Коли все тільки починалося, найпрозорливіші з українців (а можливо, просто ті рідкісні екземпляри людського виду, які уміють вчитися на чужих помилках) попереджали, що наше суспільство в майбутньому чекатиме багато неприємних історій. Причому в таких ситуаціях і від таких суб’єктів – що й подумати було б неможливо. Були і, так би мовити, зовнішні джерела – скажімо, той же Аркадій Бабченко, який до певного моменту жив тут, в Україні, і навіть став фігурантом однієї гучної справи. Словом, були, були, але хто коли слухає неприємні пророцтва.
І от поступово ці неприємності почали проявлятися там, де начебто і не мали б – а насправді цілком собі очікувалися. Різними були ці неприємності, поступово накручуючись, нагнітаючи, додаючи негативізму до і так не дуже приємної картини світу. Крок за кроком, step by step. І от у Тернополі дійшло вже до таких речей, про які, здається, і не попереджалося. Життя, так би мовити, випереджає прогнози.
Так, ідеться про ту історію з мобілізацією, яка завершилася викраданням людей, утримуванням їх у полоні (ні, не на фронті і не росіянами, а в Тернополі й українськими військовиками) і цілком собі рекетирськими вимаганнями. Звинуватили в усьому військовослужбовців Третьої окремої штурмової бригади. У самому цьому підрозділі відреагували стримано – по-перше, назвавши затриманих «начебто бійцями […] Третьої штурмової». А по-друге, заявивши, що «Третя штурмова – один з підрозділів із найнижчим рівнем злочинності серед військових». Ну, статистика така навряд чи є у відкритому доступі, але буквально в червні в сусідньому з «файним містом» Івано-Франківську сталася резонансна історія, яка в інші, менш буремні часи, мала б значно більший розголос – побиття посеред міста офіцера бригади «Азов». Постраждалий тоді заявив, що на нього напали саме бійці Третьої штурмової.
Але це так, до слова. Мова не про конкретну Третю окрему штурмову бригаду (хоч і можна було б пригадати деякі довоєнні акції структур Андрія Білецького, який і став творцем 3ОШБр), а про ситуацію в принципі. А в принципі вона складається ось як.
В українському суспільстві постійно побутують якісь практично магічні фрази, згідно з якими життя в країні обов’язково має налагодитися, причому налагодитися без прямої участі самого українського суспільства. Тобто з’явиться хтось, хто зробить усім добре. Іноді політики самі використовують цей патерн під час власних передвиборчих агітаційних заходів. Як це ви не пам’ятаєте? А легендарне тимошенківське «Вона працює»? Тут же чітко видно – от вона працює, вона вам і зробить добре, а вам самим напружуватися не потрібно. Хіба дійти до дільниці й поставити галочку у правильний квадратик. «Почую кожного», «кінець епохи бідності» і багато інших передвиборчих лозунгів – це все про те ж. Про те, що політик прийде, почує, зробить. А ми будемо сидіти і чекати – коли ж до нас дотягнеться вухо Януковича чи епоха багатства Зеленського.
Ви можете сказати, що все це – саме вигадка політтехнологів. Але штука в тому, що вигадки, які з’являються на порожньому місці, довго не живуть. Нежиттєздатні тому що. Хай як старалися, наприклад, російські політтехнологи розганяти тему про «три сорти українців» (а ті, хто пам’ятає 90-ті, коли цієї теми ще не було на порядку денному, бо російські політтехнологи тоді займалися власним ринком, знають, що тоді не було якогось такого протистояння), так ця тема і не прижилася по-справжньому. Хіба серед особливо упоротих персонажів, яких завжди було небагато.
Тож ця тема, тема того, хто «прийде і зробить», є до певної міри питомою для українців. І одним із варіантів її є така відома фраза, як «Хлопці прийдуть з армії – наведуть порядок». Фраза ця нерозумна і навіть шкідлива хоча б тому, що «хлопцям», які повертаються з армії (зараз, та й після війни також буде) пораненими, покаліченими, як фізично, так і душевно, не до того, щоб «наводити порядок», вони мають повернутися туди, де до них – і завдяки їхній боротьбі, між іншим – мали б навести порядок.
Але є ще один момент, про який інфантильно-романтичне українське суспільство воліє не думати. Цей момент – про те, що на фронті перебувають, воюють, в принципі, такі самі люди, як і в тилу. Звісно, є певні особливості й нюанси, але переважно тактичні – а стратегічно ці люди ж не з неба впали, а є частиною саме цього суспільства, плоттю від плоті його.
Тож чому мають «прийти і навести порядок» винятково прекраснодушні громадяни в пікселі – якщо в суспільстві загалом, вибачте за неприємну прямоту, перед ведуть не дуже чисті на руку індивідууми? А просто тому, що українцям так хочеться думати. Їм так зручно, комфортно – жити черговою мрією, що на фронті всі до одного патріоти, кришталево чесні, винятково альтруїстичні люди тощо. От вони прийдуть – і нарешті зроблять їм, нам, тут добре, багато, успішно – і взагалі Європу (без мігрантів, звісна річ).
Та життя не має жодного стосунку до тилових фантазій. Воно є таке, яке є. І героїчне, і гниле. І добре, і підле. І успішне, і провальне. І серед людей у пікселі можуть бути як такі люди, як Віталій Скакун, так і тернопільські рекетири-«мобілізатори». Причому других, може, й не більше, ніж перших – але вони точно помітніші зі зрозумілих причин. (Я спеціально написав в одному з попередніх речень просто «Віталій Скакун». Багато з вас без гугла і Вікіпедії, без моїх підказок пам’ятає, хто це і чим він увійшов в історію повномасштабної війни?)
Українцям пора зрозуміти дві прості речі. По-перше, армія не може принципово відрізнятися від суспільства загалом. Ми ж, наприклад, прийняли за істину те, що всі звірства російських військ в Україні – це не тому, що там відібрали якихось особливих нелюдів, а тому, що тамтешнє суспільство в принципі таке, схильне до подібних вчинків. То чому в нас має бути інакше? Чому в нас армія і суспільство – це принципово різні речі?
По-друге, ніхто не прийде і не зробить вам добре. Ні політики, ні «хлопці». Просто тому, що кожен з нас думає насамперед про себе, своє оточення. І навіть ті політики, хто справді приніс Україні багато плюсів – зробили це передусім тому, що були поставлені суспільством у відповідні рамки. А там, де суспільство всілося і стало чекати царства небесного, – ставало тільки гірше.
А тернопільських «мобілізаторів»-викрадачів треба покарати відповідно до чинного законодавства. Без чи з мінімальною політичною шумихою. Це єдине, чого справді варто чекати від історії з «файного міста».