«Пропаганда – це як гопник у підворітні»
Культура

«Пропаганда – це як гопник у підворітні»

Білоруський режисер Александр Міхалковіч про Крим та свою бабусю

Катерина Сліпченко, 9 вересня 629 0

Білоруський режисер Александр Міхалковіч зняв документальний фільм про свою українську бабусю, яка мешкає у Криму.

«Моя бабуся з Марса» – історія бабусі Зіни, яка переїхала до Криму, щоб зустріти старість на березі моря. Анексія Криму руйнує ідилію. Сім’я, розкидана по кількох країнах, вирішує зібратися, щоб підтримати бабусю і разом привітати її з 80-річчям. Вийшов тонкий іронічний сімейний портрет у приморському містечку, життя якого стрімко змінюється після анексії.

Фільм «Моя бабуся з Марса» уже можна побачити в українському прокаті. Подивитись його варто, адже це не просто картина про анексію Криму та про те, як живуть на півострові люди, які її не підтримують. Це дуже особиста та камерна історія, це розповідь про родину на тлі історичних подій.

Александр Міхалковіч представляє свій фільм у Львові (фото «Кінопалацу»)

Картина варта уваги не тільки через болючу для українців тему. Це просто добре кіно. Іронічне, тепле та музичне. Через розмови за столом, пісні там же чи на набережній режисер розповідає глобальну історію. Точно, тихо та влучно.

ZAXID.NET поговорив з Александром Міхалковічем про його кіно, бабусю та Марс.

Розкажіть, будь ласка, історію створення картини.

Фільм має дуже довгу історію, яка почалася у 2013 році. Я мав вступати до кіношколи й завданням був фільм «Мій світ». Тоді вирішив, що було б цікаво зняти фільм про свої стосунки з бабусею, до якої я мав їхати встановлювати Skype, щоб зменшити відстань між нами. Це збіглося з початком Майдану. Я, як завжди, їхав через Київ. На Майдані відчув такий дух свободи, якого не відчував давно ані в Білорусі, ані в Росії, де колись жив.

Потім я бачив, як вирували пристрасті між людьми у Криму. Навіть на прикладі маленького комунального подвір’я, у якому живе моя бабуся. Я знімав сам на маленьку камеру. У 2014 мій стиль був дуже хаотичним. Можливо, він відбивав мій внутрішній страх, що і мене можуть за щось затримати.

Згодом стиль еволюціонував, вляглися пристрасті між людьми. Згодом я переосмислив проект, знайшов оператора та продюсера і по суті почав все з початку. Той матеріал, який я знімав уже неможливо було використати, бо він дуже відрізнявся стилістично. Та й сама ситуація змінилась, вона еволюціонувала від яскравого протистояння, яке відбувалось у рамках двору, до емоційного вигорання моєї близької людини, моєї бабці, через те, що вона ні на що не могла вплинути, і з кожним роком зв’язок з її батьківщиною розривався все більше і більше.

У 2014 році був накал пристрастей, у 2015 році ситуація почала заспокоюватись, але бабуся продовжувала боротись, у 2016 році від неї всі фактично відвернулись, а зараз вона взагалі лишилася сама.

Ваша бабуся переїхала задовго до анексії?

Так. Бабуся народилась у Сумській області у 1937 році, пережила війну та виїхала у 16 років на Північ, адже в СРСР не віддавали паспорти та неможливо було переїздити. Робота на Півночі для неї була єдиною можливістю виїхати. Саме там вона познайомилась з дідусем, який приїхав туди з Білорусі. Коли вони вийшли на пенсію, то повернулися в Суми. Дідусь помер у 1990 році, у 2000-му році бабусина сестра переїхала до Криму, а у 2003 – моя бабуся. Тобто так, задовго до окупації. Це місце стало для неї місцем сили. Саме море допомагало їй триматися на плаву весь цей час.

А чому з Марса? Що для вас є Марсом?

Спочатку фільм називався «Babushka-Lost-in-Transition». А вже коли ми працювали тут, з українським монтажером, з’явилась ідея назвати фільм саме так, «Моя бабуся з Марса». Сама бабуся асоціює своє життя в Криму з життям на Марсі, адже Крим став не доступним для її родичів, які завжди приїздили її відвідати. Тобто це метафора віддаленості.

Я уявляю собі, що Україна у цьому випадку є центром сонячної системи, в якийсь момент Крим зійшов з орбіти та щороку він все більше віддаляється, і люди все менше починають розуміти один одного.

Планет багато, а Марс асоціюються ще і з війною. Чи були у вас такі асоціації?

Усвідомлених не було. Але в той момент, коли народжувалась назва, я думав про війну. Про війну однієї маленької людини у межах свого двору, набережної, куди вона приходила та сперечалась зі своїми подругами, з якими провела багато часу. Для мене моя бабуся є прикладом людини, яка ніколи не здається.

Головна героїня фільму «Моя бабуся з Марса», бабуся Зіна

Моя бабуся перебуває у стані постійної війни. Навіть зараз вона не здалась, хоча в неї вже немає ані фізичних, ані моральних сил для боротьби, вона залишилась зовсім сама.

Анексія Криму розсварила багато родин. Що сталося з вашою?

З нашою родиною все гаразд. Діти бабусі розуміють ситуацію та мають проукраїнські погляди. Проте я сам був учасником конфліктів, коли якийсь родич у час початку війни на Донбасі дивився тільки російське телебачення, з нього просто йшла пара, він буквально готовий був їхати туди воювати. І коли я питав, чи він має якісь альтернативні джерела інформації, він казав, що йому достатньо, він всьому вірить.

Також в мене було багато друзів та знайомих в Москві, де я прожив вісім років. В момент анексії Криму вони просто впивалися безкарністю, вседозволеністю. Я був змушений дистанціюватися від тих людей. Бо колись я був в армії, де люди теж впивалися своєю безкарністю, і ні до чого хорошого це не призвело.

І Крим, і Донбас є наслідком пропаганди, телебачення. Ви теж у своєму фільмі про це говорите. Чи може кіно, тим більше авторське, хоч якось цьому протистояти?

Я про це багато думаю також. Я вважаю, що анексія Криму стала можливою не завдяки «зеленим чоловічкам», а завдяки масованому бомбардуванню пропаганди. Я не знаю, чому люди, які залишились на території Криму та в інших пострадянських країнах не еволюціонують, чому в них не з’являється критичне мислення. Але коли я зараз був в Криму, то я бачив російські ток-шоу, де немає жодної дискусії, є лише крик, де перемагає сильніший, як у приматів. І я не знаю, як за допомогою авторського кіно можна побороти цей крик. Пропаганда – це як гопник у підворотні, який просто тебе б’є.

Над чим ви зараз працюєте?

Я зараз живу у Білорусі та працюю з темою, яку я дуже давно розвивав, з темою дідівщини в армії.

Чого ви очікуєте від прокату в Україні?

Це мій дебютний фільм і, відповідно, мій перший прокат. Я нічого не очікую. Мені просто дуже цікаво побачити, як реагують українські глядачі на цей фільм. Я уже бачив, як реагують в Західній Європі, як реагують в Білорусі. І от мені дуже цікаво, що побачать у фільмі українські глядачі, адже саме для України це дуже болісна тема.

А чому фільм заборонили у Білорусі?

Ми подалися на фестиваль «Лістапад» у Мінську. Нас взяли, а потім написали, що цензори Мінкульту заборонили фільм. Але у суспільстві тоталітарному, у суспільстві заборон ніколи не знаєш як спрацює цензура, коли вона тебе побачить, чого очікувати. Бо уже через сім місяців моя продюсерка Вольга Чайковська отримала прокатне посвідчення, просто помінявши синопсис. Цього року спробуємо знову потрапити на «Лістапад».

У фільмі дуже велику роль відіграє музика. Як ви знімали ці сцени?

Коли ми почали знімати вже з оператором, я вирішив намалювати портрет мешканців міста через сцену. Учасниця одного колективу, якій можна побачити у фільмі, працює в мерії, вона весь час допитувалась: а чому у вас такий дивний акцент? ви часом не з Західної України? Навіщо нам їх пісні? Ми відповіли, що ми з Білорусі та знімаємо мюзикл.

У нас справді виникла ідея знімати фільм як мюзикл, коли ми з оператором побачили на набережній сварку. Місцеві музиканти співали пісні «Наутілуса Помпіліуса». З-за парапету виліз якийсь чоловік та з явним московським акцентом почав кричати, що зараз піст, що такі пісні не можна співати. Музиканти кажуть: «Лізь назад, за свій парапет». Він відповідає: «Не за парапет, а за поребрик». І вже все йшло до бійки, але раптом один з музикантів заспівав пісню про кохання й ситуація миттєво розрядилась. Саме з цього почалась музична історія фільму.

А бабуся ваша бачила фільм?

Так, їй сподобалось.

Сподіваємося, що іншим глядачам картина теж сподобається. Бо вона того варта.

Режисер: Александр Міхалковіч
Продюсери: Воля Чайковская, Ігор Савиченко
Документальний / Білорусь, Україна, Естонія / 2018 / 73′

Фестивалі: Ji.hlava, DOK.fest München, Beldocs

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук