«Покоління джинс. Втекти з СРСР»
Культура

«Покоління джинс. Втекти з СРСР»

Уривок з книги грузинського письменника Дато Турашвілі

26 червня 2017 443 0

5 липня у Львові стартує найбільший транскордонний літературний фестиваль Центральної Європи – Місяць авторських читань. Цього року країною-почесною гостею фестивалю стала Грузія. Окрім грузинських письменників, до Львова завітають також відомі автори Польщі, Чехії та Словаччини. Разом із українськими письменниками, за традицією, вони читатимуть свої твори в оригіналі. Для українських слухачів спеціально готуються свіжі переклади-субтитри. Незмінним місцем авторських читань лишається кав’ярня «Дзиґа» на вулиці Вірменській, 35.

ZAXID.NET пропонує краще познайомитись із учасниками Місяця авторських читань і публікує уривок з книжки грузинського письменника Дато Турашвілі «Покоління джинс. Втекти з СРСР». Переклад книжки здійснив Гіо Арабулі.

***

Хіба може бути добріша справа, ніж пошиття джинсів, проте у Радянському Союзі цього справді не зробили, а тому й знайшли найбільш підступний вихід — джинси просто заборонили.

Заборонені джинси виявилися солодшими за заборонений плід, й аби мати жадані, немов свобода, штани, радянські люди вдались до контрабандних шляхів. Серед завезених різними шляхами з різних країн джинсів іноді можна було знайти справжні, й у тогочасній Грузії вони, як і будь-що справжнє, в основному вважалися американськими, оскільки радянська пропаганда здебільшого боролася саме зі Сполученими Штатами Америки. Ідеологія Москви з виключною наполегливістю протистояла американським цінностям — у тому числі й джинсам, відтак радянським людям помилково здавалося, що там, де були джинси, було і щастя.

Насправді, там, де джинсів не існувало, як правило, не було власності як основної свободи, і вільним ти міг бути лише у могилі. Точніше, радянську владу твоя свобода не цікавила лише тоді, коли ти вже лежав у землі, й на відміну від іншої власності, право на могилу вже неможливо було оскаржити. До того ж радянські атеїсти знали, що самі вони ляжуть у цю ж землю, тож стосовно могил були дійсно лояльними, ба навіть більше — радянські грузини так само любили мертвих, як і всі інші грузини.

Можливо, існувала й інша причина, однак факт, що земля могили була чи не єдиною власністю, яку радянська влада не шкодувала для людей, і деградування радянського грузина почалось саме звідси. Смаки грузинів виродилися саме в радянський період: оскільки єдиною їхньою власністю залишились могили, вони почали будувати їх такими, яких досі в них не було. Раніше грузинська могила була простою та геніальною, а у радянській Грузії змінився не лише зв’язок з могилою, а й зв’язок зі смертю, і на грузинських радянських кладовищах з’явилися мармурові лавки й столи, мотоцикли й машини. Щоправда, ті машини за життя власників оформлювали на інші імена, але радянський грузин твердо знав, що земля могили належала йому, і землю цю, на відміну від іншої власності, ніхто не забере. Тому він доглядав її, прикрашав на свій лад і творив чи не єдине, що йому належало. А радянська влада, яка не дала б збудувати вдома чи надворі стіну, не сказала би нічого, хоч ти палац там став, бо на землі могили ти був вільним і ця земля була єдиним місцем у радянській Грузії, де радянська влада не мала сили.

Оскільки при владі були грузини, вони також більше любили мертвих, ніж живих, поважали мертвих більше, ніж живих, але для гарантованого отримання могили існувала одна радянська умова — ти мав померти сам. Якщо вбивали вони (для цього в Радянському Союзі зазвичай використовували розстріл), ти втрачав надію на могилу — за їхньою логікою, ти заслуговував лише на грузинську землю, і тебе обов’язково поховали б, але могили твоєї не існувало би. З’єднався б ти з рідною землею де-небудь далеко від міста, де тебе кинули б у вириту яму так, що ніхто цього не побачив би навіть випадково, і ніхто не знав би, що на цьому полі, під цією травою спочиває той, кого продірявили тисячі разів. Ті ж, хто копав твою яму, а не могилу, вже наступного дня не змогли би відшукати й упізнати те місце, куди тебе кинули минулої ночі, бо ж іноді упізнання людини буває таким само неможливим, як і пізнання Всесвіту — настільки ж великого, як те поле, де один з трунарів однієї ночі точно знайшов таємне поховання через п’ятнадцять років після його створення.

То був не убивця — лише трунар, був би він убивцею, не запам’ятав би місця поховання, забув би. Але він точно пам’ятав ту траву на тому величезному полі, під якою мав бути Гега Кобахідзе. Жодна лугова арфа Трумена Капоте не приведе до виритої п’ятнадцять років тому ями, і жоден з тих, хто ховав Шекспіра і Галактіона, не оплакуватиме жодного мерця так самовіддано. Проте він не плакав, а просто рив могилу тієї холодної листопадової ночі й при світлі місяця запам’ятовував таємницю, яку через п’ятнадцять років пошепки оповів матері Геги Кобахідзе. Його мати, Натела Мачаваріані, якій протягом цих п’ятнадцяти років хтозна скільки разів казали, буцімто точно знають місце перебування її сина, безпомильно визначила, що цей чоловік дійсно щось знає.

Він не міг не знати, оскільки в нього не було обличчя, взагалі не було — саме через те, що йому довелося побачити. Його обличчя не було видно, бо воно покрилося ранами від болю й заціпеніння, і Натела Мачаваріані здогадалася, що чоловік цей вже тривалий час мертвий, а тому справді може знати про долі інших мертвих. Упродовж років мати Геги Кобахідзе йшла за кожним, розшукуючи свого сина, навіть за тими, хто здавався спеціально надісланими. Йшла й за тими, хто просив винагороду за інформацію і потім безслідно щезав на станціях Москви та Ленінграда.

Звідти ж дорога до Сибіру й північних таборів лише починалась.

У смерть, коли її не бачиш, повірити важко, а тим більше — у смерть власної дитини. Такої смерті просто не існує — особливо тоді, коли її приховують, і отримати офіційну відповідь так само не дозволяється, як і мати офіційну мрію. Однак офіційної надії не існує, вона є одна, вона є твоєю, і ти можеш із нею жити. З цією надією ти можеш шукати свого сина, засудженого на смерть, якого раптом не розстріляли, і він десь у Сибіру, вічний арештант у дуже далекому таборі, але — живий.

І протягом цих років обов’язково з’являлись люди, які присягались, начебто бачили Гегу, або схожого на нього, живим в одному з російських таборів особливого режиму, і батьки їхали. Не тому, що не здогадувались, що у цьому величезному Радянському Союзі неможливо було відшукати розстріляних дітей, а щоб не помирала надія.

Та коли надія померла, з’явився трунар.

Врешті, батьки вирішили, що краще знати правду — навіть найстрашнішу, краще знати, де твоє дитя — навіть мертве. І коли прийшов трунар, Натела Мараваріані одразу здогадалася, що цей чоловік щось знає, знає набагато більше, ніж всі інші вкупі, ті, хто пошепки звертався до них, і пані Натела точно здогадалася, що цей чоловік є трунарем їхньої надії.

Пішло їх небагато, пішли вони тихо, бо тодішній голова ЦК вже називався президентом (Георгій замість Едуарда) і насправді він був тим, хто краще від усіх, точніше від всіх знав, кого, як і коли вбили, та все одно мовчав.

Пішли тихо. Було холодно, однак жінки не боялись ні холоду, ні мокрої землі, яку копали разом із чоловіками, аби тільки ті не відмовили у жіночій допомозі. Дощило. Іноді дощ припинявся, однак земля вже перетворилась на багнюку, і на тому величезному полі було чутно пришвидшене дихання чоловіків.

Жінки не боялись, однак Натела Мачаваріані все одно була здивована точністю трунаря. Вона намагалась запам’ятати його лице, але це було дійсно неможливо, бо той справді не мав обличчя. Поле ж було безкінечним, величезним кладовищем, де ночами ховали привезені з міста трупи тих людей, яких десятками років розстрілювала радянська влада без зазначення особистості, без палаців у могилах.

Грузини прозвали домовину палацом, аби смерть здавалась не такою важкою, втім, тих, кого розстрілювала радянська влада, ховали без трун. Тому сам трунар здивувався звуку, коли врешті холодний заступ натрапив на щось тверде, і лише тоді він згадав, що то був винятковий розстріляний — його опустили до ями у труні, і тепер він сміливіше промовив фразу, через яку вони всі тут зібралися. Трунар точно знав місце поховання Геги Кобахідзе. Труна була залізною, а не дерев’яною, як зазвичай, і від того звуку батькові Геги, Міші Кобахідзе, стало дуже погано. Настільки погано, що жінки вирішили дати йому води, проте вода вже скінчилась, а сіл поблизу також не було. Ба навіть більше — ніхто з них не міг згадати, з якого боку вони прийшли і де проходила дорога, яка знаходилась поряд з тим полем. Коли вони їхали з Тбілісі, кожен окремо, не змовляючись, намагався запам’ятати дорогу, та коли почувся удар об труну, дорога зникла, і вони опинились в іншому світі — місті, яке з 1921 року існувало просто тут, не так уже й далеко від Тбілісі. То було підземне місто, яке зверху було вкрите квітучими травами полів, а в собі приховувало новітню історію Тбілісі й Грузії. Поле зберігало підземний літопис Грузії ХХ сторіччя, й у те підземелля потрапляли прямо з підпілля. Тут спочивали ті, кому радянська влада ніколи в житті не подала би й води, а мертвим вода була вже не потрібна. Тому ніхто не здогадався, не розуміють і зараз, звідки трунар приніс воду, коли стало погано Міші Кобахідзе, а до відкриття труни лишалось всього кілька секунд. У цю мить батьки все одно не були присутні, і хто знає, скільки разів бачили цей момент батьки Геги Кобахідзе. Труну розкрили інші. Натіа Мегрелішвілі одразу впізнала мерця, і то був не Гега Кобахідзе.

Та перш, ніж вони досягли труни, того дощового дня 1999 року, коли кілька людей, дуже напружених і знервованих, годинами копали землю на полі, де не було жодної ознаки того, що тут хтось похований, у відповідь на мовчання Натели Мачаваріані той чоловік з дивним обличчям голосно мовив:

— Це справді те місце, точно пам’ятаю.

— Вже п’ятнадцять років пройшло, — відповів хтось.

— Могила Геги тут, це точно.

Чоловіки мовчки продовжили копати землю, і у тиші чулося їхнє пришвидшене дихання доти, доки лопата одного з них не натрапила на труну. Через той звук всі завмерли, та лише на мить, після чого разом продовжили викопувати труну і врешті витягнули її нагору, на поверхню землі.

Коли чоловіки підняли віко, жінка швидко розвернулася й чекала на реакцію чоловіків. Чоловіки ж остовпіло поглянули на мерця, опізнати якого після стількох років було важко, однак Натія Мегрелішвілі тихо, але впевнено мовила:

— Це не Гега.

А Ека Чихладзе справді не уявляла, що коли-небудь ще побачить Сосо Церетелі, який і п’ятнадцять років по тому був одягнений у ті самі джинси, у яких вона бачила його востаннє, за кілька днів до захоплення літака…

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук