Тарас Чубай: Львів потрапив під вплив російсько-хохляцької телевізійно-радійної схеми

IQЛюбко Петренко, 3 червня 20102686128

- Я бачу, що стається з тими людьми, котрі таки пішли в політику. В людини змінюється світосприйняття, вона раптом починає вірити в те, що щось вирішує. А насправді ж Верховна Рада – це просто закритий клуб, де ділять наші гроші й нічого для нас корисного не роблять.

Про український шоу-бізнес, про співаків, котрі подалися в політику, про саму політичну ситуацію в Україні та про львівське мистецьке середовище розповів у ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET один з лідерів українського року, творець і фронтмен гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай.

 

- Тарасе, чув, що готуєш новий альбом. По-моєму, такої події вже не було років сім.

- У принципі, так. Ще 2005-го було перевидання альбому «Світло і сповідь», але останній оригінальний диск вийшов 2003 року.

 

- А можна дізнатися, у чому причина такої тривалої паузи?

- Воно трішки втратило сенс. Ти стараєшся дістати якісь кошти, аби видати альбом, а віддачі практично жодної. Все воно з’являється в Інтернеті, з’являється на піратських дисках. Ми нещодавно побачили в Дніпропетровську чудовий піратський диск під назвою «Зірки української естради», де на mp3 представлені всі наші альбоми, ще й фотографії, стягнуті з Інтернету. Причому з легальною наліпкою, з голограмою. Все нібито справжнє, все це вільно продається. Тож немає жодного шансу повернути гроші, вкладені в альбом.

 

- Але ти таки зважився на новий диск.

- Просто настільки гостро постала потреба у виході нового альбому. Тому зараз таки щось з’явиться. 

 

- Є вже якась робоча назва?

- Попередня назва - «Золота трава». Але це за умови, якщо всі пісні будуть на вірші Костя Москальця. Але не відомо, чи буде саме так, бо ми паралельно працюємо й над іншими речами.

 

- І коли твої шанувальники могли б на нього сподіватися?

- Сам процес записування, я сподіваюся, завершиться восени. А коли видасться – буде видно. Може, восени, може, під зиму…

 

- Оце вже минуло 20 років відтоді, як «Плач Єремії» вперше виступив перед широкою публікою на фестивалі «Вивих»…

- Ні, перший виступ «Плачів» був ще в межах концертів театру-студії «Не журись» у лютому-березні 1990 року. Це була передвиборча програма, коли ще Чорновола підтримували. Перші концерти були в РОКСі, потім – у Львівській філармонії. Це був наш такий дебют. Ми тоді ще грали без барабанів, у такій камерно-акустичній версії, з віолончеллю. А перший виступ з барабанами відбувся на вечері поезії Віктора Неборака, а в нього уродини 9 травня. І в кінці травня цього ж року ми виступили на «Вивиху». Тоді були виступи на стадіоні. Ми витягнули на сцену арфу. Вона там ледве не згоріла, коли була якась пожежа. Словом, було весело.

 

- А можна нині говорити, що ще існує група «Плач Єремії»?

- Та можна говорити все, що завгодно. Це така справа (сміється). Ну, ти ж прийшов на репетицію, ми граємо.

 

- Якщо взяти Тараса Чубая 1990 року й нинішнього, наскільки він змінився у плані ставлення до своєї творчості, наскільки змінилися цілі?

- Тут є такий момент: якщо брати дві різні істоти, то одна, та молода і рання, хотіла стати тією старшою, а тепер навпаки - хочеться грати так, як тоді.

 

- А чого ж бракує?

- Та нічого не бракує, так і роблю.

 

- А ти пам’ятаєш, коли відчув той такий момент, як, приміром, Андрій Баль, коли забив гола бразильцям і вигукнув: «Ну я дав!». Коли ти міг собі сказати: «Ну я дав»?

- Такі відчуття виникають на більшості концертів. Ти відчуваєш, що все вдалося, що відбувся максимальний контакт з публікою. От пригадую останній дуже вдалий концерт в Дніпропетровську 21 травня. Ми спершу не знали, чого чекати від тої публіки. У принципі російськомовне місто. А було чудове сприйняття, був драйв. Публіка заводила нас, ми заводили публіку. Тож увесь час було це відчуття: от ми дали! Звучали такі пісня, які публіка не зразу сприймає, складніші речі. Але тут все пішло чудово.

 

- Останнім часом ти якось випав з медійного простору.

Ну, по-перше я не пхаюся у той медійний простір. Я не люблю давати інтерв’ю, не люблю зустрічатися з журналістами, цей процес мені не дуже близький. Хоча артист нібито має, як на роботу, ходити на інтерв’ю. Але я цього не люблю й, відповідно, рідко роблю.

 

 

 

- Чому?

- Переважно тому, що журналісти в нашій країні – це такі собі малолітні дівчата, котрі не готові до інтерв’ю, нічого про мене не знають, не люблять музики. Вони хочуть лише зробити роботу, заробити за неї грошей, і все. Тобто немає жодного людського контакту зі мною. А потім ще й перекрутять мої слова, таке напишуть, що читаєш і не розумієш, хто це сказав. Тож мені обридло спілкуватися з журналістами.

 

- Але був час, коли ти досить активно був присутнім у ефірі – під час Помаранчевої революції. Після цього тобі не пропонували піти в політику, стати депутатом, як Славкові Вакарчуку чи Руслані?

- Звичайно, пропозиції якійсь більш-менш розкрученій особі завжди надходять. Мені також надходили такі пропозиції. Але я дуже-дуже далекий від того. Я також бачу, що стається з тими людьми, котрі таки пішли в політику. В людини змінюється світосприйняття, вона раптом починає вірити в те, що щось вирішує. А насправді ж Верховна Рада – це просто закритий клуб, де ділять наші гроші й нічого для нас корисного не роблять. От і все.

 

- Тим не менше, наскільки я тебе знаю, ти ніколи не був байдужим до політичної ситуації в Україні. Які в тебе виникають рефлексії щодо актуального стану справ?

- Я лише дивуюся, чому немає якихось акцій спротиву? Чому ми так спокійно все це сприймаємо? Зараз реально мали б бути заворушення! Але нічого цього немає і навіть не пахне цим. Всі спокійно, як корови, сприймають це, жують своє сіно. А ті, нагорі, роблять, що хочуть. А їх реально всіх треба на «палю».

 

- Щоб завершити політичну тему – ще таке запитання. Багато було розмов навколо того, як ти через політику посварився зі своїм колишнім близький другом Кузьмою зі «Скрябіна»…

- Ні, ми не розсварилися. Просто в кожного свої справи. А щодо його колишніх політичних ходів, то він потім дав чітку відповідь у своїх піснях, зокрема про те, що «нас злили в унітаз». І це можна сказати про будь-який політичний табір. Одні підтримували одних, інші – інших, але одні й інші «злили нас в унітаз». Тому й виникає така ситуація, що будь-хто, хто подасться в політку, перестає бути моральною істотою, просто людиною.

 

- Давай краще про щось оптимістичніше. Ти маєш концертні плани на найближчий час?

- У мене є така давня мрія про турне, схоже на те, як їздив колись театр «Не журись». Тобто, по всіх містечках і селех, де є хоча б якийсь концертний зал, клуб чи щось схоже. Але це повинен працювати цілий ланцюжок. Ті, хто ставлять звук-світло, повинні бути готові до того, що отримають не сталу суму, а залежно від того, скільки людей прийде. Таких концертів має бути 15-20 поспіль. Оце є в мене така ідея. Хочу почати, принаймні, із Західної України, а далі буде видно.

 

- І це – реально?

- Я знаю, що це реально, бо ми вже таке робили. Просто треба лише наперед всім домовитися, аби ніхто не зажирався, знав, що ми заробимо невеликі, але чесні гроші.

 

- Наскільки я пам’ятаю, ти завжди працюєш без продюсера. Чому?

- Будь-яка співпраця з продюсером – це завжди спотворення. Виникає зіпсутий телефон між тобою та публікою. На рівні посередника завжди пропадає інформація, починаються якісь маніпуляції з грошима. Загалом у нас ще не створено інституту музичного менеджменту. Якби він був присутній і працював на грамотному рівні, як це є у світі, то можна було б з ним співпрацювати. Він є на рівні попси, на рівні таких різних груп, як «співаючі труси і станики»… Там продюсери – це радше сутенери. Вони працюють, аби підкласти своїх дівчат комусь у ліжко. Нас же досить складно комусь підкласти (сміється).

 

- Як часто ти приїжджаєш до Львова?

- Останнім часом досить рідко. Останні репетиції «Плачу Єремії» були у селі під Києвом, де я живу.

 

- Що можеш сказати про львівське музичне середовище?

- У мене є відчуття, що Львів потрапив під вплив такої російсько-хохляцької телевізійно-радійної схеми. Тепер він уже розвивається, як якесь совкове містечко десь під Донецьком. Я маю на увазі, що ми вже перестали бути чимось окремими і незалежним, перестали бути містом, яке може витворити щось своє, не схоже ні на що інше. Хоча я думаю, ще є якесь середовище, десь в андеґраунді. Але, на жаль, мені воно не помітне. У Львові більш-менш щось незалежне й цікаве крутиться лише навколо «Дзиґи» та Марека Іващишина.

 

- А чи взагалі існувала львівська школа в естрадному мистецтві? Може, це міф?

- Звичайно існувала. Такий феномен був завжди. Просто зараз він трішки розкис і розлізся. Але, може, просто повинен пройти цей період, коли гумус має перегнити, дозріти й тоді щось витвориться.

 

- А сам ти не впав в апатію, ще відчуваєш приплив творчої енергії?

- Відчуваю себе добре. Лише б діти дали нормально пограти. Бо я ж – молодий багатодітний тато. Незабаром очікую поповнення – третьої дитини. А діти забирають багато часу. Але все одно знаходиш для себе якусь хвилину для праці й починаєш більше цінувати свій вільний час.

 

- А що ти як батько бажав би для своїх дітей?

- Перш за все хотілося б якісного українського продукту для них. У будь-якому вигляді. Чи це буде телепрограма, чи це буде пісня тощо. На жаль, цього в достатній кількості немає. Моя старша донька якось мене запитала, чому вони по телевізору співають не по-українськи, що це за мова? І в цьому й проблема, що наша Україна дуже неукраїнська.

 

- А тепер ще й планують скоротити квоту української пісні на радіо. Це серйозно вдарить по вітчизняних виконавцях?

- Справа в тому, що насправді ця квота ніколи й не працювала, ніхто не дотримувався цієї квоти. Це приблизно як закон про куріння, коли заборонили курити в громадських місцях, але всі курять. А тепер і поготів ніхто цих квот не дотримуватиметься. Тож ефір ще більше зросійщиться й стане таким ніяким.

 

- Давай таки закінчимо розмову на якійсь оптимістичній ноті. Ви щойно грали якусь нову композицію. Що це було таке? Готуєтеся до запису чи концерту?

- Ми зараз записуємося. Тож це більше стосується альбому. Але також готуємося й до майбутніх концертів. Зараз робиться нова річ, яка називається «Матриця» на слова й музику Костя Москальця у серйозній нашій редакції.

 

- Пам’ятаючи, як ти зробив з пісні Москальця «Завтра прийде до кімнати…» український хіт всіх часів і народів «Вона», то варто сподіватися, що й на «Матрицю» очікує схожа доля?

- Будемо бачити. На концерті в Дніпропетровську фактично відбулася прем’єра цієї пісні.

 

- І як публіка «схавала»?

- Публіка дуже добре сприйняла цю композицію. Але вони просто все дуже добре сприймали. Видно, дуже довго на нас чекали й нарешті за 20 років дочекалися, що ми завітали до Дніпра. 

 

Довідка ZAXID.NET 

Тарас Чубай народився у Львові 1970 року в сім’ї поета Грицька Чубая. Навчався у львівській музичній школі ім. С. Крушельницької, закінчив Львівську консерваторію. Ще студентом у 1988-1990 рр. брав участь у виступах театру-студії «Не журись». 1990 року разом з однодумцями, передовсім бас-гітаристом Всеволодом Дячишиним, створив гурт «Плач Єремії», котрий за кілька років зайняв провідні позиції у хіт-парадах української музики. Автор понад 100 пісень, увертюр для симфонічного оркестру. Видав 11 музичних альбомів. Одружений, батько двох (поки що) дітей.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 128

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Олег зі Львова 17 вересня 2010, 22:56

    fuck ти про Західну Україну знаєш тільки те, чим тебе годують з телевізора кацапські канали. приїзди, подивися як люди живуть (в глибоких селах життя нічим не відрізняється від Поділля, Полісся, Слобожанщини, перевірив цього літа), тоді не писатимеш такої хуйні про Гітлера, Сталіна, жертв голодомору. може, нарешті перестанеш соромитись розмовляти мовою дідів

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Андрей Харьков 18 червня 2010, 00:04

    fuck Так разве ж мы не в демократической стране живем?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • fuck 17 червня 2010, 16:20

    Андрей Если ставят памятники Сталину))) "як декоративне оздоблення" то на Западной Украине найдутся те которые "оздоблять" свою хатынку памятником Адольфу Гитлеру и думаю не один...хотя бы просто для прикола или в пику сталинистам...Я не думаю что Сталин чем то уступал "бесноватому"))...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук