«Попелюшка» у «Воскресінні»: про «чисте мистецтво»

Виглядає, що вистава створена за схемою вуличних вистав – головне картинка, пересування у ній і підібрана під це музика, а якісь акторські пристосування і контакти – діло десяте для масштабів площі, де все це і так не прочитується.

«Попелюшка» – перша прем’єра театру «Воскресіння» у новому статусі академічного. І, очевидно, отримавши цей статус, театр і режисер вистави (а заразом і автор костюмів та сценографії) Алла Федоришина вирішили згадати своє тюгівське коріння, звернувшись до казочки (не виключено, звичайно, що справа тут і в новорічній кон’юнктурі :). Саме по собі звернення театру до казки – це, безумовно, позитив, адже казка – це матеріал, на якому є де розгулятися фантазії (і акторській, і режисерській), це специфічний жанр і спосіб існування, зрештою, це специфічна аудиторія – все це могло б розвивати трупу театру і стимулювати її до освоєння нових «творчих горизонтів». От. Це про позитив.

Але, перш ніж говорити про «Попелюшку», хочу поговорити про проблему на перший погляд не зовсім пов’язану з виставою. А проблема прозаїчна – занехаяність приміщення театру «Воскресіння»: вкриті грибком стіни, стеля, з якої кавалками повідвалювалася штукатурка, паркет, у якому не тримаються дошки, суцільна пилюка і т. д. Здавалося б, що ж тут особливого, чого на це звертати увагу – оно національний театр ім. М. Заньковецької який обдертий стоїть – немає грошей у влади на підтримку театрів та й вже! Але справа тут не лише у байдужості влади чи в економічній кризі. Я пам’ятаю театр «Воскресіння» із двадцяти років його існування останніх десять, і завжди його приміщення було не просто обдерте – занехаяне. І з кожним роком ставало щораз занехаянішим: розростався грибок, відпадали нові кавалки штукатурки у завжди вкритих пилюкою і захаращених приміщеннях. Та ще й стійки для афіш вічнообдрипані (а найсуттєвіше, як відомо, виявляється в деталях). І за весь час існування колектив театру не зробив жодної спроби розчистити, відремонтувати, оновити приміщення. Невже за 10 років (а підозрюю, що й більше) не знайшлося коштів на впорядкування? Зрештою, можна ж організувати своїми силами суботник і зробити бодай косметичний ремонт – з власного досвіду знаю – це можливо. Та й просто влаштувати елементарне прибирання – адже на сьогодні театр «Воскресіння» має найнеохайніше приміщення з усіх театрів Львова! А це ж просто неповага до глядача. А що два роки на «Золотий Лев» це приміщення стає театральними воротами нашого міста – і тоді це ганьбище для всього Львова і навіть України!

А причина такого байдужого ставлення керівників «Воскресіння» до рідних стін, як на мене, очевидна – вони таки не сприймають ці стіни, як рідні. Якщо приглянутись, як часто цей театр дає вистави у Львові, то побачимо, що його графік радше схожий на періодичні гастролі, ніж на роботу стаціонарного театру. Театр, крім поволі згасаючого «Золотого Лева», перестав брати активну участь у театральному житті Львова, на занедбаній вітрині його вицвілі афіші не змінювались більш як півроку. Що зробиш, театр вже напрацював мережу зв’язків «гастролі-фестивалі», на які постійно виїжджає (переважно із вуличними виставами), і став майже виключно фестивальним театром наїжджаючи сюди і ставлячи окремі прем’єри лише час від часу «щоб не забули» (чи щоб самим не забути). Воно й зрозуміло – важко бути стаціонарним театром, маючи в репертуарі всього 5-6 назв (зате, як бачимо, можна бути академічним).

А тим часом здоровеннецьке приміщення в центрі Львова простоює і більшу частину року не є театральним, адже сприймається як база, склад, вихідна точка для виїздів. Тому й не важливий стан приміщення – воно ж не дім, театр не проводить тут більшість часу. Аналогічно і вистави ставляться не для Львова, а для гастролей (тому й переважають вуличні), та ще для того, щоб у театрі хоч щось гралось. Словом, проблема занедбаності не так фінансова, як психологічна, і «розруха не в туалетах, а в головах».

А тепер щодо «Попелюшки». Варто зазначити для уточнення, що, хоча на афіші і вказаний автор Шарль Перро, виставу поставлено за сценарієм Євгена Шварца, а точніше за однойменним радянським фільмом «Попелюшка» 1947 року (з Фаїною Ранєвською у ролі Мачухи). Але – про виставу. Помітно, що вкладено гроші у костюми – колоритні, барвисті, яскраві, парчеві (хоча й на диво бліді костюми Принца і Попелюшки-принцеси). Помітно, що основна увага приділена мізансценам – розплановано кожен перехід. От тільки весь текст, всі репліки прив’язані саме до мізансцен (а не навпаки), тому діалоги розтягуються і розриваються в очікувані, доки актор перейде з точки на точку і переставить те, що мав переставити. Тому вся дія втрачає динаміку і загальмовується до одноманітності. І взагалі, виглядає, що вистава створена за схемою вуличних вистав – головне картинка, пересування у ній і підібрана під це музика, а якісь акторські пристосування і контакти – діло десяте для масштабів площі, де все це і так не прочитується (як і характери – головне типажність). Тому про акторство тут не дуже і йдеться. А так – тексти можна і на плівку записати, майже нічого не втратиться.

Але ж виставу грають таки в залі, до того ж напівкамерному. Та ще й на тлі горохового кольору задника із схематично намальованим на досить тонкій матерії замком – при повнішому освітленні надто помітні шви і складки, задник стає просто побутовою шматяною матеріальною картинкою (і не обігрується як відверто театральний задник), при затемненні і світлових ефектах – губляться костюми (а з ними переважно і типажі). Все це створює враження площинності подій на сцені, тісноти, убогості, і разом з тим, попри весь тлум – незаповненості простору.

Єдиний, хто має сяку-таку можливість (як свого роду ведучий) пожвавлювати дію – і таки суттєво її пожвавлює – Петро Микитюк у ролі Короля. Та ще можна згадати динамічний акторський етюд якоїсь зчорнілої бабульки з ковінькою – за сценарієм це Фея приходить до Попелюшки старою, а, зобачивши похресницю молодіє і гарнішає від радості, – тільки ж у виставі така метаморфоза зовсім не прочитується і бабулька залишається незрозуміло звідки приблукалим випадковим персонажем, а епізод – симпатичним, але цілковито незрозумілим.

Дивна умовність проступає у відіграванні деяких подій: Принц не помічає Пепелюшки, прив’язуючи її до Короля, а після знайомства з нею кидає занудно: «А, це прекрасна незнайомка», ніби: «Забембали вже ці прекрасні незнайомки!..» А коли ж і чому раптом між ними усе почало складатися? Не відігрується і подія, коли кришталевий черевичок начебто підходить одній із капосних сестер Попелюшки – не змінюється музика, а отже і прив’язаний до неї тягучий і одноманітний темпоритм. Не можна не згадати і постійно присутньої на сцені плящини, з якою носиться то Сторожа, то Лісничий – чи справді вистава для дітей? Та й таке от…

Як результат – попри переважно красиву картинку, відчути й захопитись атмосферою казковості проблематично, натомість виникає враження убогості в убогих стінах. І все це виглядає на новорічний підробіток в очікуванні основної роботи – гастролей. А так хочеться відчути себе недругосортним глядачем…