Сто років тому у Парижі вбили Симона Петлюру – ключову постать Української революції 1917–1921 років. Як головний отаман армії Української Народної Республіки він організовував українське військо та прагнув створити самостійну державу.
Проте Петлюра був не лише військовим і політиком. Він захоплювався музикою, писав літературні й театральні рецензії, редагував українські журнали та вірив, що без культури й мови не може існувати держави. Ключові факти його біографії розповіли на сайті Українського інституту національної пам’яті та на банерній виставці, відкритій у Києві на Хрещатику.
З козацького роду
Симон Петлюра народився 22 травня 1879 року на околиці Полтави в багатодітній родині з козацьким корінням. Його батько Василь Петлюра займався візницьким промислом, а мати Ольга походила зі священничого роду Марченків. Симон був третім із дванадцяти дітей, хоча троє з них померли в ранньому віці.
Кожна дитина є особливою, і «Оптіма» це розуміє. Дистанційна школа забезпечує індивідуальний підхід до кожного учня, враховуючи особистий темп і бажаний спосіб навчання. Завдяки досвідченим педагогам та інноваційним технологіям діти отримують якісні знання, які залишаються з ними на все життя. «Оптіма» – надійний партнер у підготовці до успішного майбутнього!
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google ДодатиСемінарист-бунтар
Майбутній головний отаман УНР здобув зовсім не військову освіту. Він закінчив церковнопарафіяльну школу та вступив до Полтавської духовної семінарії. Там вирізнявся серед студентів: гарно співав, грав на скрипці, брав участь у театральних виставах, захоплювався історією та літературою.
У семінарії Петлюра долучився до таємного українського самоосвітнього гуртка, організував виступ хору з виконанням творів Миколи Лисенка та запросив на концерт самого композитора. Ректор семінарії, в якій панували імперські настрої, назвав це «мазепинською інтригою». У 1901 році Петлюру виключили з навчального закладу за «революційний дух». Проте він і далі продовжив свою активність: брав участь у студентських зібраннях, підтримував вимоги скасування поліцейського нагляду в навчальних закладах і запровадження українознавчих дисциплін.
Вивчав козацькі архіви Кубані
Щоб уникнути арешту, Петлюра виїхав на Кубань. Там учителював і водночас організував осередок Революційної української партії, до якої вступив ще 1900 року після знайомства з Миколою Міхновським.
Невдовзі його все ж заарештували, хоча ув’язнення тривало недовго. Після звільнення влада заборонила йому викладати. Тоді Петлюра долучився до археографічної експедиції, яка впорядковувала архіви Кубанського козацького війська. У той самий час на Кубані працював і композитор Олександр Кошиць, який записував місцевий фольклор. Перші наукові публікації Петлюри були присвячені мовному питанню в народних школах Кубані.
Журналіст і театральний критик
Саме на Кубані Петлюра активно почав займатися журналістикою. Він дописував до партійної преси, а також публікувався у львівських виданнях – «Літературно-науковому вістнику» та «Записках Наукового товариства імені Шевченка», які редагував Михайло Грушевський. Удома Петлюра облаштував невелику друкарню для виготовлення антицарських листівок.
1905 року Петлюра вирушив до Львова, який тоді перебував за кордоном – у складі Австро-Угорщини. Тут він редагував партійну газету РУП «Селянин», познайомився з Іваном Франком, Михайлом Грушевським, Володимиром Гнатюком, почав активно друкуватися в галицькій пресі та виданнях Наукового товариства імені Шевченка. Франка Петлюра називав «другим після Шевченка поетом-проводирем національного ідеалу українського народу».
Окреме місце в його житті займав театр. Петлюра писав рецензії на вистави, аналізував українську драматургію та розмірковував про роль театру у формуванні національної свідомості. Історик Дмитро Дорошенко називав його театральні огляди «дотепними, оригінальними і талановитими». Петлюра також завідував театральним відділом у журналі «Україна» та літературною частиною театру Миколи Садовського.
Зустрів кохання в Москві
Згодом Петлюра переїхав до Петербурга, а потім до Москви, де редагував українські видання. Саме там, на вечорі української громади, він зустрів свою майбутню дружину Ольгу Більську, уродженку Полтавщини, яка навчалася у Московському університеті.
Їхня донька народилася 1911 року, її назвали на честь Лесі Українки. Пара повінчалася у 1915-му.
Перший український міністр оборони
Після Лютневої революції 1917 року Петлюра став одним із лідерів українського руху. У Мінську він організував український з’їзд Західного фронту, а згодом на Першому Всеукраїнському військовому з’їзді в Києві його обрали головою Українського генерального військового комітету.
Після утворення Генерального Секретаріату Української Центральної Ради Петлюра став першим керівником українського військового відомства – генеральним секретарем військових справ. Він активно займався українізацією військових частин і створенням української армії.
Наприкінці 1917 року через конфлікт із Володимиром Винниченком і суперечки щодо політичного курсу Центральної Ради Петлюра залишив уряд. Після цього сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, який разом із січовими стрільцями брав участь у боях проти більшовиків за Київ.
Від антигетьманського повстання до Директорії
За правління Павла Скоропадського Петлюра перебував в опозиції до гетьманської влади та долучився до організації антигетьманського підпілля. Його заарештували за підозрою у підготовці повстання, однак невдовзі звільнили.
У листопаді 1918 року Петлюру заочно обрали до складу Директорії УНР, яка повалила владу Скоропадського, а війська УНР увійшли до Києва. Уже 22 січня 1919 року там проголосили Акт Злуки УНР і ЗУНР.
Союз із Польщею і Другий Зимовий похід
Невдовзі Володимир Винниченко залишив Київ. Петлюра фактично очолив Директорію УНР і продовжував керувати українською армією проти більшовиків та білих. Велику увагу тоді приділяли дипломатії – переговорам із країнами Антанти, Польщею та Румунією. Саме тоді Петлюра відправив республіканську капелу під керівництвом Олександра Кошиця знайомити Європу з українською культурою.
У 1920 році Петлюра уклав Варшавський договір із Юзефом Пілсудським. За підтримки польського війська армія УНР у травні 1920 року ненадовго повернула Київ. Цю угоду вважають суперечливою, адже УНР фактично погоджувалася передати Польщі частину Галичини і Волині. Однак Петлюра вважав, що без союзу з Польщею шансів на збереження української державності вже не залишалося.
Згодом союзні війська відвойовували від більшовиків вже Варшаву – ці події увійшли в історію як «Диво на Віслі». Коли українські території захопили більшовики, армія УНР перейшла Збруч і були інтернована в Польщу. На початку 1921 року в польському Тарнові Петлюра зібрав нараду старшин армії УНР, де створили партизансько-повстанський штаб під керівництвом Юрія Тютюнника для організації нового антибільшовицького виступу – Другого зимового походу.
Вбивство у Парижі
Після поразки Української революції Петлюра жив в еміграції. Радянська влада вимагала його видачі, тому він часто змінював місця проживання та документи. Останнім містом його життя став Париж.
25 травня 1926 року на вулиці Расін Петлюру застрелив анархіст Самуїл Шварцбард. Убивця заявив, що мститься за єврейські погроми. Насправді ж влада Директорії забороняла погроми і карала військових, які підбурювали до них. Суд виправдав Шварцбарда, що спричинило міжнародний резонанс. Історики припускають можливу причетність радянських спецслужб до організації замаху.
Після смерті Петлюри радянська пропаганда ще десятиліттями формувала його образ як ворога. Назва «петлюрівець» стала такою ж страшною, як колись самого Петлюру називали «мазепинцем».