Повсякденна екзистенція – десь там

От же ж і вміє Софія Коппола знімати фільми, в яких навіть жанру не визначиш. Офіційний Фейсбук фільму пропонує сприймати його як драму, програмка Кінопалацу - як комедію. Взагалі поява "Somewhere" – "Десь там" (на жаль, він дійшов до нас із російським дубляжем) на екрани такої комерційно орієнтованої мережі, як Кінопалац - і не в рамках фестивального показу – дивує сама по собі.

З таким самим успіхом вони могли би показувати Берґмана чи Тарковського – динамізм, захопливість сюжету й використання спецефектів у них співмірне. Простіше кажучи, фільм ну ніяк не для попсового глядача. Він там взагалі нічого не зрозуміє. Біда тільки в тому, що він і не для глядача вибагливого. Він там зрозуміє все надто добре із самого початку й буде довго плюватися. Однак,  фільм хочеться дивитися. В чому загадка?

Десь там жив та був собі один успішний актор. Тусувався з пацанами, кохався з кобітами, не гребував випивкою й наркотою, і нудився жахливо від зіркового життя, але вже якось звик, тож нічого міняти не збирався. Був розлучений із жінкою, але мав від неї доньку - сонечко таке одинадцятирічне,  - яку вельми любив і яка єдина йому тужні думи й розганяла. І якось колишня «згрузила» йому малу на кілька днів, а що він батьківськими комплексами не був переобтяжений, то й почали вони собі тусуватися, як добрі друзяки... Думаєте, це зав'язка? Якби ж то. Це був спойлер, в якому я переказав майже весь сюжет до кінця. Переказав, і совість мене не мучить, бо Софія Коппола або взагалі не переймається сюжетом (як ми вже переконалися в "Lost in Translation"), або й сама безсовісно спойлить всю інтригу прямо назвою фільму (як то було у "Virgin Suicides"). Не сюжетом вона бере глядача. Не мораллю чи якоюсь там ідеєю глибокодумною також – бо вся ідея "Somewhere" була виражена ще зо два десятки років тому в назві одного латиноамериканського серіалу. Багаті теж плачуть, одним словом. А бере тим, що показує на екрані те, що зазвичай на нього попадати не повинно, - повсякденність. Сніданок, душ, секс, нагороди, прес-конференції, вечірки, похмілля, сім'я-жінка-діти – робочі будні актора. Але вона вкладає в такі сюжети стільки екзистенційної туги, стільки порожнечі й безсенсовості кожного моменту...

Сама дочка легендарного режисера Френсіса Копполи ("Хрещений Батько", "Апокаліпсис сьогодні"), Софія змалку, очевидно, бачила залаштункове життя акторів і кінематографістів. І, схоже, тихо його зненавиділа (хоча, за іронією долі, живе ним і сама). Тому на екран вона виводить актора як "просту людину" – він багатий, він успішний, відомий, дівчата самі стрибають йому до ліжка, поліціянти просять автографа, а йому все не те, він нудьгує, і за втіху йому тільки спілкування з єдиною рідною людиною – донькою, і радощі у них спільні - порубатися в Guitar Hero чи іншу відеозабавку, похавати морозива, поталяпатися в басейні; та й своє ліжко він радше ділить не з легкодоступними дівчатами, а (по-дружньому, жодного інцесту) з малою. "Не важить, що й коли, важить тільки з ким" - нагадував нам якось Пікассо, і Коппола, схоже, взяла цю тезу собі за кредо.

Фільми Копполи нікли не отримають нагороди за роль другого плану. Вона просто не дає своїм другорядним персонажам жодного простору для акторської майстерності – вони підкреслено плоскі, чи то пак приплюснуті й прозорі, як льодяники на паличці, наче вміють робити тільки одне в житті. В той же час внутрішній світ акторів першого плану вона майстерно розкриває через демонстрацію повсякденних практик – навіть показуючи, як герой приймає душ, вона вміє розкрити всю безвихідь його золотої клітки, а вже коли йому до рук потрапляє цигарка (а в "Somewhere" вона в кадрі не рідше за автомобіль Renault - і хтозна, чи й це product placement на замовлення тютюнових компаній, чи просто вимога образу), то в одному кадрі екзистенційної туги більше, ніж у всіх творах Камю разом взятих. Це фірмова творча риса Софії Копполи – передавати настрій через затяжні кадри якоїсь простої побутової дії, і майстерність її в цьому незаперечна.

Однак все сказане чудово пасує й до "Lost in Translation". Для чого було знімати ще один фільм на цю ж тему – для мене залишилося не дуже зрозумілим. Таке враження, що Коппола вирішила розказати ту саму історію з іншими персонажами. Там актор – і тут актор; там Токіо – тут Беверлі Хіллс (теж мурашник, тільки артистичний); там герой знаходить сердечне спілкування з чужою дружиною – тут із дочкою (персонажами підкреслено асексуальними: теоретично вони можуть виступати об'єктами пожадання, але це потребувало би від героїв-чоловіків суттєвого переступу моралі, в сторону якої вони й не дивляться - навіщо, коли довкола обох стільки доступних дівчат). Режисерці явно симпатичний один-єдиний жіночий типаж, який вона демонструє у всьому його багатстві - в "Lost in Translation" старша, в "Somewhere" - молодша, у "Virgin Suicides" – взагалі шестеро сестер, як краплі води, тільки різного віку: до кольору - до вибору. Всіх своїх героїнь вона поміщає в перехідний вік - у "VS" підлітковий, у "LiT" - перші кроки дорослого життя, тут - на межі дитинства й тінейджерства. Тільки у порівнянні з "Lost in Translation", катарсис героїв у Somewhere виглядає на крокодилячі сльози й навряд чи передасться хоч трішки скептичному глядачеві. Себто виглядає на те, що Софія Коппола просто зняла сиквел (або, за влучним формулюванням "The Guardian" - бі-сайд) до легендарних "Труднощів перекладу" - дуже добрий, але не такий пронизливий, як оригінал, без таких блискучих комічних і драматичних моментів, зате, - як стверджує "Independent", - "з антропологічним поглядом на Голлівудський цирк".

Чи дивитися? Дивитися. Потужностей кінопалаців для нього насправді не треба – динаміки об'ємного звуку за весь фільм вмикаються тільки один раз, зображення теж не може похвалитися винятковою якістю, тому приємніше буде дивитись його в домашньому затишку похмурого зимового вечора – погода, благо, сприяє. Дивитися, якщо сподобався "Lost in Translation". Тим більше дивитися, якщо ви його не бачили - LiT навіть краще піде після "Somewhere". Дивитися і згадувати про радість речей простих і підставових, як-от любов, відданість, щирість. А там хтозна, на що вас потягне - чи то "зателефонувати батькам", чи купити дітям морозива, чи бодай просто "remember a few of my favourite things" (пригадати кілька улюблених речей), щоб життя не виглядало таким порожнім. Ну, а згадати про те, що екзистенційну прірву грошима не заповниш, – теж не завадить.