Після трагедії на Каховській ГЕС вода з водосховища хлинула вниз за течією, наробивши великої біди. Водночас узбережжя вище греблі обміліли, відкриваючи затоплені 70 років тому землі. Коли відійшла вода, люди почали масово знаходити предмети різних часових епох, в тому числі доісторичних. Варто зазначити, що радянська влада збудувала на Дніпрі цілий каскад гідроелектростанцій та водосховищ. Крім електрифікації, це була ще й повоєнна оборонна стратегія на випадок нового протистояння. Історики також не відкидають припущення, що такими діями влада свідомо хотіла затопити українські історичні землі та їхню цінну спадщину.
Чому на дні Дніпра знаходять багато історичних артефактів і що затопила радянська влада, будуючи ГЕС та водосховища вздовж Дніпра від Вишгорода до Херсона, про це ZAXID.NET поспілкувався з істориками, краєзнавцями та інженерами, які будували ГЕС.
Зруйнували сотні сіл для індустріалізації
Річка Дніпро пересікає Україну з півночі на південь, цією водною артерією з давніх часів йшов торговий шлях «з варяг у греки», здійснювались судноплавні походи до Константинополя, козаки будували свої січі та долали пороги, вирушаючи на турків і татар. Кожна з доісторичних цивілізацій, що проживала в межах сучасної України, селилася біля річок, які давали питну воду та поживу. На узбережжях та гирлах рік часто будували міста та поселення.
Вчений секретар національного заповідника «Хортиця», кандидат історичних наук В’ячеслав Саричев розповідає, що Дніпро мав цивілізаційне значення для нашої держави, як Ніл для стародавньої Єгипту, Тигр-Євфрат в Месопотамії, Янцзи-Хуанхе для Китаю. Річки були аренами активної діяльності людини. Там розвивалося рибальство, різні промисли, мисливство, зводили гідротехнічні споруди, річкові млини, ставки, розвивали суднобудування.
«Вздовж річок розвиваються культури, народи, вони мігрують. Тобто ці річки зв’язували регіони із більш-менш схожим населенням в мовному, культурному, господарському плані, в єдину державу. І потім вже на перспективу вони пов’язували цей народ, який формувався, з іншими народами і країнами – як шляхи сполучення, обміну інформації. Дніпро мав величезне значення для України, для басейнів річки, Польщі і балтійських країн. І, звичайно, унікальна історична спадщина похована, тому що все це людська культура», – пояснює ZAXID.NET кандидат історичних наук В’ячеслав Саричев.
Першою з гідроелектростанцій постала ДніпроГЕС в Запоріжжі у 1932 році. Після Другої світової війни радянська влада збудувала на Дніпрі ще п’ять ГЕС та водосховищ: від Київської на півночі (Вишгород) до Каховської на півдні (Нова Каховка). Для будівництва шести інженерних споруд на головній річці країни та їхніх водосховищ по всій території затопили 700 тис. га площі суходолу та зруйнували сотні сіл.
Останньою у 1975 році збудували Канівську ГЕС. 77-річний переяславець Віталій Іващенко, який її будував, розповідає ZAXID.NET, що місцевим мешканцям доводилося переїжджати. Комусь виділяли житло, заманюючи благами цивілізації – електрикою, дорогами, телекомунікаціями.
«Населені пункти, які виселялися, не мали електроенергії. Але люди пристосувались до цього життя. Їм, звичайно, не хотілося покидати свої насиджені місця. Деяким людям допомагали перевозити свої хати. Якщо сільська хата більш-менш нова була, значить, її можна було розібрати і перевезти на нове місце. Деякі люди просто отримували компенсацію, виїжджали в інші райони, в тому числі у Крим, на Амур. В принципі, добровільно, але ж так, як взагалі у нас було тоді, добровільно-примусово», – згадує Віталій Іващенко.
Добре змальовує ці події сцена з кінофільму Олександра Довженка «Поема про море». Людям, які не хотіли виїжджати із сіл, руйнували будинки і виселяли примусово.
Тих, хто піднімав питання знищення історичних пам’яток та природи, вважали «тими, що займалися шкідництвом» і перешкоджали індустріалізації. Під час хвилі репресій української інтелігенції 1930-х років репресували членів Запорізького краєзнавчого товариства, а директора музею Дніпробуду Миколу Філянського розстріляли.
З інженерної точки зору будівництво ГЕС обґрунтовувалось потребою в електроенергії.
«Треба було електрифікувати багато населених пунктів. Україна була аграрна країна, а в цей час почалась індустріалізація. У Дніпропетровській, Запорізькій областях будувалися металургійні комбінати, треба було електроенергії. Звичайно, можна було будувати теплові, атомні електростанції, але в той час це ще нам було недоступно. Другий момент, що велику роль відігравала Дніпровська річкова дорога, це була основна артерія. Були в Дніпрі мілководні ділянки, тому треба було підняти рівень води, щоб з Чорного моря до Києва і аж до Балтійського моря створити такий глибоководний шлях», – пояснює колишній виконроб першого гідроагрегата Канівської ГЕС Віталій Іващенко.
Окрім того, частину населених пунктів в той час вважали неперспективними, їх об’єднували, а людей переселяли. Адже між ними було складно налагодити логістику, треба було будувати дороги.
«Але найбільша біда цього всього, що затопили такі орні землі! Затопили мілководдя. Зараз вже можемо сказати, що треба було збудувати дамби, відгородити оці мілководні ділянки, так як зроблено, наприклад, в Нідерландах», – каже Віталій Іващенко.
Водна оборонна стратегія
Будівництво ГЕС та «підкорення природи» супроводжувала активна піар-кампанія. Ще під час зведення Дніпрогес її почали розкручувати як туристичну локацію і масово возити туди екскурсії. Історичному минулому радянська пропаганда протиставляла прогресивне індустріальне майбутнє. Хоча насправді зараз ГЕС виробляють лише 7-8% електроенергії від загальної потужності енергетичної системи України.
Однак, ймовірно, були й інші причини будівництва каскаду водойм, про які історики говорять дуже обережно, адже документи досі засекречені. Доктор історичних наук Віктор Брехуненко пояснює, що система гребель і водосховищ на Дніпрі була для радянської влади ще й оборонною системою на випадок нової війни після закінчення Другої світової.
«Каскад водосховищ на Дніпрі розглядався крізь призму можливої війни із Заходом. Тоді існував план за потреби і для оборони імперії підірвати ці водосховища на Дніпрі і таким чином затопити величезні площі українських земель для того, щоб противник не зміг форсувати Дніпро. І цей каскад так і проектувався від Києва і до гирла Дніпра, щоб можна було відрізати всю лівобережну частину», – прокоментував «Радіо Свобода» Віктор Брехуненко.
А професор Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Андрій Харук, який спеціалізується на тематиці Холодної війни, вважає, що радянська влада як оборонну стратегію розглядала радше спуск води з водосховищ.
«Якщо говорити про водосховища на Дунаї, то у радянських планах передбачалося перед початком війни або відразу після початку спустити з них воду. Це перешкоджало б пересуванню наступаючих військ. Збереження цих водосховищ за умов можливого руйнування гребель руйнувало б всю логістику – мости, переправи. За аналогією, вода з дніпровських водосховищ спускалася б за наказом радянського керівництва, щоб не створювати загрози руйнування», – зазначає ZAXID.NET Андрій Харук.
Хоча, додає, будь-який радянський міст мав спеціальні підготовлені камери, куди можна було закласти вибухівку, яка могла його зруйнувати. Можливо, і в цих греблях таке передбачалося.
Перший підрив ГЕС для зупинки ворога радянська влада вчинила ще в час Другої світової. У 1941 році під час наступу нацистів Червона армія підірвала греблю Дніпрогес у Запоріжжі. Тоді аварія не змогла зупинити ворога, натомість зробила багато біди. Місцевих мешканців ніхто не попереджав і не відселяв. Загинуло багато людей.
«Оборонний мотив будівництва цих гребель полягав в тому, щоб підірвати її, що, ймовірно, загальмувало б рух армії, проти якої ведеться війна. Але підрив греблі ДніпроГЕСу в 41-му році нічого не загальмував. Лише спричинив катастрофічні наслідки: загибель тисяч людей. Це якісь фантастичні проекти чи якісь хворобливі уявлення тих, хто міркує, що це дійсно може стати якоюсь перешкодою. Я не бачив ні розрахунків, ні документів, ні планів, це все якісь балачки. Нічого воно принципово не змінить. Вода підніметься, певне шкоду створить території і людям, потім воно відійде спокійно, поступово і все», – говорить вчений секретар національного заповідника «Хортиця».
«Це відкрило б традицію державотворення в цьому регіоні»
Після зведення шести гідроелектростанцій і затоплення великої території під водосховища дуже велика кількість пам’яток просто загинула у Дніпрі. До створення Каховської ГЕС на території були епізодичні археологічні дослідження, але величезну кількість просто не встигли фізично оглянути.
«Ми можемо лише уявляти: там і кам’яна доба, і бронзова, і середньовіччя – Руська держава X-XII століття, скіфи, козацька доба, кочівники, татарська спадщина, період Золотої орди. Тому що люди завжди селилися вздовж річок. Це джерело життя, господарство, риболовля. Тобто весь комплекс всіх етапів вітчизняної історії вони там потопили», – зазначає В’ячеслав Саричев.
Проходив Дніпром і літописний торговий шлях з варяг у греки, з Києва до Константинополя. Вздовж цього водного шляху існували поселення.
«Цей шлях не функціонував як щось самостійне, він має підтримуватися чимось. Якщо подивитись на карту пониззя Дніпра, це зона суцільних степок. Князі київські начебто не розповсюджували туди свою владу, але нічого подібного. Щоб шлях функціонував, до устя Дніпра існували пункти, так би мовити, торгові факторії, як це було на Дикому Заході в Америці. Поступово люди освоювали цю землю і створювали там тимчасове і постійне поселення. Без цього навігація, всі річкові комунікації неможливі. І все це опинилось під водою. При ретельному дослідженні воно відкрило б фактично традицію українського державотворення в цьому регіоні, на півдні. Таким господарським освоєнням і відбувалося формування території України», – пояснює історик.
А якщо говорити про козацькі часи, то це друга хвиля колонізаційного процесу. Після певної перерви чи меншої інтенсивності освоєння цих земель, з XV століття почалася активна мисливська і господарська діяльність.
«Ну і зіткнення зі степовою цивілізацією, в тому числі військове. Це великий степ або ще теорія великого кордону. І всі ці сліди, взаємодії цих цивілізацій, південної і північної, кочової та осілої, все це залишилось на річковому дні, на території Великого Лугу. Це дійсно було варварське затоплення без нормальних досліджень сакральних для України територій, звідки українське державотворення козацької доби розвивалося і далі в часі. І традиції самоврядності українського народу, демократичної самоврядності, оці січі, оця земля, дійсно сакральне значення мають», – наголошує В’ячеслав Саричев.
Через будівництво водосховища затопили чотири січі повністю, ще дві частково: Томаківська Січ в районі Марганця, Базавлуцька, Чортомлицька і Нова Січ (с. Покровське). Частково постраждали Микитинська Січ на території Нікополя, де зараз масово знаходять артефакти після відходу води. Кам’янська Січ також розташована на нині забудованому березі, якась частина її відійшла під воду. Територія Олешківської Січі не була затоплена при будівництві ГЕС, але її залило водою зараз, після підриву Каховської ГЕС.
Більшість затоплених січей розташовувалися в межах сучасної Дніпропетровської області. Директорка Покровського історико-краєзнавчого музею ім. Петра Калнишевського Лариса Гладкочуб розповідає, що початок існування їхнього села припадає на 1734 рік, коли козаки дістали дозвіл від Єкатерини II заселити цю місцевість. Тут була остання Запорізька Січ – Нова Січ (1734-1775).
«Нікопольщина славна тим, що мала п’ять січей запорізьких. На території Покровської сільської ради були три січі – Базавлуцька, Стара Чортомлицька, Нова Січ. Усі вони під водами Каховського водосховища. Наше село Покровське – спадкоємець останньої Запорозької Січі. Після указу імператриці січ зруйновано, козацьку церкву пограбовано, а останнього кошового отамана Петра Калнишевського заслали на Соловки», – каже ZAXID.NET Лариса Гладкочуб.
Шкода екології
Будівництво ГЕСів створило й багато інших проблем, крім знищення пам’яток історії та археології. Це руйнація природного середовища, яке склалося протягом десятків сотень тисяч років, зміна клімату, флори і фауни, підвищення вологості.
«На дніпрових порогах була риба осетрової породи, у нас навіть є селище Осетрівка. Для риби потрібен кисень, і пороги, численні водоспади забезпечували аерацію води. А коли постав каскад водосховищ, це була система фактично боліт, кисню там майже немає, відповідно, ніяких промислових видів риб там немає. Те ж саме ми можемо сказати і про Канівське, і про Київське, в тому числі Кременчуцьке водосховище», – зазначає історик Саричев.
Колишній будівничий Канівської ГЕС Віталій Іващенко тепер займається відродженням пам’яті вимушених переселенців Наддніпрянщини. Він створив ГО «Старий Дніпро» і збирає інформацію про знищені села Переяславщини.
«Основні села, які розташовані на території Канівського водосховища, переважно з Переяславщини. Майже половина Переяславського району підлягало переселенню. Десять великих населених пунктів пішли під воду під час затоплення. А всього там, здається, було 12 чи 13 під канівською водою. Трошки Черкаської області і Бориспільський район Київщини», – каже інженер.
Він пояснює, що, крім людських помешкань і надбань, затопило багато родючих земель.
«Ці землі затоплювались щороку природньо: розливався Дніпро, і практично всі ці села, які були в низині, затоплювало. Люди вже знали, що буде повінь, готувались до неї. Своє господарство виводили десь на підвищені ділянки і самі теж вибиралися весною на них. Потім поверталися знову у свої хатки, приводили їх до порядку після затоплення. А водосховище назавжди потопило ці дуже мальовничі місця. Я можу собі зараз тільки уявити, що де у нас в цей час було, крім річки Дніпро: маса озер красивих, ліс, луки. Це був простір, це була неповторна краса», – згадує Віталій Іващенко.
Зберегти втрачене
Біля острова Хортиці, який є заповідником, останнім часом постійно моніторять берегову смугу. Фахівці заповідника спостерігають за змінами рівня води.
«Це почалося ще навесні, коли вперше обміліла річка, зараз це вже вдруге Дніпро в районі Запоріжжя міліє. Перше – коли була повінь і від початку військових дій, коли в районі Каховки змінився гідрорежим і вода відходила. В принципі вже була така ситуація і зараз вона ще більш ускладнюється. Ми сподіваємося, що вона зараз зупиниться, трішечки стабілізується. Наші науковці фіксують матеріали археологічні, ми їх систематизуємо і передаємо у фонди національного заповідника», – каже вчений секретар заповідника В’ячеслав Саричев.
Але одна справа знайти якийсь артефакт, що і роблять недобросовісні скарбошукачі, а інша – коли науковцям треба відтворити повну картину, замалювати, в якому воно положенні, як співвідноситься з територією, з іншими предметами. Після того, як вони пролежали стільки часу під водою, розмивалися, переміщалися мінливою течією, відтворити це дуже складно.
Міністерство культури звернулося в поліцію через масовий грабунок археологічних об’єктів чорними копачами. Поліція і місцева влада мали б зупиняти людей з металошукачами. А тих, хто виявив історичні знахідки, закликають повідомити про них історикам, щоб зберегти культурну спадщину України.