Історичне право Росії
IQ

Історичне право Росії

Росія – це цинічний агресор, що ховається за гаслами відновлення «історичної справедливості»

Василь Расевич, 18 вересня 2014 2725 0

Майже ціле десятиліття нам доводиться спостерігати за своєрідним історичним ренесансом в Росії. Хоча важко назвати всю цю навколоісторичну вакханалію ренесансом. Неймовірний інтерес російського суспільства до історії дехто схильний пояснювати відсутністю хоча б якихось досягнень у теперішній Росії. А коли держава практично не має своєї переробної промисловості і насправді є лише сировинним придатком до решти світу, то нічого іншого, окрім гордощів за нафантазоване героїчне минуле, не залишається. При цьому державні органи спрямовують основні інформаційні потоки про історичне минуле Росії аж ніяк не в критичне русло, а всіляко підтримують різноманітних творців новітньої національної міфології.

Історія Росії в Росії майже завжди була інструменталізованою і слугувала для прославляння імперської могутності або для легітимізації агресивної зовнішньої політики. У наш час маємо справу з обома виявами цих негативних тенденцій. На жаль, ми змушені спостерігати за натужними спробами російської влади і особисто президента Путіна відновити імперію якщо не в кордонах династії Романових, то хоча б у межах пріснопам’ятного Радянського Союзу. Крім того, ми відчули на власній шкурі «миролюбну» політику Кремля щодо своїх сусідів. Варто зауважити, що анексії Криму та безпосередній військовій інтервенції в Україну Росією передувала потужна інформаційна артпідготовка.

Ein Volk, ein Reich, ein Führer

Років десять тому вийшла друком кількатомна історія Австрії під назвою «Ein Volk, ein Reich, kein Österreich» (Один народ, одна імперія, жодної Австрії). Так перефразували австрійські історики найбільш поширене в нацистському Третьому Райху гасло «Один народ, одна імперія, один фюрер». Цю формулу нацистські пропагандисти особливо використовували після здійснення Німеччиною аншлюсу Австрії 1938 року.

Що малося на увазі? Гітлер не вважав австрійців (хоча сам був ще донедавна австрійським громадянином) окремим народом. Він трактував усіх розпорошених по сусідніх державах етнічних німців потенційними громадянами Третього Райху. Тобто вважав Версальсько-вашингтонську систему договорів, якими завершилася Перша світова війна, історичною несправедливістю.

Ще 20 лютого 1938 року він заявив: «Понад десять мільйонів німців живуть у двох державах, розміщених біля наших кордонів… Не може бути сумнівів, що політичне відділення від Райху не повинно привести до позбавлення їх прав, точніше основного права – на самовизначення. Для світової держави нестерпно усвідомлювати, що брати за расою, які підтримують її, піддаються найжорсткішим переслідуванням і мукам за своє прагнення бути разом із нацією, розділити її долю. У інтереси німецького Райху входить захист цих німців, які проживають уздовж наших кордонів, але не можуть самостійно відстояти свою політичну і духовну свободу». Гітлер дуже швидко поклав край нелюдським мукам «великої нації», приєднавши цілу Австрію та анексувавши Судетську область Чехословаччини до Третього Райху.

На церемонії святкування «воссоединения» Криму з Росією Путін, звертаючись до «соотечественников», сказав: «Ми з повагою ставимося до того, як ви через роки і через покоління пронесли любов до Батьківщини. Але й Батьківщина-мати широко розкрила до вас свої обійми і прийняла в свій дім як рідних дочок і синів». Він також додав, що Росія з «повагою ставиться до всіх країн і всіх народів, поважає їхні законні права й інтереси, але просить щоб так само ставились і до наших законних інтересів, включаючи відновлення історичної справедливості та права на самовизначення». І вже далі розшифрував своє бачення «відновлення історичної справедливості» так: «В Криму є місця з тисячолітньою російською історією, і кожне з цих місць є для нас святим». Або ж так: «У серці, в свідомості людей Крим завжди був і залишається невід’ємною частиною Росії». І тому для путінського торжества історичної справедливості потрібно було наплювати на всю систему міжнародних договорів і на право взагалі та вдатися до брутальної анексії Криму.

Загалом путінське розуміння того, як має бути встановлена «історична несправедливість», зводиться до дуже простої формули: треба домогтися відновлення Російської імперії. І першою перешкодою на цьому шляху, зі зрозумілих причин, виявилася Україна. Лукавлячи у своїй урочистій промові, Путін заявив, що не бажає поділу України і поважає суверенітет цієї держави, але «Україна і Росія більше, ніж сусіди. Ми один народ». Цією фразою Путін дуже наблизився до Гітлера, для якого також німці й австрійці були одним народом, і який також не хотів поділу Австрії; він хотів приєднати її у повному складі до Райху на правах одного зі звичайних «гау».

«Соотечественники» як привід для війни

Якщо вдатися до короткої ретроспективи путінської політики щодо захисту «соотечественников», то аналогії з гітлерівським Третім Райхом стануть більш ніж очевидними. Це і використання російськомовних громадян балтійських республік для внутрішньої їх дезінтеграції, це й приписування балтійським державам насаджування своїм співгромадянам антиєвропейських, фашистських ідей, це й утворення кривавого анклаву в Придністров’ї, і використання тези про забезпечення прав російськомовних громадян в Україні. Це також зміна військово-політичної доктрини Росії з наданням собі права здійснювати військову агресію проти суверенних держав для так званого захисту «соотечественников».

При цьому поняття «соотечественники» не мало ніякого юридичного визначення. Росія трактувала його на власний розсуд. Спочатку це були просто російськомовні громадяни, які після розвалу СРСР опинилися у національних республіках. Захист для цієї досить розмитої категорії населення мав надаватися незалежно від її волі і бажання. Оскільки ж охочих стати гарматним м’ясом для виправдання російської агресивної зовнішньої політики виявилося дуже мало, то почалася справжня народна творчість, яка перечила всім нормам цивільного та міжнародного права.

До категорії «соотечественники» несподівано внесли тих людей, глибокі предки яких були громадянами Російської імперії. У такий не правовий спосіб Росія висунула претензії на колишні Курляндію, Ліфляндію і навіть насильно приєднане Королівство Польське, включно з Варшавою. Виходячи з логіки цього закону, будь-який фрік або просто продажна особа з Варшави або Гельсінкі, предки якої колись були підданими Романових, міг попросити Росію здійснити військову інтервенцію проти Польщі або Фінляндії, щоб захистити його законні права говорити російською мовою.

Нонсенс? Так, але тільки не у випадку з Україною. Чомусь усталені західні демократії не допускають навіть думки про таке, коли мова йде про Польщу, Фінляндію, Литву і Латвію, а щодо України визнають за Росією якесь ефемерне історичне право. Зрозуміло, що серед західної політичної еліти дуже багато людей із глибоко закоріненим імперським мисленням, яке не дозволяє їм побачити у нових пострадянських республіках повноцінних незалежних держав. Зрозумілими є також мотиви тих політиків, які перебувають прямо чи опосередковано на утриманні російського Газпрому. Але ніяк не можна зрозуміти логіку німецької інтелектуальної еліти, яка часто прямо солідаризується з агресивною політикою Путіна і серйозно розмірковує про якесь особливе історичне право Росії на Україну.

Війна як спосіб змусити світ «учитывать исконные интересы России»

Російська пропагандистська машина вже добре десятиліття працює над утвердженням у свідомості громадян світу тези про те, що української нації не існує, що Україна – це штучна держава, зіткана з дуже різних і антагоністичних один до одного регіонів. Що мир і спокій повернуться в цей регіон тільки тоді, коли Україна перестане існувати, відмовившись від своєї державності та погодившись на приєднання її території до відроджуваної Путіним імперії. В Європі в подібній тональності співає цілий хор так званих Russlandversteher (тих, що розуміють Росію). Тобто визнають імперські амбіції Росії і водночас відмовляють українцям у праві на вільне самовизначення. До цього хору належать і колишній 95-річний німецький канцлер Гельмут Шмідт, і екс-президент Чехії Вацлав Клаус, і ще ціла маса євроскептиків, починаючи від німецьких крайнє-лівих і закінчуючи французькими праворадикалами. Всі вони «розуміють» імперські амбіції Росії і не бачать підстав для існування незалежної демократичної України.

Найбільш влучно сформулював сучасні російські претензії до світового співтовариства президент Узбекистану Іслам Карімов, виступаючи на розширеному засіданні Ради глав держав – членів Шанхайської організації співдружності 12 вересня 2014 року. У своїй промові в Душанбе, в присутності Путіна, він заявив: «У будь-яких переговорних процесах з української проблеми повинні бути враховані споконвічні інтереси Росії, що склалися історично, протягом багатьох століть. Ці братські народи, які жили і будуть жити ще довгі століття, і будуть жити в мирі, я в цьому впевнений. Не враховувати інтереси Росії в цьому регіоні і відносини, які завжди складалися між Україною і Росією, було б, на мій погляд, я це хочу твердо сказати, серйозною помилкою».

Ця заява президента Карімова є квінтесенцією сучасної зовнішньої політики Росії. Суть її полягає в тому, що Росія розглядає своє історичне минуле, включно з часами Київської Русі, як повноцінний юридичний аргумент у сучасних міжнародних відносинах. Що насправді є недопустимим у світовій практиці, оскільки руйнує всю систему міжнародних відносин, які склалися після Другої світової війни. Основна вада такого підходу полягає в тому, що історичні «фантазії» не можуть бути юридичними категоріями.

Навіть як наука історія є дуже суб’єктивним явищем. А тому намагатися оперувати «історичними» аргументами у міжнародних відносинах ­– неприпустимо і злочинно. Бо кожна війна закінчувалася несправедливістю з точки зору переможеного. Кожен розпад імперій трактувався імперською нацією як національна катастрофа.

За такою «історичною» логікою на карті світу не мали права з’явитися нові національні держави, що виникли на уламках старих імперій: Польща, Чехія, Словаччина, а ще раніше – Греція і Болгарія, а після Другої світової війни – Ізраїль. Отже, згідно з путінським розумінням «відновлення історичної справедливості», всі ці держави мають припинити існування і повернутися в лоно наново відроджених імперій.

Абсурд? Так, абсурд. Але чомусь, коли цей абсурд стосується України, то від політиків найвищого рівня можна почути про обов’язкове врахування «споконвічних» інтересів Росії. І найгірше полягає в тому, що багато європейських держав погоджуються на «історичну» риторику й аргументацію Росії, вишукуючи за допомогою псевдоправової казуїстики шляхів умиротворення Росії.

На закінчення варто сказати, що Росія ніколи не заспокоїться зі своїми історичними амбіціями, допоки західний світ не перестане потакати «божевільному з ядерною кнопкою». Допоки державні мужі на переговорах найвищого рівня не перестануть сором’язливо відводити очі, коли Росія в якості правового аргументу прикликає персонажів своєї національної міфології. Росія – це не вайлуватий недоумок, що живе у своєму ілюзорному світі казок. Сучасна Росія – це цинічний агресор, що ховається за гаслами відновлення «історичної справедливості», для якого є одна справедливість на світі – відродження імперії.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук