З підліткового віку чи, може, навіть із дитинства мене деколи турбувала одна зовсім фантастична проблема, яка для дорослих, напевно, здалася б цілковито пустою і нікому не потрібною. Але ж для того й існують діти та підлітки, аби морочити собі голову неіснуючими, фантастичними проблемами. Отож, я собі уявляв, якби несподівано на Землю прилетів якийсь марсіянин, і йому дуже коротко треба було б щось пояснити про нашу планету, то яку інформацію я б обрав для цього? Ну, наприклад, які б три вірші я б вибрав, щоб пояснити йому, що таке поезія, які б три пісні з рокової музики я б вибрав, аби він мав уявлення про те, що таке рок, які б три речення я міг би сформулювати так, аби пояснити йому, що таке кохання, дружба, ненависть, заздрість, які б три міста світу я б запропонував йому оглянути і т. д.
Останніми місяцями, згадуючи ці пустопорожні дитячо-юнацькі вигадки, мені чомусь знову захотілося вибрати для цього марсіянина три оповідання про те, що таке тоталітаризм, який так несподівано навалився на Україну усією своєю прогнилою, але все ще дієвою потугою. Я аж занадто добре обізнаний із тоталітаризмом, бо прожив у тоталітарному суспільстві рівно сорок років і півтора місяця. За своє життя я також і доволі багато прочитав про цю систему, зробив доволі інтерв’ю зі свідками тих часів, тобто в моїй голові сидять десятки, якщо не сотні різних історій про тоталітаризм, власних і тих, про які я довідався від інших людей.
Перше, що одразу спадає на думку, це найостанніші приклади нелюдських катувань у Бучі, Гостомелі, Бородянці, Ізюмі, це такі ж самі знущання і звірячі катування й убивства в тюрмі на Лонцького у Львові, в Гулазі, в мордовських таборах, це Голодомори, це так званий закон «Про три» чи то «Про п’ять колосків», це заборона національної пам’яті, повне нехтування правами людини, заборона на будь-яку несанкціоновану тоталітарною владою інформацію, заборона носити довге волосся, занадто широкі чи занадто вузькі штани і багато чого іншого. За останні пів року я, звісно ж для себе, вибирав три історії про тоталітаризм, які мали б дохідливо пояснити цьому марсіянинові, що ж це за таке огидне явище на нашій планеті Земля. Довго вибирав і врешті вибрав, радше інтуїтивно, але кажуть інтуїція – це просто миттєва квінтесенція того, що логічно й осмислено вибудовується в нашій голові на основі усього життєвого досвіду.
Оповідання перше. Повоєнні часи, рік можливо 1946 чи 1947. Дитячий будинок десь у Сибіру. Шестилітній хлопчик, повний сирота, наслухавшись розповідей про найвеличнішого, наймудрішого і найдобрішого у світі товариша Сталіна, запитує свою виховательку:
– Скажіть будь ласка, а товариш Сталін пісяє і какає так само, як і ми?
Після такого запитання вихователька по-звірячому побила хлопчика, завдавши йому каліцтва.
Оповідання друге. Цей випадок я почув від мами мого товариша, ударника гурту «Супер Вуйки» Хуана-Карлоса Коцюмбаса про те, як їхня українська родина репатріювалася з Аргентини до СРСР 1956 року. Тьотя Аня розповідала: «До мого батька після майже двадцятирічного перебування в Аргентині почала потужно чіплятися ностальгія за Батьківщиною. Він тільки й говорив про краєвиди, річки, ліси, трави, овочі, про птахів, про гриби своєї рідної Волині. Цього всього не було тут, в Аргентині. У Любомилі ще була жива його мама, там жили дві його сестри. Дідусь Карлоса завжди нарікав на польську владу міжвоєнного періоду на Волині, бо його у школі змушували вчити польську мову».
Також він як комуніст зазнав репресій і в Аргентині. Він чував про сталінські репресії в СРСР, але по смерті Сталіна сподівався на демократизацію радянської системи. Ностальгія, затяжна, неначе хронічна хвороба, гнала його з насидженого двома десятиліттями місця: власного особняка майже у центрі аргентинської столиці, гнала від надійної, добре оплачуваної роботи, від улюбленого «Шевроле», від заможного життя у безвість, у невпевненість, можливо у бідність, можливо у невільну країну, порівняно з якою Аргентина часів військової диктатури здаватиметься раєм, але гнала невідворотно й фатально… Дідусь Карлоса жодного разу не казав: «Їдемо до Радянського Союзу», лише: «Їдемо до Батьківщини, їдемо до України».
XX з’їзд ЦК КПРС, який відбувся в лютому 1956 року, засудив культ особи Сталіна, і це було останньою краплею, яка остаточно вирішила долю родини Коцюмбасів і дідуся та бабусі Карлоса: вони поверталися на Батьківщину. Лише одна мама хлопчика переконувала свого батька, що їхати не треба, що це буде трагедія для них усіх. Батько непохитно стояв на своєму, і вже не було аргументів, які могли би вплинути на нього і скасувати від’їзд. Коли Анна заявила матері, що вона ні за що не поїде до СРСР, мати пригрозила їй самогубством.
Урешті на початку червня родина влаштувала прощальний обід для родичів і друзів, а за два дні вони зі своїми пожитками вже сідали на пароплав у гавані Буенос-Айреса. Коли репатріанти заходили на облавок великого океанського лайнера, українці, противники СРСР, зібралися на причалі й вигукували в мегафони: «Люди! Опам’ятайтеся! Куди ви їдете? Там злидні і диктатура!». Але все було намарно – від’їжджаючі, хто з надією, а хто з тривожними передчуттями вже був думками там, далеко, на своїй Батьківщині. Анна тримала на руках восьмимісячного Хуана-Карлоса і плакала. Нарешті лайнер відчалив, і більшість із тих, хто стояв на палубі і махав кашкетами й хустками тим, хто залишився на березі, востаннє в житті бачили Аргентину, для багатьох землю, де вони народилися, і Буенос-Айрес - омріяне місто радянського Остапа Бендера, місто, де ростуть пальми і де всі ходять у білих штанах…
Коли лайнер минав Босфор, зі східного турецького берега його вітали залпи гармат, а Анна придивившись до берега, побачила там величні гарні будівлі, ошатних людей і маленьких веселих турченят, які каталися на каруселях. Нарешті 17 липня 1956 року близько першої години дня океанський лайнер із Аргентини причалив до одеського порту. Українців-репатріантів зустрічала велика делегація з багатьох міст радянської України. Музика і квіти не могли відвернути уваги багатьох прибулих, що стояли на палубі, від деяких дуже дивних рис того, життя, яке їх зустрічало в СРСР. Жінка середнього віку, показуючи рукою в бік порту, голосно промовила:
– Дивіться, тут у них жінки працюють вантажниками, яке ж то тяжке вона двигає! Це щось неймовірне! Де би в нас таке могло бути?!
– А он, дивіться: там далі жінка підмітає вулицю, - стривожено промовила молода тендітна українка, одягнута як справжня аргентинська модниця, - я в нас такого ніколи в житті не бачила, що ж це за країна така?
За радісними криками, обіймами й гучними промовами, здається, мало хто помітив, що декілька молодих пар не вийшли з корабля на причал, на радянську землю, і наступного дня всі вони попливли назад до Буенос-Айреса…
Що ж таке могли побачити молоді аргентинці українського походження, що лише один погляд на причал одеського порту міг так кардинально змінити їхні плани на все життя? Вони, можливо, самі цього не усвідомлюючи, просто побачили тоталітаризм, і їм якимось справжнім дивом вдалося відмотати назад своє життя, відмотати від тих жахів, яких згодом зазнала родина Коцюмбасів, що того дня зійшла на одеський причал…
Оповідання третє. Тоталітаризм невіддільний від тотального дефіциту буквально на все, що елементарно потрібно для нормального життя людини. У совкові часи на закритих комсомольських та комуністичних партконференція у фойє «викидали» дефіцитні товари, за якими билися в чергах комсокомуняки. Це були бритви і помазки для гоління, туалетна вода, дезодоранти, імпортні светри і все інше, до чого прості «будівники комунізму» не мали жодного доступу. У продажу роками (уявіть собі – роками!!!) не було цитрин і помаранчів. Комусь із хлопчаків на львівському подвір’ї батько з відрядження до Москви привіз помаранчі, хлопець поділився ними з товаришами. Хлопчаки бігали вулицею зі шкірками від помаранчів у руках. Якийсь пан, побачивши це, дивувався:
– Але ті дітиска смішні, помаранчі продавали рік тому, а вони й досі з тими шкірками носяться.
Що то були за черги за тими цитринами і помаранчами – це ціла епопея. Утім, ось третя історія про тоталітаризм для марсіянина. Один львів’янин розповідав, що у 1970-х роках мала донька його товариша – кандидата наук ніколи не куштувала помаранчів. І ось люблячий тато домовився з вантажником спецмагазину (у таких магазинах реалізовували товари лише для «білих людей», тобто комуняків), що той продасть йому «з-під поли» п’ять помаранчів. «Оборудка століття» несподівано була перервана втручанням завмага і міліційного патруля. На «злочинця» склали протокол про адміністративне правопорушення, а в науково-дослідному інституті, де працював порушник закону, провели збори колективу, на яких затаврували не гідного соціалістичної моралі науковця. А парторг інституту несамовито обурювався: «До чого ж ми докотимося, коли кожен, хто тільки забажає, купуватиме помаранчі!» А путін докотився до того, що хоче реанімувати труп срср, тобто повернути колесо історії назад, але шанси у нього нульові. А помаранчів і всього іншого в рашці скоро знову не буде, там вже починається дефіцит на найнеобхідніше, треба ж якось підтримувати реноме тоталітаризму.