Світло і тінь Євромайдану

Збірка есе «Євромайдан: хроніка відчуттів» вийшла у світ наприкінці березня. В час, коли можна підбити підсумки того, що відбулось, і подумати про стратегію подальшого життя – бо ж «боротьба триває». Молоде видавництво «Дискурсус» зібрало досвідчених в українській літературі громадсько-активних авторів і отримало дуже вдалий результат.

Тексти, що з’являлися в мережі, впорядкували і видали на папері. Всі настрої есе є похідними від настрою Майдану.

На перший погляд, книжку буде важко сприймати тим, хто не стояв на Майдані, хто очікував «коли це все закінчиться» і говорить «я так само міг би написати». На другий погляд може здатись, що збірка – чтиво для своїх від своїх. Якщо врахувати, що всі автори, окрім Сергія Жадана – вихідці з Західної України, то і коло читачів мало би триматися цих географічних меж. Але ж небайдужі люди є всюди. Кожен з авторів має свій досвід від «контактування» з Європою. Ця революція навчила ділитися і швидко реагувати. Ділитися словами і теплими речами, думками й відчуттями. А письменник не повинен мовчати, тож читаймо.

Тарас Прохасько пише, що «Європа – тривання безлічі спроб, уроків, помилок та ініціатив. Європейськість визначається відважністю вибирати. Закостеніння – основна ознака української державної системи». І, вирішивши нарешті розім’ятись, ми відчули як це боляче. Відчули, але не зупинились. Бо кожен хоче чогось іншого, і за спроможність цього різного хотіння варто поборотися. Попри те, що в такі неспокійні часи писались тексти, вони видаються спокійно-статичними. Дуже шкода, що ті, хто бив людей, не розуміють значення рядка про те, що не варто нікого бити. Особливо – по голові, бо мозок живої істоти – то чудо Боже. Світ Прохаська не тримається на матеріальних речах. В останньому есе він висловлює співчуття до тих, хто досяг успіху: якою ж пусткою, пустелею, мертвістю віддає їхнє життя (тут йдеться про розкішні житла правлячої еліти). Автор просто є собою. Із тим, що й так є.

Читаючи «Євромайдан: хроніка відчуттів», відчуваєш: це не та книжка, яку хочеться швидко прочитати від першої до останньої сторінки. Після кожного есе хочеться побути зі своїми думками і з думками автора наодинці. Мирні локальні акції, побиття студентів, масові віче, катування та переслідування активістів, диктаторські закони, перші смерті. Десятки смертей…Так і бачу мотивуючий плакат в стилі «А де ти був в цей час?». Хочеться думати і діяти водночас.

Найбільш прив’язаним до календаря подій видається автор Іван Ципердюк. Кожне його есе – фіксація того, що відбулось. Написано легко й доступно. Текст, датований 27 листопада (коли ще не було крові), висвітлює хорватську незалежність. Промовляє до нас, що «плата за щасливу Батьківщину є зчаста надто високою, і ми повинні бути готовими її заплатити». Що й відбудеться в подальші місяці.

У тексті «Кульмінація» читаємо: «Ми не можемо перекроїти вічний сценарій. Ми можемо лише докласти всіх зусиль, щоб у фіналі не було такої традиційної для нас, українців, смерті численних героїв. А якщо вона й має бути, то лише для того, щоб Україна прокинулась вільною». Що відбулось і відбувається досі.

Юрій Андрухович часто пише про спілкування з друзями європейцями. Вони захоплюються тим, як українці відстоюють європейські цінності. Дивуються витривалості й холодостійкості. Автор відповідає їм про суміш любові та ненависті в серцях протестувальників. Дуже саркастично-пророчими є слова: «У випадку з моєю країною пророком бути зовсім нескладно: з усіх варіантів вибираєш найгірший, і він збувається». А ще: «Найкраща країна та, яка бореться. І за це історія оцінить її найвищим балом». Водночас найвищим балом хочеться оцінити прозу пана Юрія.

«У чому особлива цінність історичних зламів – вони позбавляють нас усіх комфорту, примушуючи займати чітку й однозначну позицію». З думками Сергія Жадана та його позицією також можна ознайомитись на сторінках «Євромайдану: хроніки відчуттів». Він – той, хто удари революції в прямому сенсі відчув на собі. Бути патріотом у Харкові важче, ніж, приміром, в Івано-Франківську. Жадан – майстер слова. Гостро. Соціально. Впізнавано. «Адже, незалежно від того, чим закінчаться теперішні події, їм (нам!) усім потрібно буде жити в одній країні (клінічний сценарій розвалу нашого державотворення не розглядаємо, правда ж?). Ну ж правда?!»

Юрій Винничук пише іронічно про серйозне. Як зазначає письменник, «я роблю те, що вмію». Найстарший з авторів книжки. Мудро оперує фактами. Пише про пенсіонерів Сходу, які бояться Євросоюзу і гомосексуалістів, про луганчан, що бояться навали «нахлєбніків» з Євросоюзу. Про тих, хто вживає російські слова, але не володіє російським синтаксисом. Про гідру революції, що бажає крові, і рабське мислення тих, хто схвалює цю кров. В есе «За що стоїмо» читаємо про спільне і відмінне в Лукашенка, Гітлера і Януковича. Пізнавально? Не те слово. Останнє есе «Голос із потойбіччя (сценарій фільму жахів)» кожним абзацом викликає усмішку. Адже все би було весело, якби не було так сумно.

Часом дивуєшся, чому митці можуть уявити ситуацію чіткіше, аніж політики-аналітики. В тексті Тараса Прохаська «Світло і тінь» маємо передбачення закінчення революції. «Ейфорія відійде, а з нею і світлість. Почнеться депресія й повернення до темних сторін особистості, бо вони є, вони наразі нікуди не ділися». Адже революція – красиве відтермінування того, що маєш робити на щодень».