Про «Золотий Лев – 2010» і не тільки

Почавши писати про цьогорічний театральний фестиваль «Золотий Лев», раптом усвідомив, що переживаю достеменне дежавю. А перечитавши свою ж таки статтю про «Золотого Лева-2008», зрозумів, що все сказане там можна сміливо підрихтувати й до цьогорічного фесту – просто хоч бери та й Ctrl-А + Ctrl-С + Ctrl-V! Але таке діло ніхто не надрукує і, тим паче, грошей за таке не заплатить, тому пишу все наново і, в міру можливостей, по-новому.

По-перше, варто відзначити цьогорічні афіші театрального бієнале – напевно, найстильніші за останній час. По-друге, можна привітати фестиваль, який нарешті завів собі сайт.

Саму ж програму, як завжди, було складено так, що неможливо було охопити все: щось вдавалось подивитися не з початку, щось – не до кінця, – певно, вічний недолік таких фестивалів. З переглянутого все ж можу виділити для себе три найбільш вартих уваги вистави (хоча не всі їх хотів би переглянути вдруге): екстремально-провокативний «Едип. Собача будка» театру «Дах»; душевний зразок добротного реалізму «Каліка з Інішману» пермського театру «У Моста» за п’єсою щораз популярнішого і досить таки патологічного сучасного ірландсько-британського драматурга Мартіна МакДонаха; та «Перетворення» Франца Кафки віденського театру «Табор», яке запам’яталось насамперед роботою протагоніста Юрія Дітца.

Попри заявлені на афішах 12 країн-учасниць, я нарахував тільки 9 (з Україною). Львів цього року, окрім самого «Воскресіння», представляли ще тільки театр ім. Леся Курбаса та «Театр у кошику» (який вперто залишається відданим Львову і позиціонує себе як львівський театр). Тішить, що був певний відбір і не взяли всі місцеві театри гамузом (як минулого фесту), а вибрали таки дійсно найпрезентабельніші. Але цю вимогливість чомусь не завжди застосовували при відборі інших учасників: запрошення театру з Душанбе можна схвалити хіба як дружній жест допомоги в культурній інтеграції театрів Таджикистану. А Новий Київський театр «Театр», створений на базі курсу «Ікони українського театру» Богдана Ступки, став особисто для мене таким естетичним шоком, поряд з яким сховалися всі провокації театру «Дах»: саме виставу (попурі чи не з усіх українських творів Гоголя та пісень «Океану Ельзи») «Вій. Страшна помста», як гіперяскравий зразок столичної безглуздої гламуризації і тупої розважальності, можна однозначно визнати найгіршою виставою «Золотого Лева-2010» – рідкісний випадок коли всі дописувачі фестивального бюлетня в один голос назвали це творіння «сташною помстою Гоголю».

До речі, бюлетень цього року потішив: не лише примудрявся виходити щоденно (бозна-якими людськими жертвами), але й знайшов найоптимальнішу за останні 10 років рівновагу між досить професійними бліц-рецензіями і просто глядацькими відгуками, демонструючи та фіксуючи весь спектр рецепцій і вражень.

Але от якось зовсім поза увагою пройшло, що цьогорічний «Золотий Лев» так трохи ювілейний – як не як 10-й. Проте ювілейність якось не відчувалась. Фестиваль минув як завжди – ніби й подія, яка дає хоч незначний шанс побачити, що твориться в театральному житті поза Львовом, а з іншого боку надто вже цей шанс незначний, не резонансний. І тут знов почну нити і нарікати про стабільний недолік всіх останніх «Левів» – прогалину професійного навколотеатрального спілкування, обговорення, творчого нурту й обміну ідеями, без яких театр і фестиваль, як без живильного середовища, приречені просто потроху атрофуватися (частково ту прогалину заповнював професійно зроблений бюлетень, але ж лише частково). Вже котрий рік на фестивалі немає ні творчих зустрічей, ні тих же обговорень, ні круглих столів; про єдиний (!) майстер-клас, який таки відбувся, можна було дізнатись вже постфактум. Столичні критики на фестиваль до нас практично не заглядають, та й місцеві далеко не все із запропонованого вважають за потрібне відвідати. Можна, звичайно, сказати: добре, що фест взагалі відбувається, що він в нас такий один, – але це, як на мене, причини для суму, а не для радості. Якщо ж врахувати, що фестиваль відбувається раз на 2 роки – то цього страшенно мало й поготів. Чому аматорський фестиваль «Драбина», який ентузіасти роблять щороку, примудряється таки й щороку вдоскналюватись, розширювати програму, запроваджуючи і читання сучасної драматургії, і обговорення вистав, і масу супутніх заходів, – чому цей фестиваль з року в рік розвивається, а «Лев» переймається насамперед тим, щоб «взагалі відбутись», а над своєю стратегією розвитку, виглядає, навіть не замислюється, а тому приречений перейматися лише виживанням і животінням, на рівні фестивалю провінційного значення. Звичайно, свого часу було подвигом підважити організацію у нас міжнародного театрального фестивалю. Але для того, щоб щось повноцінно жило, а не відживало і муміфікувалось, потрібне оновлення і розвиток.

Як на мене, фестивалю на цьому етапі просто необхідно повернутись до конкурсного формату (зразка хоч би й ще 2000-го року), запрошувати міжнародне фахове й авторитетне журі, що сприятиме більшому зацікавленню фестивалем, зокрема місцевими творцями, дасть можливість почути неупереджену оцінку збоку, додасть фестивалю інтриги і дозволить створити більш об’єднавчу атмосферу.

З іншого боку, тут стирчать вуха проблем, які аж ніяк не в компетенції організаторів. Насамперед, одного театрального фестивалю професійних драматичних театрів для Львова аж ніяк не може бути достатньо: не всі ж повинні втискуватись у принцип фестивалю «Класика очима експерименту», мають право на існування і захват глядачів і цілком традиційні вистави, і постановки для дітей,  – які теж заслуговують своїх фестивалів.

Інша проблема – це розокремленість наших театрів: лише невелика частка акторів-режисерів стабільно відвідує вистави колег і цікавиться фестивалями, до того ж, що більший театр, то менша частка таких небайдужих у ньому, особливо ж це стосується молоді, яка в силу браку досвіду і можливостей його набратись мала б бути спраглою вражень. Натомість львівські театри вже давненько застовбили за собою ніші й аудиторії, розподіливши сфери впливу, і жодної творчої конкуренції між ними не відбувається, а тому немає ні стимулу, ні зацікавленості роботою один одного. А що ж ви хочете, коли у Львові лише 5 драматичних театрів  + 2 лялькових та Оперний («Театр у кошику», попри його віддансть Львову, сюди аж ніяк не можемо зарахувати, бо, не маючи тут свого приміщення, він позбавлений можливості стабільної роботи, а тому й можливості суттєво впливати на наш театральний ландшафт). Може, комусь здасться, що 8 театрів – то таки зовсім немало, і в нас таке театральне життя аж гай шумить! Можу погодитись – таки немало як на провінційне місто. Але як на місто, що претендує на титул «культурної столиці» держави, яка претендує на статус «європейської країни» – це кіт наплакав.  (До порівняння – у Харкові я зміг нарахувати 22 професійні театри, у Кракові – 25, у Вроцлаві – 34, а вже у справдешніх столицях (як Париж, Лондон, Берлін, Москва) рахунок театрів перевалює за сотню-другу). Але ж звідки у нас візьмуться нові театри, коли навіть вже згаданий «Театр у кошику», попри оберемки нагород і постійну затребуваність на фестивалях всього світу (Франції, Німеччини, США, Польщі, Росії, ОЕА та ін.), попри премії та звання заслужених у своєму рідному місті знов і знов виявляється непотрібним, і жодна влада навіть не намагається вирішити питання з наданням йому приміщення. Коли ж театр сяк-так притулився при київському центрі ім. Леся Курбаса, – тут вже й готова відмовка: «Для чого вам тут приміщення, ви вже там маєте!». А нам тут ще один театр не тре, ми й так собі «культурна столиця».

Ще інша проблема – це загальноукраїнська мистецька розокремленість між регіонами. Театральних фестивалів в Україні загалом не те, щоб дуже, та й театральні діячі не надто ознайомлені з мистецьким життям в інших містах. Єдиний всеукраїнський театральний сайт ВІРТЕП, інформаційна база нашого театрального життя, сам наказав довго жити.

Словом, з одного боку, «Золотий Лев» не має імпульсу для розвитку із середини від організаторів, з іншого – не має стимулу із зовні від слабенького театрального розчиненого середовища. І все ж, глядач на фестивалі ходить, а часом аж навіть аншлагами (на «Драбині» молодь таки просто гронами з балконів звисає!) А отже, щось-таки по тих театрах шукає. А коли так, то, може, щось колись та й знайде. А на цьому слові та й дай Боже! Дай Боже.