравих футболках, які сновигають туди-сюди з кавою, камерами та реквізитом. Таке можна було би побачити в будь-якому офісі продакшн-студії в будь-якій точці планети. Але проминувши стійку реєстрації, невеличкий буфет і відділ кадрів, ви доходили до зачинених білих дверей. У цьому місці чимало людей поверталися, вважаючи, що це і є весь офіс. Але ви набираєте код і потрапляєте у ще більший комплекс кабінетів: там сидять і сперечаються продюсери та їхні помічники; там урочисто походжають бухгалтери з бланками; там сидять ряди молодих дівчат-секретарок, вирячених у монітори, тоді як їхні гіперактивні пальці набирають інтерв’ю та діалоги з відеоматеріалів.

У кінці цього офісу – ще одні двері. Ти набираєш код і потрапляєш до відеомонтажних апаратних, невеличких комірчин, де режисери з монтажерами пітніють і сваряться між собою. А далі – останні, найважливіші, найменш помітні з усіх найнепомітніших дверей із кодом, який мало хто знає. Вони ведуть до кабінету голови компанії – Івана. Уся ця складна система була призначена для того, щоб збити з пантелику податкову поліцію. Ось кого охоронці не пускають або затримують достатньо довго для того, щоб очистити відділ документації та використати за призначенням таємний чорний хід.

Незалежно від вжитих заходів, кимось інформована податкова поліція іноді все одно з’являлася. Коли вона приходила, ми знали один метод: забрати речі та спокійно вийти. А якщо хтось запитає, відповісти, що ти прийшов на зустріч або на кастинґ. Коли це сталося вперше, я був переконаний, що нас закують у наручники та звинуватять у шахрайстві. Але для моїх російських колег такі рейди були приводом для святкування: решта дня неминуче перетворювалася на вихідний (дедлайни йдуть під три чорти), поки Іван торгувався з податковою поліцію про розмір хабара. «Тут працює лише десяток людей», – казав він, підморгуючи, коли вони обводили поглядом кілька десятків робочих столів, стільців і ще теплих від користування комп’ютерів. Потім, як я собі уявляю, вони сидять і торгуються, який «штраф» він мусить заплатити, з чаєм і тістечками, немовби це звичайна бізнесова оборудка. В Росії так воно й відбувається. Все залагодиться, і кожна роль, поза та лінія діалогу відтворюватиме ритуал законності. Це був ритуал, що розігрувався щодня в кожному середньому бізнесі, кожному ресторані, модельній агенції і PR-фірмі по всій країні.

Одного разу я запитав Івана, чи є в цьому необхідність. Чи не краще просто платити податки? Він розсміявся. Якби він так робив, то прибутку не було б узагалі. Жоден підприємець не платить податків у повному обсязі. З ними такого не відбувалось. І річ тут не в моральності. Іван був релігійною людиною і добровільно сплачував десятину на благодійність. Але ніхто не вважав, що податки колись використають на школи або дороги. А податкова поліція охочіше братиме хабарі, аніж завдаватиме собі проблеми, крадучи гроші, сплачені згідно з православними принципами. У будь-якому випадку Іванові прибутки вже скоротили мовники. Близько 15 % кожного бюджету сплачувалося чуваку на каналі, який замовляв програми і був співвласником компанії. Коли мій знайомий британський телепродюсер намагався заснувати продакшн-студію і не погодився взяти в долю керівника каналу, його миттєво вижили з країни. Ти змушений грати за цими правилами.

Проблема Бенедикта була в тому, що він так не міг, і його кар’єра через це страждала. Люди з міністерства просили його про «послуги»: навчальну поїздку до Швеції, плазмовий телевізор для офісу. Бенедикт відмовив. Міністерство скаржилося на нього до Брюсселя. Функція затвердження західних консультантів належала росіянам як «бенефіціарам». Усі нові проекти для Бенедикта заморозили до з’ясування обставин. А між тим йому потрібні були гроші для їхнього життя з Мариною.

Кінобізнес у Москві переживав бум, і я допоміг йому отримати невеличкі ролі як кондового англійця в російських бойовиках. Він познайомився з деякими акторами і давав їм уроки правильної англійської вимови. Робота була нестабільна. Він переїхав у меншу квартиру. Наступного разу ми зустрілися у «Сбарро», бо «Скандинавія» йому вже була задорогою.

Бенедикт не виглядав похмурим. У ньому завжди було більше від веселого, яскравого школяра.

– Я влаштувався на роботу в телекомпанію, – сказав він мені. – Тепер я працюю на «Russia Today».

«Russia Today» – це російська відповідь на «BBC World» і «Al Jazeera», цілодобовий новинний канал, який транслюють англійською мовою (а також арабською й іспанською) в кожному готелі та вітальні світу, заснований за спеціальним президентським указом з річним бюджетом понад 300 мільйонів доларів і з місією «подавати російський погляд на події у світі». Чи боявся Бенедикт, що може дійти до того, що працюватиме кремлівським піарником?

– Якщо вони якось цензуруватимуть мене, я піду. І тільки чесна Росія повинна мати змогу висловлювати свою точку зору.

Бенедиктові запропонували сформувати стратегію для розділу бізнес-новин. Він писав звернення до керівника каналу з порадами, які сектори повинні висвітлювати бізнес-новини, які питання журналісти мусять ставити російським топ-менеджерам, щоб ділові аналітики Лондона дивились цей канал. Його не цензурували і ніяк на нього не тиснули. «Russia Today» почала виглядати і звучати, як цілодобовий телеканал новин: бадьора музика перед останніми новинами, вродливі ведучі новин, атлетичні диктори спортивних новин. Молодим британським й американським випускникам університету пропонували щедрі компенсаційні пакети, тоді як у Лондоні або Вашинґтоні вони були приречені працювати безкоштовно. Певна річ, усі вони цікавилися, чи RT, бува, не пропаґандистський канал. Двадцятитрирічні сиділи у «Скандинавії» після роботи і розмовляли про це:

– Ну, йдеться про висловлення російської точки зору, – говорили вони трохи невпевнено.

Після війни в Іраку чимало людей розчарувались у чеснотах Заходу. А потім фінансова криза нівелювала, на їхню думку, будь-яку вищість Заходу. Всі слова, які використовували для перемоги в «холодній війні» – «свобода», «демократія» – здавалося, розпухли, мутували та змінили своє значення, ставши зайвими. Якщо під час «холодної війни» Росія була для Заходу контрастом, якого він потребував для об’єднання різноманітних свобод (культурних, економічних і політичних) у єдиний наратив, тепер цей контраст зник, єдність західної легенди здавалася послабленою. І хіба «російська точка зору» могла би бути чимось поганим у такому новому світі?

– Такого поняття, як «об’єктивне висвітлення», не існує, – сказав мені одного разу шеф-редактор «Russia Today», коли я запитав його про філософію його каналу. Він був достатньо люб’язним Прийняти мене у своєму великому і світлому кабінеті. Він розмовляв майже досконалою англійською.

– Але що таке російська точка зору? За що виступає «Russia Today»?

– Ох, завжди існує російська точка зору, – відповів він. – Візьміть, приміром, банан. Для когось він їжа. Для когось іншого – зброя. Для расиста – спосіб подражнити людину з темною шкірою.

Виходячи з кабінету, я помітив сумку з ключками для гри в ґольф і спертий на стіну автомат Калашникова.

– Це вас лякає? – запитав шеф-редактор.

Знадобилося трохи часу для тих, хто працює на RT, щоб відчути: не зовсім правильно, що «російська точка зору» легко може означати «кремлівську точку зору» і що «не існує чогось такого, як об’єктивне висвітлення», а це означає, що Кремль встановив повний контроль над правдою. Після того, як усе вляглося, з’ясувалось, що тільки близько двохсот із приблизно двох тисяч співробітників були носіями англійської мови. Вони були екранними картинками і редакторами програм. За лаштунками реальні рішення приймала групка російських продюсерів. Між заспокійливими спортивними репортажами вклинювалися стримані інтерв’ю із Президентом («Чому у вас така незначна опозиція, пане Президенте?» – це запитання стало легендарним). Коли К., 23-річний випускник Оксфорда, написав сюжет, у якому стверджував, що 1945 року Естонія була окупована СССР, він отримав сувору догану від редактора відділу новин. «Ми врятували Естонію», – сказали йому й наказали переписати текст. Коли Т., випускник університету Бристоля, висвітлював тему лісових пожеж у Росії і написав, що Президент не здатний упоратися з цією проблемою, йому сказали: «Ви мусите написати, що Президент – на передовій у боротьбі проти пожеж». Під час війни Росії із Грузією «Russia Today» встановила постійний банер на весь екран із промовистим написом: «Грузини здійснюють геноцид в Осетії». Жодних доказів цього не було і бути не могло. А коли Президент продовжив анексію Криму і затіяв нову війну із Заходом, RT стала аванґардом у фабрикуванні вражаючих вигадок про фашистів, які захопили владу в Україні.

Але новий глядач необов’язково помічав ці сюжети, оскільки такі очевидні прокремлівські повідомлення – тільки одна частина продукції RT. Її популярність пов’язана з висвітленням того, що називають «іншими» або «неофіційними» новинами. Головний редактор «WikiLeaks» Джуліан Ассанж мав ток-шоу на RT. Американським вченим, які борються з американським світовим порядком, конспірологам 11 вересня, антиґлобалістам і європейським ультраправим щедро виділяли ефірний час. Частим гостем тут є Найджел Фарадж, лідер Партії незалежності Великої Британії; крайній лівий прихильник Саддама Хуссейна Джордж Гелловей відвідує програму про упередженість західних ЗМІ. Канал був номінований на відзнаку «Emmy» за висвітлення руху «Occupy» у Сполучених Штатах і кваліфікується своїми фанами як такий, що виступає «проти гегемонії». Це найпопулярніший канал на YouTube – один мільярд глядачів, третій найбільший міжнародний канал новин у Великій Британії. Його офіс у Вашинґтоні розширюється.

Але канал не виступає об’єктивно «проти гегемонії»: коли вигідно, RT показує таких поборників істеблішменту, як Ларрі Кінґ, який веде власне шоу на цьому телеканалі. Тому кремлівська точка зору досягає набагато ширшої аудиторії, ніж внутрішньоросійська: Президент зрощується з Ассанжем і Ларрі Кінґом. Це новий тип кремлівської пропаґанди, що не стільки протистоїть Заходові зі своєю альтернативною моделлю, як було під час «холодної війни», скільки більшою мірою проникає в його мову й підважує зсередини. У рекламі шоу Ларрі Кінґа головні слова, які асоціюються з цим журналістом, спалахують на екрані: «репутація», «інтелект», «повага», їх з’являється щораз більше, поки вони не розсипаються в пил, закінчуючись жартівливим словом «підтяжки» (тобто, шлейки для підтримування штанів).

Потім Кінґ, сидячи у студії, повертається до камери та говорить: «Я волів би ставити запитання людям із владних структур, аніж говорити від їхнього імені. Тому дивіться моє нове шоу «Larry King Now» тут, на каналі RT. Більше сумнівів». Схоже, ця невеличка реклама за кілька секунд об’єднує кліше CNN і BBC, зводячи їх до абсурду. Сенс у тому, щоби показати середній палець традиції західної журналістики: кожний здатен розмовляти вашою мовою, це безглуздя!

Журналісти, які збагнули, що відбувається, швидко звільнилися, часто викреслюючи досвід роботи на RT зі своїх резюме. Деякі з них звільнялися або скаржились у прямому ефірі, кажучи, що більше не бажають бути «заручниками Путіна». Але більшість їх залишилась: ті, хто настільки ідеологічно підживлюваний власною ненавистю до Заходу, хто не помічає, як їх використовують (або не зважають на це); ті, хто за будь-яку ціну прагнуть працювати на телебаченні і працювали би будь-де; або ті, що просто думають: «Ну, всі новини фальшиві, в усіх є трохи гри – чи не так?»

Плинність кадрів на RT – висока, оскільки тих, хто здіймає галас, відсіюють, а новачків не бракує. У вечори, коли вони тусуються у «Скандинавії», до них приєднуються інші іноземці – експерти з комунікацій і консультанти з маркетингу. Спілкування їхнє пронизане легким релятивізмом. Одного західного журналіста, який щойно долучився до PR-команди Кремля, запитують, як він узгоджує це зі своєю попередньою роботою. «Це виклик», – пояснює він. У його кар’єрній траєкторії немає нічого незвичного. «Це буде цікава робота», – погоджуються всі у «Скандинавії». – «Можливо, Росія – огидна, але Захід нічим не кращий», – зазвичай можна почути там.

Я постійно зустрічав старих експатів у «Скандинавії» – інвестиційних банкірів і консультантів. Вони зберігали засмагу, білі зуби та розмовляли про пробіжки. Чимало з них покинули своїх жінок заради російських дівчат. Чимало з них пішли працювати в російські компанії.

Бенедикт провів шість місяців на RT. Він здебільшого працював удома, мейлом надсилаючи свої звіти керівникові каналу. Всіх їх ігнорували. Відділ бізнес-новин на RT – слабкий. Глибокий розгляд російських компаній передбачав би аналіз їхньої корумпованості. В останній день перебування на RT шеф-редактор вийшов у коридор привітатися з ним. Він, як завжди, був одягнений у твідовий костюм.

– Ви б не могли на хвильку заскочити до мене в кабінет? – запитав він своєю майже досконалою англійською. У кабінеті шеф-редактор дістав сумку з ключками для ґольфу.

– Я великий шанувальник ґольфу, – сказав він Бенедиктові. – Чи не могли б ви якось приїхати і зіграти зі мною партію?

– Я не граю у ґольф, – сказав Бенедикт.

– Шкода. Але ми все одно повинні подружитись. Заходьте до мене.

Розмова з ледь аристократичною вимовою, пропозиція зіграти в ґольф... «Що він собі думав? Обробляв таким чином? Що йому від мене потрібно?» – дивувався Бенедикт.

Якби Бенедикт довше залишався у RT, то дізнався б, що шеф-редактор, на думку всіх, був (начебто) агентом спецслужби в їхньому офісі.

Коли проблеми вляглись, і Бенедикт міг повернутися на роботу, йому запропонували інший контракт у ЄС: спочатку в Чорногорії, а потім знов у Калінінґраді. Ексклав змінився. Там повсюди були «лексуси» і «мерседеси», торговельні центри та суші-бари. Тепер П. працює міністром. Він носить костюми від італійських дизайнерів і годинник «Rolex». Подейкували, що він просить десять тисяч доларів за свій підпис, який давав зелене світло місцевим бізнесменам. Калінінґрад відрізаний від сусідніх країн ЄС, але місцеві бюрократи перетворили це на перевагу: процвітає великий бізнес із хабарництвом при перетині кордону. На їхню думку, для Калінінґрада набагато вигідніше бути відрізаним. Хабарницький бізнес ретельно вибудуваний на принципах ефективного менеджменту та готівкового розрахунку і з залученням дозволів усіх рівнів бюрократії – аж до федерального керівництва митниці в Москві. Росія брала уроки з бізнесу, які давали приїжджі консультанти з розвитку на кшталт Бенедикта, але застосовувала їх, як коштовне каміння в державній системі корупції.

Бенедикт залишився в Калінінґраді після свого останнього проекту. Тут дім Марини, а його з Ірландією пов’язує небагато. Йому тепер за шістдесят. Понад десятиліття він провів у Росії. Він трохи підробляє, даючи уроки англійської.

Вечорами Бенедикт вигулює свого пса новим Калінінґрадом.

Повсюди з’являються новобудови. Барам для моряків на старій прибережній лінії прийшли на зміну копії декоративних німецьких містечок XVII століття, пофарбовані у веселі пастельні кольори. Ввечері новобудови здебільшого темні й порожні. Прогулюючись набережною, Бенедикт постукує кісточками пальців по пастельних будинках. Вони порожні на дотик, фарбоване оргскло і гіпс імітують камінь, деревину та залізо.

Пітер Померанцев – британський журналіст, колумніст, телепродюсер. Син радіоведучого та поета Ігоря Померанцева. Жив і працював у Росії. Автор матеріалів про сучасну Росію та пострадянський простір. Друкується у The Daily Beast, London Review of Books, Newsweek.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук