Надія Савченко написала книгу

ZAXID.NET вперше публікує уривки автобіографії знаменитої української полонянки

Суспільство28 липня 201530185
Надія Савченко написала книгу

ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.

Автобіографічна книга Надії Савченко «Я не залишаю собі сил на зворотній шлях», написана нею у московській тюрмі зараз готується до видання. З дозволу близьких Надії Савченко ZAXID.NET вперше публікує обрані нею уривки, де йдеться про її службу в Іраку.

***

Ірак. Я не стану вам писати про Ірак як про війну. Ніде не було запису, що ми їдемо на війну. Ми їхали виконувати миротворчу місію, бо по суті воно так і було, хоч нам потім всім видали посвідчення учасника бойових дій… Напишу, як я побачила Ірак.

Після підготовки, нас одягнули в камуфляж піщаного кольору, видали рюкзаки — мрія окупанта, довантажили ще кожного «корисною суспільною» продукцією: мені в рюкзак ще плюс 30 кг електоролітів для електрозварки.

Рюкзак був, крім того, що з мене зростом, в розгорнутому варіанті, так ще й на мої 60 кг у два рази тяжчим — 120 кг, зважив на митниці. Я донесла його і вантажила сама. Ну, мурахи ж можуть?! А люди чим гірші?!

Відправляли нас із військового аеродрому в Миколаєві, військовим літаком ІЛ-76. Я пам’ятаю, що в аеропорту грала музика в стилі кантрі, і я танцювала. Нам ще панами видали замість кепок, я її загнула як ковбойську шляпу і витанцьовувала. Всім настрій підняла!

Переліт чотири години. Посадка. Відкривається рампа і в літак жахнув такий жар, як із пекла! А дерева не дуже від українських відрізнялися, як мені здалося. Все повітря плавилося.

Температура була десь +60°С. На шикуванні хлопці почали від млосності падати. Я якось швидко адаптувалася. Взагалі я за все своє життя «глюк» зловила тільки раз, саме в Іраку від спеки. Їхали в БТРах, я на «філіні» була (спостерігачем за обстановкою, виглядала із люка БТРа). Спека була страшенна і від постійного напруження очей мені здалося, що на мене із середину люка вистрибує рижа собака. Я шарахнулась! Двинулась головою об люк БТРа (добре, що в касці була) і ледь на гачок не натиснула! Зрозуміла, що треба охолонути і сказала, щоб мене замінили. А так, в цілому спеку і холод я нормально переношу.

Зброю, броніки і каски нам видали вже в аеропорту в Багдаді. Перед Іраком я голову поголила під «нуль». Тому що розуміла, що там в спеку з волоссям гратися буде ніколи. Більшість хлопців так постриглися. Коли зброю отримувала і заговорила, назвавши своє прізвище, то мій жіночий голос дуже не «в’язався» із бритою головою. А там були військові українські журналісти. І один запитав: «А що, в армію вже й підарасів беруть?» — він не зрозумів, що я жінка. Йому пояснили, і журналісти тут же прибігли в мене інтерв’ю брати, як в єдиної жінки, яка в Ірак приїхала на чоловічій посаді… Передача ще й досі в Інтернеті десь є…

Приїхали ми на нашу базу в місто Ес-Сувейра провінції Васіт. База була стандартною, американського зразка, огороджена бетонними блоками і корзинами з піском, розміром 400х600 м. Це була невелика перевалочна база, а не така велика багатоконтинентальна, як в Ель-Куті, де стояла основна наша бригада. Розташувалася вона на місці колишнього військового містечка армії Саддама Хусейна. Проживали ми в уцілілих добротних казармах. В Іраку взагалі, через сухий клімат все добре зберігається: і будівлі, і асфальтовані дороги, хоч яйцем коти, вибоїни тільки там, де авіабомби падали, а так — цілісінькі і з дощем не сходять, як у нас зі снігом… Неподалік бази був ще колишній військовий шпиталь, 4 поверхи під землею, і 4 над нею. Його добряче покришили під час авіаналетів на Ірак… Жаль, очевидно, медицина в них була на досить високому рівні. Взагалі, враження від Іраку в мене залишились якісь застиглі…

***

Можна довго описувати норови і звичаї Сходу. Та, думаю, що всі освічені люди з ними трохи знайомі, доступу до інформації про культуру різних народів світу не бракує… Тому спробую коротко і фактами зі свого життя.

Це прекрасна, дуже плодовита земля. Якщо не лінуватися на ній працювати, то вона дає по три врожаї на рік! Виростити там можна майже все! Але працювати треба важко! Фізична робота — це, за ментальністю мусульман — діло жіноче!

Тому з 13 років вони виходять заміж, а в 20 років виглядають вже на 40–50... Жінки фізично дуже сильні і витривалі, а чоловіки навпаки слабкі, але б’ють жінок, а не навпаки…

Поряд з нашою базою жила одна родина. Жінки ходили до арику (водоканалу) по воду із великими тазами і бочками. Якось я підійшла з ними познайомитися. Мені можна було наближатися до них, бо я теж жінка. Поговорили на ламаній англійській, арабській і жестами. Я спробувала підняти один таз із водою. І не змогла його підняти, не дивлячись на те, що сама не із слабких жінок! А вони «проти сили» на голову ставлять і несуть!!! Коли ми іншого разу приходили до них в гості, то мені дозволялося із чоловіками за столом сидіти і кальян з ними курити (бо я і не зовсім-то жінка, а все-таки воїн!), то я їхніх чоловіків на руку ложила. І тоді на собі оцінила різницю сили жінки і чоловіка Сходу…

Але життя жінки в Іраку коштує не багато… Щоб одружитися — калим 2500$. І чим дівчина молодша і менш вчена, щоб навіть до школи не ходила, тим вона дорожча. Старша і розумніша — ціна відразу падає. За мертву жінку ціна — два барани. Баран тоді коштував 70$. Одного разу в ДТП нашим БТРом була збита на смерть дівчинка. Батьку командир заплатив 200$ і інцидент був вичерпаний. Якщо б збили хлопчика, то була б кровна помста… Отака-от різниця в ціні життя людини різних статей на Сході.

***

Ірак — це надзвичайно красива земля! Це — масляниста руда глина, своєрідного теплого відтінку. Природній будівельний матеріал на кожному кроці, тому землянку зліпити для них не проблема. Жити можна, поки дощі не підуть. А в сезон дощів у глині вгрузали і ми по коліна, і БТРи на все колесо!

Рослинності там не так вже й мало, особливо в руслах річок. Тому небезпечної «зеленки», з якої по нам велися обстріли, вистачало… Рослинність різна: і пальми, і кущі, і навіть, квіти якісь були. Різниця в перепаді температур велика: літом вдень +75°С (+55) — вночі вже +35°С і вже здається, що прохолодно.

Взимку вдень +35°С (+25) — вночі +15°С (0) і вже мерзнеш і бушлат одягаєш (а я ще думала, навіщо бушлат в Іраку, коли нам його видавали).

Небо на сході і заході сонця помаранчеве і аж палає! Вдень рідко, коли хмаринка пролетить, небо світле, чисте, блакитне і сонце в зеніті шкварчить! Ніч там приходить зненацька. Світло, світло і — раз! Ніби хтось лампочку вимкнув! І десь за півгодини, хвилин 40 темно стає, хоч око виймай! Араби цей «прикол» своїх темних ночей добре знали, тому нам запальнички із ліхтариками і підсвітками продавали, і коли ми лазили по базі і ліхтарики вмикали, щоб дорогу знайти, то від тих ліхтариків і мигалок такі стовпи світла вгору лупили, як на лазерному шоу! Про яке там світломаскування бази могло йтися?! Кращої наводки «алібабам» (так там терористів-талібів називали) і не треба було! От вони базу і обстрілювали… Потім ми порозумнішали… До бази звикли і до темних ночей теж око адаптувалося і вже без «факелів», навпомацки ходили. Нема дурних!

Зорі на небі з’являлися поступово і небо ставало зоряним-зоряним, що видно було як вдень! Завжди мене дивувала ця особливість іракського неба…

Велику і Малу Ведмедицю там теж було видно, тільки в іншому ракурсі та під іншим кутом. Але здебільшого Ірак — це все ж таки пустеля, хоч і родюча. Суховії там часті і пилюка в морду постійна, але одного разу була справжня піщана буря! Це було таке захоплююче видовище, коли вона насувалася! Як висока морська хвиля теракотового кольору! Просто стіна піску і глини на тебе рухається! І небо починає перетворюватися в колір землі. Нам сказали поховатися в казарми. Я тоді на «вишці» на даху була. І не могла очей відвести від цієї оскаженілої стихії! Аж поки дихати вже не змогла, так піском мело! Потім спустилася в казарму і ще довго плювалася і автомат чистила. Але не жалкую! Коли б я ще таке диво побачила! Взагалі я любила спостерігати за природою цієї дивної, не дуже зрозумілої Східної країни — Ірак.

Земля там, крім того, що плодюча й красива, ще й багата… Нафтою багата!

Я дуже здивувалася, коли вперше побачила на землі калюжі, але не від дощу, а від нафти… Жирні, масляні плями, які проступають прямо з-під землі… А нафта — це завжди гроші… А гроші — це завжди війна… Отож, багатство цієї землі і губить її… Як зараз губить Україну багатство і вигідне географічне розташування нашої землі…

***

Якщо описати загальну картину Іраку, то це — країна після війни й розрухи, або точніше, країна, в якій ніколи не закінчиться війна… Це падіння моралі, бруд, бідність, для кого горе, для кого нажива… Але життя все одно не припиняється і рухається далі… І якщо закінчити з «лірикою» і «пейзажами», то Ірак — це для нас була просто робота. От і поведу надалі про Ірак, як про роботу ну, і продовжу «розвіювання міфів» про себе…

Якщо описати чесно і просто, то виглядало це десь так: США несли в Ірак демократію, взамін вивозили нафту. Вивозили фурами, 40-тонними цистернами по 40 машин у колоні. З колони араби вибивали по шість-сім машин за рейс із гранатометів. Колона пролітала такі зони обстрілу і навіть не зупинялася, рятувати із підбитого нафтовоза вже нічого і нікого… Завдання багатоконтинентальних коаліцій миротворчих сил полягала в тому, щоб забезпечити вільний проїзд колон через провінції Іраку. Для цього контроль над провінціями був розділений так: більш нафтородючі провінції контролювали війська США і Англії, більш аграрні (такі, як провінція Васіт) — українці, поляки, сальвадорці, естонці. Завдання було — стежити за порядком у провінції, щоб не розвивався тероризм, не було підтягування зброї і групування осередків «алібаб», виставляти пости на дороги для проходу колон, ну і звичайно ж, допомагати місцевому населенню розвивати демократію роздавати гуманітарну допомогу, будувати школи, допомагати місцевому населенню у проведенні демократичних виборів.

Хто має розум, той може легко простежити, що всі вторгнення однією державою в іншу починаються приблизно однаково: коаліція — це окупація, а миротворчість — це гарне гасло прикриття для коаліції. Те саме і в такій же послідовності зробила Росія в Криму і намагається зробити на Донбасі!

Далі справи у динаміці розвивалися так: для демократії потрібні були чесні і прозорі вибори. Для виборів — виборчі дільниці, найкраще підходили школи, це — й меценатство на майбутнє. Бо ті, що колись були, авіаударами розвалили ще в минулому. На побудову шкіл США на провінції виділяло по «кейсу» грошей. Не знаю, як в інших військових контингентах, але в українському далі було так: «кейс» командуванням переполовинювався… (потім половину, що залишили собі, 300 000$, намагалися в труні із одним полковником, що від серцевого нападу помер в Іраку, в Україну перевезти. Було й таке!), іншу частину віддавали шейхам (визнаним народом правителям, старійшинам), домовляючись з ними про побудову шкіл і підготовку до демократичних виборів легальної влади у вигляді мера (шейхи були нелегальною самообраною владою! Тому в Іраку завжди дві влади — поставлена (призначена) і за законами мусульманського світу обрана. Дружити треба вміти і з тією, і з тією). Шейхи гроші брали і школи обіцяли… У свою чергу їх теж «половинили»: половину на побудову шкіл і робочі місця, іншу частину — на зброю, щоб ті ж школи під час виборів і підірвати… Із 9 шкіл, що були збудовані в провінції Васіт — 4 «злетіло в повітря»!

Отак і жили… Отака-от робота… І скажіть після цього, що світ не здурів?! У глобальному масштабі здорового глузду і справедливості — це абсурд, а в реальності кожен з цієї ситуації мав гроші собі на існування. І раз війна не закінчується вічно, отже, вона вигідна всім!!!

***

Це ситуація загалом. Тепер як це виглядало в щоденній буденності:

Базу я вже описала. Всі бази по Іраку були однотипними. У великих містах, де ще збереглася цивілізація, таких, як Багдад, Вавілон, Ель-Кут та інших — стояли великі багатокоаліційні бази. Ми туди рідко, але їздили, коли завдання для конвоїв було. А так, по провінціях розташовувалися невеликі перевалочні бази, такі, як наша. «Дикі люди», як нас називали солдати із великих баз.

Ми й справді від них відрізнялися більшою здичавілістю, більш зношеним і підубитим обмундируванням, нижчим рівнем культури і жадібністю в очах, коли доривалися до вибору товарів в американських «пісксах» (магазинах)! Наші гребли все й без розбору! Особливо техніку! Така ж поведінка була і в їдальнях, бо вибір їжі був більший, ніж на нашій базі. Чесно кажучи, на таку поведінку було гидко дивитися! Це давався в знаки режим закритої бази, коли 400 чоловік щодня бачать тільки одне одного. Зранку просинаєшся і хочеться замість «доброго ранку» нахуй один одного посилати!

На великих базах були армії інших країн, був хоч якийсь обмін досвідом….

Через таку нашу «культуру» іноді виникали казуси. Якось наші «джентльмени» вирішили сержанту армії США (гарненькій мулаточці) допомогти піднести кулемет.

Виник би міжнародний скандал на підґрунті сексуальних домагань, якби їй вчасно не пояснили, що ми просто з «української армії». Потім наші хлопці побачили, як ця ж дівчина сержант «качає» в упорі лежачи здоровенного амбала, бійця американської армії, за якийсь зальот, а він слухняно виконує накази «баби»! Наші ще довго плювалися!

Так, різниця в менталітетах народів світу колосальна…

***

До нас на базу заїжджали не часто, але були пару разів американці, сальвадорці, поляки, естонці, то було цікаво поспілкуватись. Одного разу американська колона залишилася із ночівлею. Для цього посеред бази у нас був розбитий наметовий табір. У підрозділі було дві жінки — водій «Хамера» і механік. Наше командування наполягло на тому, аби жінки ночували в медсанчастині з нашими бабами. Американського командира дуже здивувало, як це підрозділ не разом? Але поступився, щоб з дурнями не сперечатися… Потім прийшов і сказав дівчатам, що вони цю ніч вартові за місцем дислокації підрозділу, і вони цілу ніч під дощем ходили навколо наметів, а в однієї з них ще й день народження, був у той день, ми щойно почали «Бейліз» пити… От так от! У них солдат — це солдат! А якби наші довбо***и зі своїм «уставом» в чужу армію не полізли, то, може, дівчата хоч виспались би!

Усі бази були на американському тиловому забезпеченні. Є в них така фірма, КБР називається. У них девіз такий: «Де армія — там і ми!» Туди набирають цивільних людей, які погоджуються за дуже хороші гроші (100 тис. дол. на рік) працювати в «гарячих точках». Вони забезпечують все! Будівництво, їдальні, доставки паливно-мастильних матеріалів, ну весь-весь побут! І забезпечують бездоганно! Кухарів, будівельників набирають із різних країн! У нас куховарили бангладешці, наприклад. А прибиральників, асенізаторів і різноробочих — із місцевого населення. Оплата всім різна, договірна, залежно від рівня життя в країні.

Завдання солдата — тільки воювати! А не бички збирати! Іноді супроводжувати конвоєм колону із доставкою, для безпеки. Це найкраща структура військової логістики, яку я колись бачила. База була забезпечена всім! Навіть гарячою водою в 75°С спеки! Але ж наші мудаки приперли і свій тил із ганебними польовими кухнями і рейчатими умивальниками, і цілий штат тилових дармоїдів! Ну а як же ж! Треба ж бабло відмити! За кожну одиницю і найменування техніки США платило, тому наші тягнули туди всілякий непотріб! Навіть неробочий! Пофіг! Головне гроші, а все, що треба — КБР зробить!!! Ну, як завжди у нас!

Також США платили за одну живу бойову одиницю (солдата, генерала — пофіг!) у день рівну ціну. В місяць 6000$. Далі влада кожної країни оцінювала життя своєї людини на свій розсуд: солдат американської армії отримував 3000$, а генерал — 6000$. У нас рядовий отримував 670$, а полковник — 2500$. Для порівняння, так собі!

Українська влада цінувала свого генерала так, як в США рядового, а життя рядового не дорожче, ніч життя арабської жінки…

Розцінки (зарплати) в українського контингенту були найнижчими. Куди дівалася решта коштів, залишається лише здогадуватись. Бо армія, яка заробляє великі гроші на місіях, могла б уже переозброїтися і одягнутися у все нове! А натомість голою сракою світить! Це при тому, що так продовжується і по сьогоднішній день, коли в Україні йде війна! Наші горе-вояки і надалі виконують миротворчі місії в Африці і ще багато де… Навіть не знаю, кому тепер і задати питання: «Якого чорта?!» Наші «вояки» туди тікають від свого прямого обов’язку захищати свій народ! Заробляти бабало в кишені собі і корупційним генералам і чиновникам?! Тоді, як народ мобілізують!!! Кому це питання поставити?! Кому?! Та ж собі вже, напевно! Як члену Комісії із безпеки України і народному депутату! От тільки вирвуся з в’язниці! Сучу їх мать!

***

Щоденно робочими завданнями батальйону були: охорона і оборона внутрішнього периметру бази (вишки, парк, склади, КПП, наряди по штабу, підрозділах, на позиціях, ну те, що і при звичайній службі в армії), зовнішнього периметру бази (це на відстані від бази до 15 км по різних точках, стаціонарні і пересувні пости «Ігли»), а також «чек-поінти», пропускні пункти на в’їзді і виїзді з зони контролю (це два мости через річки Халла і Тігір, по дорозі на Багдад). А ще — конвої, виїзди на контроль, чи зачистки зброї, чи ще якісь інші завдання.

На мостах найчастіше бували перестрілки. Але гарячкувати теж не можна було, бо за мусульманськими традиціями весілля і похорони супроводжувалися стріляниною зі стрілецької зброї, або ж якщо просто якісь розборки між собою в селі, та піди й розбери чого вони там стріляють? Особливо активні вони в місяць релігійного свята Рамадан. Ми на нього якраз попали… Якийсь час «хіловський» міст щовечора обстрілювали після молебню мули з мінарету о п’ятій вечора. Поки наші не розстріляли з КПВТ (14,5 мм великокаліберний кулемет Владімірова) мечеть… Отакі ось «гуманні» правила ведення війни…

Ще якось почали примічати по дві-три мінометні міни 80 калібру із села прицільно. Не прицільно, але в напруженні тримали… З’їздили в село на зачистку і побачили картину: дідок ввечері Аллаху помолився, послав у славу Аллаха нам пару «подаруночків» і спати із чистою совістю пішов! Міномет і міни конфіскували…

Де місцеві жителі брали ці міномети і боєприпаси? Та скрізь! Мінами і зброєю земля була устелена після авіаналетів на військове містечко, в якому були склади боєприпасів і зброї!

Це було ще одним завдань батальйону. «Розмінування» складів «Чарлі». Точніше, збирали і утилізували боєприпаси спецалісти-сапери, спочатку американці, потім казахи, а наша робота була охороняти, поки вони працюють, і стежити, щоб місцеві не розтаскували зброю і снаряди зі складів і не ставили потім нам з них фугасів на дорогах. Одного разу один із наших БТРів наскочив на фугас, але легко пронесло… У попередніх ротаціях на фугасах частіше підривалися і жертви були…

***

Робочий графік був збудований так, що ти 24 години на добу, 7 днів на тиждень, усі шість місяців постійно в якомусь наряді. Наряди змінювались виїздами, виїзди — нарядами. Тому що дай у таких умовах вихідні, або відгули, відразу почне «дах рвати»… Але при тому, що були постійно при ділі — відпочити всі теж встигали: і в душ сходити щодня, і в «качалку», кого перло, і в Інеті посидіти, додому подзвонити теж з сотового можна було через арабського оператора по 50 центів хвилина, і в футбол пограти, і виспатись, ще й побухати, як же без «святого»?! Просто графік був складений, знову ж таки за американською системою «4 на 8»: 4 години — свого наряду, 4 години — якоїсь іншої роботи і 4 години відпочинку. Якщо завдань немає, то відпочиваєш 8 год. Отож, відстояти службу треба було 4 год у день і 4 год вночі. Решта часу — майже твоя! Якщо дебільних задач не наріжуть!

Але у нас їх зазвичай нарізали!

На зовнішній периметр та «ігли» їздили зміни по 12 годин. На мости на добу заступали. От і вся робота! Одним словом, витримати можна, не так, щоб аж геть стомлювало! Стомлює вже просто сама моральна атмосфера за півроку… Тому найоптимальніший час для продовження ротації розроблений стандартами ООН і НАТО — від 4 місяців до півроку. Але наші українські жлоби все намагаються розтягнути його на 8-11 місяців, аби зекономити гроші на ротуванні (переправі) особового складу! А це психологічно важко, тому всі починають спиватися вже десь на місяці 5–6-ому і пильність падає…

***

Чи п’ють наші «вояки» в місіях?! Та бухають всі!!! І в кожній місії!!! Хтось відразу квасити починає, хтось тримається, потім зривається, і в «штопор» входить, а хтось цідить собі потихеньку, і горя не знає! В нашій армії прийнято навіть «витверезники» ставити, це, зазвичай, залізні вагони-контейнери, куди закидають тих, хто вже сам не може із «крутого піке» вийти! Все від людини залежить… Хто по «траві» виступає, той «мазанку» через кальян курить… Неостачі немає ні в чому! І гашиш можна дістати, і «піскар» галімий по 7$ чи місцеву самогонку «анісовку» (бридота страшна, на абсент смаком схожа), все можна було купити, або ж на солярку в арабів виміняти! Бігав до нас торгувати один ушлий «прапорюга» із колишньої армії Хусейна, російську добре знав. От він в основному і возив все, що треба. Була в нього ще горілка в пляшечках газована (пити неможливо, особливо теплою) і пиво (як ослина сеча). Були ще й, крім нього бариги…

Пити можна і вдень, і вночі. І навіть треба! Щоб напругу знімати… Головне — з головою! Пам’ятати, що через пару годин ще у наряд чи на виїзд. Я не пам’ятаю і дня, щоб я чогось спиртного не вживала, але і не було жодного разу, щоб я напилася і звдання зірвала! Коли було натхнення і час, то й траву із хлопцями на даху через кальян покурити могла… «Черговий» кальян на даху постійно стояв!

***

Отак і служать! Отак і виконують «миротворчі місії»! І не вірте тому, хто скаже, що десь не так! Чи що він — «святий»! Знаю я ціну цій «святості»! В таких обмежених, затиснутих умовах люди починають по-новому проявлятися… І починаєш розуміти, скільки в житті лайна і бруду… А під кінець таке гівно починає з кожного лізти… Але все одно після повернення залишається так званий «синдром легіонера», коли туди знову тягне… Тому що там ти відчуваєш, в чому полягає робота солдата в чистому вигляді із мінімумом армійського долбо****му.

***

Тепер про те, якою була моя служба в Іраку. Після приїзду на базу мене поселили в медроту, стандарт! Добилася того, щоб підрозділ був разом і мене 81 бійця роти поселили в каптерку казарми, де ще було 4 кубрики, три взводи і управління (офіцери). Обдерті стіни були завішені маск-сіткою, вікно забите фанерою для світломаскування і кондиціонер. На фанеру я повісила дві карти: Світу і Іраку (дістала в штабі). Взагалі не можу жити без того, щоб всього Світу не бачити чи не вивчати. Завжди, де живу, карту купую і вішаю. У нас з дитинства карти Світу та України в кімнаті висіли, так батьки привчили, і ми із сестрою країни і їх столиці вчили. Коли бачиш світ перед собою, аж дихаєш ширше! І Ірак вчила, провінції і дороги…

Меблі (ліжко, шафу і тумбочку) зробила собі сама. Підійшла до КБРівців, попросила матеріали (фанеру) і інструменти (електролобзики і пили з різними насадками, краса! Я таке перший раз в житті бачила! Працювати на такій «пилорамі» було просто задоволення). Поки робила собі меблі, вони на мене дивилися квадратними очима. Потім, коли прийшла попросити зробити перила до сходів на даху казарми (бо там їх не було), то вони мені пояснили, що це не моя робота, а їхня, і мені треба їм просто вказівку дати… Бо я ж солдат! КБРовцям я подобалась, і вони називали мене «нова модель», не в плані тої, що по подіуму ходить, а «нова модель машини».

Вони завжди реагували на всі мої прохання, і в мене було все найкраще і видавалося якнайшвидше! Я любила ходити до них в гості і спілкуватися. Поки деякі з них не почали мені подарунки дарувати і з батьками по «скайпу» знайомити (в США він вже був), і заміж пропонувати… Довелося подарунки дівчатам в медроту переправляти, від пропозицій віднікуватися, пояснювати: я — солдат!

Один подарунок тільки залишила — велику синю ковдру із вовком і орлом, користуюся і досі по всій службі із собою вожу!

Далі до мене в кімнату з «нічними перевірками» почали офіцери напідпитку захожувати… Тому мені після наряду було простіше зайти в будь-який кубрик, впасти на будь-яке порожнє ліжко (того, хто зараз в наряді), покласти між ніг «найтвердіше чоловіче начало», автомат тобто, і заснути! Я розуміла, що якщо в одного «дах зірве», то ще 24 (в кубрику по 25 чоловік було) його зупинять…

Якщо у хлопців по «тєліку» порнуха йшла, то мені на то було абсолютно пофіг! Я — спати! Вони до мене теж нормально звикли! Бувало таке, що я лежу, а на ліжку поруч зі мною хтось відвернувся до телевізора і дрочить! Пофіг! Хай робить, що хоче, головне, аби думав, що я сплю і мене не чіпав!!! Ще старшина в нас був веселий! Молдаванин, зранку йде в душ голяка, на стоячий хуй полотенце кине і несе по всьому прольоту! «Смотри, Надюха, как еще могу!» Дивилася. І ржала, як і всі! Що ж ще робити?!

Наче я не знаю, що стоячий хуй зранку посцяти хоче, а не по***тися!

Коли хлопці напивалися, теж іноді до мене в кімнату за «великим коханням» приходили. Тоді я їх прибаюкувала на своєму ліжку, коли уговорами, коли прикладом автомата, все від типу кавалера залежало, і йшла спати на їхнє місце.

Колись був кумедний випадок. Заходить один:

— Я до тебе!

— Ну добре! Ти лягай, я зараз в душ — і повернуся!

Забрала автомат і пішла (автомати ми завжди із собою носили, навіть срати з ними ходили). Йду. Назустріч другий:

— Я до тебе!

— Ну добре! — кажу, — Заходь хвилин через 15 в кімнату, я якраз з душу тебе чекати буду!

І пішла собі десь по базі тинятися (любила я ночами по базі гуляти, як кішка себе відчуваєш.

На ранок ходять обидва, дуються на мене… «Ну ти й стерво!», — виявляється, що вони обидва цілуватися почали, аж доки не зрозуміли, що обидва небриті!

Але по-доброму посміялися і забули… Хлопці нормальні попалися…

***

Ще до курйозів.

Працював в їдальні один бангладешець, я йому дуже подобалась і називав він мене «солнышко» (ломаною російською), от і я його «сонечком» звала.

До речі, столовка була «Мак Дональдс»! Суцільна сухом’ятка! Перші два місяці, коли після нашого кашла із сікелями до неї звикаєш — шлунок болить! Другі два місяці жереш як не в себе, бо все із підсилювачами смаку! А останні два місяці на ту дрянь вже дивитися не можеш, бо переситився! Що таке супи — вони взагалі не знали! Їжа вся «пластмасова», навіть фрукти! Але зади на холестерині собі всі повід’їдали! Як курчата бройлерні ходили! Я із в’їзних 60 кг на виїзді була вже 80 кг.

Так-от, про «сонечко». Він завжди мені із собою при виході з їдальні на виїзди всучував «тормозок» у дорогу із найкращим харчем, якого на полицях в їдальні не було: фрукти, соки, м’ясо… Тому хлопцям, що зі мною їздили завжди бонус перепадав.

Я з ним завжди була ввічлива і люб’язна. Якось «сонечко» підходить до мене і каже:

— Давай дріньк?! (вип’ємо тобто, тримає пляшку віскаря).

— Трошки вип’ємо!

— Еее, ні! — каже «сонечко», — Я знаю, ти «біг дріньк!» (багато тобто п’єш!..)

Ах ти ж, сученя погане!!! Ну, біг дріньк, так біг!!! Тільки ти ж, морда піндоська, стільки не вип’єш! Як накачала я «сонечко»! Ледве бідний на ногах тримається, але ще по***тися просить!!! Поводила я «сонечко» кругами по базі і підвела до вагончика, де жив їхній начальник їдальні, китаєць, дуже крикливий! Стягнула із «сонечка» штани, відкрила двері, запхала його в кімнату, включила світло і закрила двері. І слухала, і ржала під дверима, як моє «сонечко», мало жорсткий секс зі своїм начальником!!!

Моє «сонечко» виявилось дуже образливим і «тормозків» я більше не мала… Але й хер з ними! Аби тільки більше справи з такими покидьками не мати!!!

***

Отак я маневрувала і уникала «блядства» в місії! А так, в цілому спілкувалася і товаришувала з усіма на рівні. Були, звичайно, хлопці, спілкування з якими було більш приємним, аніж з іншими, але старалася тримати дистанцію. Ще нормально спілкувалась з американськими саперами. Якось на КПП стояла, а вони їхали, не помітивши намотали огорожувальну «колючку» на вісь машини, то я полізла під машину і допомогла їм її розплутати. Відтоді і затоваришували. Серед них було багато новозеландців, таких великих хлопців із татуюваннями по всьому тілу. Вони мене часто на барбекю до себе запрошували і все «солдатом Джейн» називали!

Ну, це ж так по-американськи!

Потім групу американських саперів замінили казахи, так з тими взагалі весь батальйон дружив! Це ж вже майже свої! Рідні люди! Народжені в СРСР!

Але хлопці хороші були! Виявилося, що в казахській і українській мовах багато спільних коренів, тому ми чудово одне одного розуміли! Та й російську всі знали.

***

Із веселого, ще в нас був Новий Рік! Замість салюту залпи із усіх видів «орудій» в небо! Ото ми настрілялися!!!

Хлопці в той час дуже любили французьку співачку Алізе, без зупину могли її кліпи дивитися! От мені і захотілося для них зробити щось приємне, і я визвалася на Новий Рік бути Снігуронькою, комбат дозволив, я пошила собі із простирадла сукню таку, як у кліпі на співачці була, пофарбувала її в блакитний і разом із замполітом-восьмироком («сіміком» так званим, була така «хитромудра» посада для сексотів і стукачів у нас в батальйоні), який вбрався Дідом Морозом із баяном, поїхали по постах тих, хто в нарядах, веселити! Я танцювала на БТРах, а хлопці були раді побачити пару жіночих ніг не в камуфльованих штанах, а в колготах…

***

Багато разів чула, що солдат може заснути, знайшовши хоч одну точку опори, наприклад автомат об землю обперти, присівши на нього і вирубитись від перевтоми. Переконалась на собі, що можна вирубитись і без точки опори. Якось стояла в наряді по парку, вже котру добу підряд, і щось так стомилася, а ще бронежилет на плечі тиснув. Я його затягнула туго на поясі, поставила на кульшові кістки, просто змінила точку прикладання ваги до мене, і отак, стоячи на своїх двох із автоматом через плече і відкритими очима я впала в глибокий сон. Перевіряючий проходив, записав у журналі перевірки, що все добре і навіть не зрозумів, що я сплю, чи вже лунатиком стала...

Тієї ж ночі, після відстояних 4-х годин відпочивала в наметі. Тут команда «зайняти оборону», починається якась перестрілка. Я так підірвалася з кушетки, на якій лежала, та прямо носом у стовп, що по центру велику армійську палатку тримає. Вибила носа в правий бік, тут же вдарила по ньому рукою, щоб вирівняти вліво, поставила хрящ на місце, кров з носа юшить, вибігла, зайняла оборону. Виявляється, ніхто на нас не нападав, хлопцям теж, видно, щось наснилося... І єдиним пораненим тоді була я. І то, здуру об намет сама ж своїм носом!

***

Ну, і на завершення веселих історій (бо далі буде все не так весело…) розповім, ще раз, всіма «улюблену» і заюзану «побрехеньку» вже в соте! Про те, як за мене в Іраку торгувалися!

Перший раз діло було на Багдадському мосту. Хоч я і була в броніку, касці і лиса, але коли говорила, то видавала себе, що жінка.

З нами тоді ще чергувала іракська поліція. І от, підходять вони до командира взводу і на ламаній англійській з арабським питають:

— Садик! (друг тобто), you madam? (твоя жінка?)

— Моя, — каже комвзводу, ну, а як йому ще пояснити, що я його підлеглий!

— Чейндж! (міняю на два барани! Ціну дав як за мертву жінку, бо стара дуже!

Хлопці як здійняли ржач! І давай глузувати: «Давайте ми їм зараз Пулю за два барана продамо! А завтра вони нам отару вівець приженуть, тільки, щоб ми її назад забрали! Ото шашликів наїмося!

Другий раз. Був у нас перекладач-араб, Мухамед звали, російську знав. Спокійний такий, виважений хлопець був. Був і ще один — Гафар, тому свої ж голову відрізали і американцям прислали за те, що був подвійним агентом… Тому залишився один Мухамед, він мене ще арабської мови і писемності вчив. Підходить, якось до мене Мухамед і розповідає, що хоче одружуватися і калим все зібрав — 2500$. «Добре», — кажу, а він — далі, що його не лякає, якщо жінка буде старшою за нього і розумною (йому 21 рік був): «Ну, ти молодець, Мухамед, що маєш широкі погляди!» Отак і поговорили… Викликає мене комбат до себе:

— Надя, ти, що заміж за Мухамеда виходиш?

— Що?!

— Він сказав, що говорив з тобою.

— Та я ж не думала, що він про мене говорить!

— От іди тепер і сама все розрулюй!

Пішла пояснювати Мухамеду, що я солдат!!! Але, правда, зрозумів без образ…

Третій раз — стояла я на КПП. Заїжджала делегація принця Ес-Сувейри до комбата із візитом. Приїхали вони вперше, тому треба було обшукати. Нам пояснювали на підготовці, що жінка ні в якому разі не повинна обшукувати арабського чоловіка, бо це образа і приниження… Але людей в наряді тоді бракувало, бо ще не весь батальйон з’їхався, і я подумала, що, якщо буду мовчати, то цілком за хлопця зійду… І взялася обшукувати Принця. Я й мовчала… І як він тільки здогадався, що я дівчина (тут і свої-то плутають) — хрін його знає… Але у східних чоловіків, напевно якийсь нюх на наших дівчат. Принц тільки глянув на мене, але нічого не сказав…

Викликає комбат і пояснює, що в мене серйозний зальот!!! Але оскільки я принцю сподобалась, то щоб наперед поводила себе ввічливо і чемно! «Слухаюсь!», — витягнулась я… Ну що тут скажеш… Натупила… А міг би вийти скандал і сварка, і тоді миру і спокою кінець… Комбат все залагодив… Він два рази в Афганістані був і знав звичаї і норови Сходу… Він завжди казав: «Восток надо понимать…» Мудрий був командир. Поки він був живий, у нас відносно було все спокійно і порядок був…

Далі делегація почала їздити регулярно. Наступного разу слуги принця винесли мені на підносах подарунки — золоті прикраси горою! І дороге вбрання! Тут вже образилась я! Я зарплати менше за півроку зароблю, ніж золота на цих підносах! «Звідки?», — на митниці спитають! П****ю заробила?! Досить! Були вже такі випадки, коли баб з ротації із таких причин відправляли. Та й на чорта мені золото?! Не ціную я ці брязкальця.

Знову комбат «розрулює»… Пояснює принцю, що в нас за жінками не так залицяються… Їм троянди дарують, цукерки… Троянду в Іраку виростити дуже тяжко. Вона росте із пишною головкою, але на короткому корінці.

Знову делегація. Відкриваються двері машини і мені під ноги щось летить! Я — автомат в бойове положення! Дивлюся — троянда! А щоб ти живий був! Я думала — граната! Упс! Неув’язочка! Просто на Сході жінкам подарунки як собакам кидають, а ті підбирають і дякують… Пояснив комбат, що у нас так не роблять… А у них — приниження, якщо чоловік жінці подарунок підносить…

Домовилися на щось середнє: у машині опускається вікно, принц тримає троянду в руці. Я підходжу, беру, дякую!

Отак-от і почав мене принц завалювати трояндами, фініками, бананами, гранатами (на цей раз вже фруктами). Потім, все ж таки одягом, але хоч не золотом більше, Слава Аллаху!

Трояндами і лахами (одягом) я в свою чергу завалювала мед роту, фруктами — хлопців… За фініки правда (від яких у них стояк був) вони мені особливо не дякували.

Собі з подарунків залишила тільки традиційну жіночу паранджу і чоловічу арафатку з кільцями.

Під кінець ротації принц Ес-Сувейри попросив комбата залишити мене в Іраку за калим 50 тисяч доларів. Для порівняння, на той час скільки давали за голову лідера «алібабів» в Іраку. Комбат сказав, що рішення прийняти можу тільки я. Принц проїжджаючи, сумно на мене подивився, але «руку і серце» пропонувати не став… Чи-то вже це було нижче його гідності, чи здогадався, що нахрін його пошлю — не знаю! Але так закінчився мій «бурний східний роман» із принцом. Ну, не бути мені «Попелюшкою»! Не бути! Та не біда! Може, відразу «королевою» стану…

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 5

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук