5 травня 2014. Український інформаційний простір щодень вибухає інформацією про війну; мобілізація, зародження волонтерського руху; перші втрати й усвідомлення ціни незалежності та гідності, яку ми захищаємо.
А за вікном весна… Я вийшла на балкон багатоквартирного будинку на Сихові (найбільш густонаселеному районі Львова) і зауважила «свіжозведений» паркан у сквері перед будинком. Саме тоді почався відлік моєї реальної боротьби за гідність, права і, зрештою, незалежність. Ані я, ані громада Сихова не боролися зі зброєю і не захищали цей сквер від окупантів, хоча, в певному розумінні, ми всі ці роки протистояли «загарбникам» – крадіям простору, що належить усім львів’янам, а не лише конкретному «бізнесменові».
У травні 2014 року я була звичайним фандрейзером у незвичайному дитячому реабілітаційному центрі для дітей і молоді з інвалідністю «Джерело». І коли на балконі у травні 2014 року я набрала гарячу лінію міста, аби поскаржитися на незаконну забудову, я не усвідомлювала, в яку масштабну боротьбу я входжу.
Допоки я писала звернення, мами з дітками, які гуляють у цьому сквері щодня, розібрали паркан. Їм на це знадобилося лише кілька годин. Що ж це за паркан? Адже проблема була не у ньому… а у просторі, який у нас намагалися вкрасти. І вкотре повторили спробу два місяці тому.
Я мешкаю у кварталі, де будинки утворюють «колодязь» і бережуть одну із небагатьох невеликих зелених зон Сихова. Біля цього скверу будівлі радянських часів: торговий центр, школа, а впритул до будинку прилаштована забігайлівка. Вже багато років її власником є один із львівських бізнесменів, який разом із друзями у місті володіє двома сотнями невеликих МАФів.
Ця «забігайлівка» («Джамбо», пізніше – «Тераса»), відверто кажучи, давненько заважала жити спокійно мешканцям довколишніх будинків: то гучні дискотеки до ранку, то п’яні розбирання, то бійки. Але це був приватний бізнес. Тому ми врегульовували проблеми на рівні закону – писали заяви у поліцію. З часом власник так званої піцерії вирішив розширити свій «бізнес» і з невеликої забігайлівки збудувати 4-поверховий торговий центр, зайнявши втричі більше землі. Він почав облаштовувати літні тераси, які стали не сезонним явищем, а постійним простором для відвідувачів закладу. Звісно, громаду Сихова ніхто не питав!
Тоді ми вперше організували пікет, ми думали – успішно. Після цього мер міста Андрій Садовий публічно заявив (це звернення є на відео), що жодного будівництва не буде, а тодішня голова Сихівської РДА призупинила дозвіл на порушення благоустрою. І це все, на що тоді спромоглася міська влада: жодних дозволів на оренду чи будівництво ніхто не скасував. До слова, у сквері бізнесмену дозволив будувати тодішній головний архітектор міста Андрій Павлів ще 1 липня 2013 року, адже тоді дозвіл на будівництво залежав не від виконкому ЛМР, а лише від головного архітектора. Скасували цей дозвіл лише після підготовки ухвали депутатом ЛМР та другого пікету мерії громадою Сихова у липні 2014 року.
Тоді починається юридична історія захисту нашого простору. «Бізнесмен» подавав до суду – вигравав та водночас програвав, подавав апеляції, боровся. Було близько 10 різних судових процесів. Це був довгий і виснажливий період для усіх нас. Тоді ми зрозуміли, що єдиний спосіб захистити наш спільний зелений простір – надати йому статус скверу, який унеможливлює будь-яку забудову на цій території.
23 жовтня, 2014 рік. У цей день мерія має або прийняти або відхилити рішення про визнання нашого простору сквером. Під вікнами міської ратуші десятки активістів, мешканців Сихова, просто небайдужих львів’ян і – проливний дощ... До того часу ми встигли зробити неможливе – за існування цього скверу зібрали понад 5 тисяч підписів, але не змогли переконати 46 депутатів, а саме стільки було потрібно голосів, щоб визнати територію сквером. Нам бракнуло двох. Думаєте, ми здалися?
Дзуськи! Допоки депутати вийшли на перерву, я гарячково збирала прихильників і вимагала переголосування. Я знала точно, що не вийду звідси, допоки не звернуся до всіх депутатів міської ради. Я зроблю все, аби нас почули, навіть якщо доведеться блокувати трибуну. Нам довелося це зробити. Я отримала слово і це була насправді гаряча промова.
Чи мали ми надію на позитивне вирішення питання? Звісно, хоча тотальне розчарування її добивало… Але в той вечір ми таки святкували! Після 2-ї спроби депутати все ж проголосували та надали нашому простору статус СКВЕРУ, що в існуючих межах скверу забороняло капітальне будівництво. Пізніше депутати на прохання наше і депутата ЛМР від Сихова проголосували за надання простору назви «Сквер Гідності».
Боротьба за сквер Гідності у 2014 році. Фото Наталії Піпи
Цей сквер особливий. Не тільки для нас. Це символ боротьби за справедливість, за думку громади, за нашу гідність. Та навіть після рішення про надання статусу, ми розуміли, що це ще не кінець – забудовник не зникне, проблем не поменшає, він, як і ми, боротиметься за своє, щоправда, у кожного з нас це «своє» з різними цінностями. Ми боремося за суспільне благо, а «бізнесмен» – за особисте.
У листопаді 2014 року ми створили громадську організацію «Кращий Сихів» для відстоювання інтересів мешканців у судах, бо до цього часу їх взагалі не включали у судові процеси. Ще у травні 2014 року ми почали оновлювати наш сквер. Тоді ми спільнокоштом посадили квіти й дерева, поставили лавки і смітники. Ми залучали відомих урбаністів, архітекторів, зокрема «Групу 109» і ландшафтних дизайнерів студії «Rozkvit». У нашому сквері, фактично вперше в Україні, була вистелена тактильна плитка для незрячих за міжнародними правилами, а також забрано бар’єрність, насаджено нові дерева. Впродовж цих 9 років наш сквер привабив малий бізнес: нові пекарні, піцерії, кав’ярні та магазинчики. Якби не початок повномасштабного вторгнення, ми б і надалі реалізовували наші плани з розвитку скверу. Але…
Для когось війна, а для когось – можливість нажити статки. Допоки я у робочому відрядженні за кордоном спільно із волонтерами збирала кошти на бойовий літак для ЗСУ, «бізнесмен» заново зводив свою будівлю. У планах в нього було збудувати 4 поверхи та захопити ще більше газону, адже дозвіл на будівництво 4-поверхового торгового центру відновили рішенням суду. Звісно, громада знову вийшла, влада Львова його знову примусила розібрати забудову, щоправда, поки що, лише другий поверх. Але він не зупиниться, допоки його не зупинить закон…
Вересень 2022. Український інформаційний простір перенасичений трагедіями, вбивствами цивільних руснею, покаліченими, збідованими та виснаженими українцями. Час до часу лунають сирени, час до часу осіннє небо розривається вибухами ракет. А за вікном осінь…
Я виходжу на балкон багатоповерхівки у густонаселеному районі Львова і розумію, що просто перед моїми очима – ще не повністю ліквідований пам’ятник беззаконню, слабкодухості, лицемірству окремих чиновників та представників судової гілки влади. Але нагадаю усім – кожне неправомірне рішення має свій підпис і своє прізвище. Є прекрасні чиновники і прекрасні судді, але, на жаль, ще є багато інших. І хай ці інші пам’ятають, що за кожне перевищення службових обов’язків рано чи пізно треба буде відповідати.
Ця «забігайлівка» – не перша і не єдина в Україні. Ми не перші боремося проти незаконної забудови. Але наш сквер – сквер Гідності – перший і добре, що не єдиний, символ боротьби громади за власний простір яким ми його бачимо. І я впевнена, що Україна переможе і закон України переможе, скільки нам би не довелося за це боротися!