«Самсон і Надія»

Ранньою весною 1919 року у Самсона Колечка під час вуличного погрому зарубали батька, йому самому відтяли вухо. У Києві заворушення, місто знову захоплене більшовиками, але вони майже не контролюють ситуацію. Городян грабують справжні і фальшиві червоноармійці, по околицях Києва раз по разу господарюють банди...

Виживати стає все складніше. За збігом дивних обставин – завдяки письмовому столу покійного батька Самсона Колечка беруть на службу до міліції. Ця справа для нього абсолютно нова, проте він одразу, починає розслідувати злочини – ті, що здійснюють червоноармійці, які в нього оселилися. Розслідування Самсона призводять до абсолютно непередбачуваних наслідків.

Новий роман Андрія Куркова щойно з’явився у книгарнях, а ми пропонуємо уривок з книги.

***

На дев’ятий день після вбивства батька подивився Самсон на себе в дзеркало, на запалі очі, на запалі щоки, на брудний розкошланий бинт.

Дні пронеслися, як дощова вода Володимирським узвозом, – шумно й під ногами. Тільки на вулицю Самсон не виходив, а визирав із вікна батьківського кабінету або з вікон вітальні. Вікна його спальні, як і вікна спалень сестри Вірочки та батьків, виходили на подвір’я, на ще голі гілки старого клена. Спальні Вірочки тепер ніби не існувало. Її двері були повністю закриті буфетом. Двері до спальні батьків Самсон «сховав» два дні тому. Тепер вони були за пересунутою шафою. У цих закритих від стороннього світу кімнатах ховався біль утрат. І від цього Самсонові ставало трохи легше думати про своїх покійних батьків і сестричку.

Дощ змінювався мокрим снігом, хлюпання ніг по калюжах раз у раз заглушалося цоканням підків по бруківці, а іноді й шум мотора налітав, як вітер, і тоді все в ньому тонуло, але не надовго.

Виївши тарілку вчорашнього вівсяного киселю, уже набридлого за останні дні, Самсон вичистив у ко­ридорі щіткою з батьківського пальта висохлий бруд та надяг його на себе. Знову в дзеркало глянув. Ні, і пальто не робило його схожим на батька, у якого мудрість і самовпевненість світилися на обличчі водночас із добродушністю, що вічно була присутньою в погляді карих очей. Пальто своєю солідною поважністю просто підкреслювало суперечність між ним і переляканою, неголеною фізіономією Самсона.

Сховав він вичищене пальто в шафу, але думки про батька, що справедливо обсіли його на дев’ятий день, вимагали якихось дій. Їхати на Щекавицьке кладовище на могилу? Ні, це Самсон відразу з голови викинув. Далеко й небезпечно. Навіть якщо вибудувати вздовж усього маршруту червоноармійців із гвинтівками, усе одно небезпечно! Хто їх знає, що в них на думці та в кому вони раптом ворога побачать? Адже можуть і в ньому побачити й вистрілити! До церкви піти та свічку поставити? Це, звичайно, можна було б, але ні батько, ні він сам особливо побожними не були. Тільки мати ходила на святкові служби, та й то соромилася про це оголошувати або розповідати.

Дістав Самсон батьківське портмоне, присів за його письмовий стіл, слухаючи звуки Жилянської вулиці, що долітали крізь шибки. Витягнув «керенки» та «думки», перерахував. Три візитні картки, книжечка члена Київського товариства правильного полювання, багаторазово складена розписка кравця про отримання всієї суми оплати за тканину та за пошиття костюма з підтвердженням правильності всіх знятих для цього мірок, кілька гербових марок для проплати різних мит і зборів шляхом приклеювання, вирізана по овалу фотографія мами...

Напередодні ввечері вдова двірника постукала йому в двері та повідомила, що в парадному сусіднього будинку селянка продає молоко й масло. Він устиг у темряві збігати й купити півфунта масла та літр молока. І коли рипнула під його ногою нижня приступка дерев’яних сходів, якраз перед дверима двірницької квартирки, та сама вдова, жінка років сорока п’яти, що полюбляла носити на голові непримітні дешеві хустки, покликала його зайти до себе на кухню. Запах там стояв страшний і соковитий – ніби годинами хтось цибулю смажив. Але, не скаржачись, Самсон прийняв запрошення присісти до столика й випити з нею чаю.

– Ти ж тепер сирітка, – сказала вона з жалем і ніби запитуючи. – А воно так не можна довго! Згубно!

– А що ж робити? – запитав Самсон просто для продовження її словесної участі в обговоренні ситуації, в якій завдяки долі опинився.

– Одружуватися, – твердо порадила вона. – Одруження сирітство проганяє. І з харчуванням тоді налагодиться! – Вона подивилася на його обличчя критично. Мабуть, неголеність і запалість щік викликали у неї такий погляд. – Якщо пощастить із дружиною, то й страждання твої припиняться...

– Молодий я ще, – подумавши, сказав їй Самсон. – Рано мені.

– Чого рано? – не погодилася вона. – Мені он чотирнадцять було, коли заміж вийшла!

Допив Самсон чай, підвівся, прихопивши з колін пляшку молока та пакет з маслом. Подякував сусідці.

– Якщо у мене хто на прикметі з’явиться, я тобі скажу! – пообіцяла на прощання вдова і зачинила за ним двері.

Молоко та пляшка з олією тепер стояли всередині вікна, на одну шибку ближче до вулиці. Холодні кахляні грубки просили дров. Але Самсонові здавалося, що в повітрі квартири ще витає тепло минулої топки. Перед сном він пів оберемка дров спалив у тій грубці, що і вітальню, і спальню гріла. У батьківському кабінеті, звичайно, колючий холод стояв, але все одно не такий, який бував узимку в ті дні, коли залишалися вони з батьком узагалі без дров. Але якось же перезимували. А наприкінці зими раптом виявилося, що хтось у їхньому підвалі величезну кількість дров сховав. Видно, крадених. Сховав і про­пав. Так що тепер будинок міг жити в теплі. Але сонце вже на весну повернуло. До теперішнього природного тепла залишалося чекати недовго.

Коли посіріло за вікном і час сутінків наблизився, вдягнув Самсон свою гімназичну шинель і, опустивши в її кишеню розписку від кравця із зазначенням його адреси на Німецькій вулиці, вийшов із дому.