Якщо стежити за стрічкою новин у російських медіа, за меседжами, котрі транслюють кремлівські політики, то важко не помітити, що вони не лише звинувачують інших у всьому, що самі коять, як-от в історіях про буцімто обстріл українськими військовим житлових кварталів, коли насправді цим займається російська армія та підконтрольні Кремлю терористи; а й вимагають від усіх довкола робити те, чого самі дотримуватися не збираються. Наприклад, путінські глашатаї закликають зупинити війну на Донбасі, самі її розпалюючи. Чи коли Чуркін у Радбезі ООН вимагає швидшого розслідування аварії збитого малазійського Боїнга, тоді як контрольовані Путіним бойовики та військові РФ не допускають до місця катастрофи експертів. Перелік таких дій можна озвучувати ледь не до безкінечності.
Така поведінка кремлівських бюрократів може здатися не лише демонстрацією неймовірного цинізму, чим, власне, і є, а й безглуздістю та абсурдом, спробою зробити дурниками не тільки світову дипломатію, а й громадян усього світу, котрі слідкують за війною в Україні. У цьому теж є раціональне зерно, проте насправді зведення ситуації до абсурду є методом та технологією Росії у межах інформаційної кампанії, котра триває паралельним курсом з війною реальною.
Розрахунок в цьому випадку ведеться і на те, щоби заплутати світове співтовариство, спантеличити його, дати йому невірний слід, щоб виграти трохи часу для роздумів та маневрів, і на те, щоби дати потрібні повідомлення своїй місцевій аудиторії. Так-так, звичайний російський обиватель, схоже, лише на такі меседжі й реагує, а правду та логічно сконструйовані та чітко пояснені докази сприймає за відверту брехню. Чим ж іще пояснити таку величезну підтримку путінських дій в Україні, як не абсурдною свідомістю самих росіян.
Це справді ніякі не подвійні стандарти, а вияв загадковості російської душі. Мабуть, вони живуть за принципом із латинського прислів’я: «Quod licet Jovi, non licet bovi», себто «що можна Юпітеру – не можна волу», вважаючи себе, звісно, не волом.
Ерефія – це та країна, що поєднує непоєднуване, вона, власне, тримається купи тільки завдяки цьому поєднанню. У них за «русскій православний мір» борються в Україні ісламісти-кадировці з Чечні. Росія виступає за федералізацію України, але в самому Путіностані не можна проводити навіть мітингів за федералізацію країни, котра називається Російська Федерація і є федерацією за конституцією, бо це, увага, загрожує її територіальній цілісності. Вони говорять про право міфічних новоросів на самовизначення, при цьому називаючи їх «русскімі», проте не бачать такої можливості для справжніх націй – чеченців, ічкерів чи кримських татар врешті-решт. Російські неонацисти їдуть на Донбас боротися з міфічним українським фашизмом, не вбачаючи в тім ніяких протиріч.
Росіяни бояться «тлєтворного вліянія загніваєщєго Запада», говорять про особливу російську моральність, хоча їхніми матюками обписані всі паркани не лише Псковщини, а й європейських країн. Їхні священики закликають винищити українців як націю. Їхні кремлівські політики і «журналісти» розказують, як на цьому самому Заході все жахливо і паскудно, але самі відправляють своїх дітей вчитися як не в Британію, то Штати, або, у крайнім разі, до Швейцарії. І самі всі ці прихвосні Путіна відпочивають не на узбережжі Байкалу, не на Аралі і навіть не в Сочі чи, тим паче, відтяпаному в нас Криму, а в Ніцці, Каннах, Давосі та інших куршавелях.
В народ закидається думка про педофільність та гомосексуалізм всіх католицьких священиків, проте, коли випливають відповідні історії про батюшок з РПЦ, то всім, хто наважується говорити про це вголос, затикають рота чи позбавляють сану.
Врешті-решт, більшість росіян куди більше цікавиться тим, що відбувається на Донбасі і люто ненавидять українців та їх владу, ніби це вони не проводять газ в їхні будинки, наче через них країна погрузла в дикій корупції, ніби вони винні у невиплатах зарплати, спиванні чоловіків та відсутності доріг, а не Путін та його команда.
І народ сприймає таку інформацію як норму, як щось само собою зрозуміле та нормальне, що не викликає додаткових запитань чи якихось заперечень.
Це абсурдне поєднання непоєднуваного характеризує саму країну, котра складена з протиріч. Такий собі конструкт зшивання вкрай різних земель та народів, різних історій пам’яті, різних ідеологій та поглядів. Якщо цей клубок божевілля розплутати, якщо цю оксюморонність розкласти по полицях, пояснити за допомогою причинно-наслідкових зв’язків, обґрунтувати з фактами, то всій Росії настане кінець. Вона розвалиться.
Ця російська містична душа і її загадковість просто не матимуть куди подітися. А вони мусять десь сублімувати, тому будуть направлені всередину на внутрішню боротьбу, на цей «бессмислєний і бєспощадний русскій бунт».
В Росії немає дискусії і змоги для неї, є дві позиції і, щоби не обирати між ними, їх можна підлаштувати під себе, об’єднати якось, не шукаючи aurea mediocritas, себто золоту середину, а зробити їх суму, вважаючи, що від того буде більше толку.
Ці сюрреальність та оксюморонність пов’язані з проектуванням абсурдної дійсності на зовнішній світ. В РФ абсурд – це реальність, тому будь-який типовий 86%-й росіянин екстраполює свої риси на все довкола. Він міряє своїм аршином російських реалій, себто сюрреалій, усе, що трапляється йому на очі. Тому все, що в цивілізованому світі сприймається як божевілля та маячня, у свідомості мешканців ментального Путіностану виглядає цілком можливим та адекватним.
Людиною, котра сприймає сюрреальність як норму легше керувати, в неї порушена картина світу, вона позбавлена критичного мислення, тому їй можна навішати на вуха будь-яку локшину; вона думатиме, що сама прийшла до цього і це її власна думка. Вона не бачить проблеми в хабарництві, вона більше нічому не дивується, навіть, коли мажор збиває на перехресті вагітну жінку і йому потім за те нічого не буде. Головне, така людина уже ні проти чого не протестує, вона стає пасивною та покірною.
Українська свідомість часто теж зіткана з протиріч, у ній також багато чого вміщується водночас. Тарас Прохасько в цім випадку писав про бесаги, в які напхано купу всілякого непотребу. Проте наш випадок інший, бо ця дуальність спричинена перехідним періодом від свідомості совкової до свідомості питомо української, і є шанси, що війна з Росією сей процес переходу каталізує й виведе з нього у стан адекватного сприйняття дійсності.
Сама ж Росія застрягла, вона не знає, ким є, тому хоче бути всіма і водночас. Вона не бажає робити вибору, ким їй бути: імперсько-царською, тиранічно-радянською, чи ліберально-російською. В результаті все це змішується докупи, тому сила-силенна любителів Леніна шанують і царя-батюшку Миколу II, розстріляного більшовиками, тому монархісти на мітингах разом з комуністами виступають за відновлення СРСР, а ліберали виявляються «імперцями», що не визнають незалежності України.
Сучасна Росія – це ніби Кафка зустрівся з Камю, а подружив їх Оруел на сторінках книги Пєлєвіна. Якби Ежен Йонеско і Семюел Беккет дожили до наших днів і побачили, що коїться в сучасній Росії, то були б змушеними або оголосити перемогу Театру абсурду в окремо взятій країні, або ж визнати свою недорікуватість на тлі кремлівських ляльководів та промивальників мізків.
Для України розрив із цим абсурдом означає можливість йти далі, позбавлення впливу Росії, залежності від неї, виривання з її лап і шанс на реформи. Для самого ж Путінрайху він означає крах, необов’язково цілковитий крах усієї Росії та її розпад, а радше режиму кремлівських карликів, тому росіяни, ці 86%, робитимуть усе, щоби втриматися в цьому божевіллі якнайдовше, вони не хочуть кардинальних змін, вони їх бояться. Інші 10% надто слабкі і не можуть нічого їм протиставити.
Перед Євромайданом українці мали подібні відчуття приреченості та того, що підняти народ на повстання не вийде. Звісно, рівень зомбованості населення був в рази меншим, гайки майже не встигли закрутити, пасіонарність самого населення вища, та й криза в економіці стала сприятливим тлом для вибуху народного гніву. Під час подій листопада-лютого вся ця абсурдність та сюрреальність тогочасної української дійсності вилізла на поверхню, каталізувалася та проявилася у «всій красі».
Після Майдану не надто багато й змінилося, окрім виникнення перевороту в свідомості частини суспільства, проте це не дуже вплинуло на нову владу. Досі нікого не покарано за розстріл беззбройних протестувальників, різні олійники, чечетови та симоненки продовжують вільно ходити до парламенту, з телеекранів російські серіали все ще розповідають про безстрашність російських мєнтів та військових, на тендерах все ще «пиляють» шалені гроші.
Окрема тема – вибори. По списках та на мажоритарці від більшості партій до Ради лізуть шарлатани всіх рівнів та мастей, при чому часто у них доволі цікаві компанії на сусідніх місцях, тому в списках однієї політсили поруч можуть розташовуватися: тилові генерали й бойові комбати, екс-регіонали та їх поборники, розслідувачі та розслідувані, люстратори і недолюстровані, кадебісти та ультраправі, реформатори й регіонали, революціонери та контрреволюціонери, добровольці і сепаратисти, кнопкодави та борці за персональне голосування, ліві і праві.
Якщо завдяки війні з Росією цього всього не вдасться позбутися – будемо приречені жити в умовах її абсурду. Українцям вже легше, бо вони свій вибір зробили на користь Європи та життя за законами та з верховенством права. Росіяни ж, схоже, вважають, що робити вибір – це не їхня справа, вони перекладають відповідальність за долю своєї країни на царя-батюшку, на помазаника божого, як їм буцімто велить традиція. Це колективна безвідповідальність, щоби можна було спихнути усе на владу, котра, в свою чергу, усе скине на народ або знайде якогось цапа-відбувайла.
Тому між нами і триває цей конфлікт, війна ментальностей за право на свій вибір та захист загальнолюдських цінностей. Росія в особі Путіна та його прихильників виступає проти цього, вона хоче змусити нас відмовитися від права на самовизначення та власний шлях, шлях до цивілізованого світу. Це підриває цілу купу їхніх теорій: про три братніх народи, про слов’янську єдність, про месійність та місійність Росії, про її історичне право на наші землі, врешті-решт, про можливість Путіна бути довічним президентом.
Цю війну потрібно також розглядати як шанс стати кращими, як нагоду врешті влитися в сім’ю європейських народів. Ми вже знаємо, що вона далеко не ідеальна, ми позбавилися багатьох ілюзій щодо неї, проте точно в рази краща за цей божевільний сусідський Абсурдостан Росію, що намагається задушити всіх довкола своїми довгими руками-газопроводами.
Цивілізований світ просто не дуже розуміє суті ситуації, вони давно вирвалися із цього середньовічного божевілля, лиш мешканці країн колишнього соціалістичного табору в нічних жахіттях пригадують ці реалії радянсько-соціалістичної дійсності. Іншим же потрібно це розтлумачувати. Розтлумачувати, що війна ця не лише за можливість стати кращими та жити по-людськи, а й за те, щоб божевільна абсурдність буття не постукала в їхні двері. Не менш абсурдно, що пояснювати це часто доводиться ціною життів сотень і тисяч українців.