Цар

У фільмі режисер продовжує свої роздуми над духовністю та вірою, які розпочав у незабутньому «Острові». Проте переводить конфлікт з площини особистості у площину конфлікту двох влад – світської та небесної.

1565 рік. Росію терзають постійні напади польського короля Сиґізмунда і внутрішні конфлікти. Щоб зміцнити державу, Іван Грозний вводить оприччину (щось на зразок сучасної служби безпеки). Опричники не шкодують сили на винищення реальних і вигаданих ворогів царя. Митрополит Афанасій через звірства Грозного складає повноваження, тому тиран кличе в Москву друга з дитинства – монаха Філіпа Количьова.

Приблизно такими словами вводить глядачів у фільм Павел Лунгін. Цар Іван Грозний (Пьотр Мамонов), за його версією, – це маніяк і параноїк, який постійно вивчає Слово Боже і марить кінцем світу. Для нього кожен другий громадянин – зрадник батьківщини. Цар не терпить непослуху чи помилок і, як помазаник Божий, вершить справедливе, як на нього, правосуддя на землі.

Саме в такому стані зустрічає друга з дитинства настоятель Соловецького монастиря Філіп (Олег Янковський). Який, на відміну від одурілого, темного тирана є взірцем доброчинності й поступу – він цікавиться винаходами Леонардо да Вінчі і щиро дивується звірствам царя. Відчитавши у приїзді Філіпа знак Божий, Іван Грозний призначає його митрополитом московським, сподіваючись що у ньому знайде підтримку і опору, проте для нового митрополита найважливішою є вірність Богу, а не царю.

Задумуючи фільм «Цар», Лунгін посягнув на святу святих – картину Ейзенштейна «Іван Грозний», яку він вважає не надто психологічною, та ще й зробленою під замовлення Сталіна. Очевидно, що Лунгін на відміну від його колег (на приклад Бортка з «Тарасом Бульбою», чи Михалкова із ще не закінченим шедевром «Втомлені Сонцем 2») не знімав «Царя» на замовлення російського уряду. Проте, навряд чи досягне слави Ейзенштейнівського «Грозного».

 

Задумуючи фільм «Цар», Лунгін посягнув на святу святих – картину Ейзенштейна «Іван Грозний»

 

У фільмі режисер продовжує свої роздуми над духовністю та вірою, які розпочав у незабутньому «Острові». Проте переводить конфлікт з площини особистості (докори сумління отця Анатолія) у площину конфлікту двох влад – світської та небесної. Новий герой Мамонова чимось схожий на свого попередника, його теж мучать гріхи минулого в іпостасі привидів вбитих людей. Утім Іван Грозний не вважає себе вбивцею, «як цар він праведний» і праведність ця – у постійному терорі власного народу.

Герой Олега Янковського, як і належить мученику, є маломовним, виваженим і милосердним, проте твердим у своїх переконаннях. Спочатку він вмовляє царя зупинити безглузде кровопролиття, а потім чинить рішучий опір, за що заплатить життям. Конфлікт Грозного та Філіпа підсилений моторошними, середньовічними тортурами – шмаганням, виламуваннями рук, роздирання дикими звірами тощо.

Однак якщо ви думаєте, що «Цар» - це історичний бойовик на зразок «Гладіатора», то помиляєтесь. За темпом і монументальністю він більше нагадує «Андрєя Рубльова» Тарковського, проте глибиною не перевершує попередній. Якщо «Рубльов» поєднав історичну реальність і теологічну багатогранність творів славетного іконописця, то «Цар» – доволі прямолінійним фільмом, де режисер за допомогою жорстоких сцен, як розпеченими щипцями, витягає з глядачів потрібні емоції і підтверджує тезу беззаконності світської влади.

Проте в новому творі Лунгіна можна знайти і багато позитивів. По-перше – гра Мамонова, якому роль навіженого царя дуже пасує, весь фільм наче був прописаний саме для нього. На жаль, це відтягнуло центр тяжіння від Янковського, що протягом фільму вимовив буквально кілька фраз. По-друге – шикарні костюми. Чого тільки варта кількахвилинна сцена одягання царя! Ще в фільмі є кілька яскравих сцен – битва під Полоцьком та нацьковування диких звірів на «жертв терору», напевно саме для їх постановки до фільму запросили улюбленого оператора Клінта Іствуда – Тома Стерна.

 

Однак якщо ви думаєте, що «Цар» - це історичний бойовик на зразок «Гладіатора», то помиляєтесь

 

Але, як було вже згадано раніше, «Цар» – не історичний екшн, цей фільм варто розглядати як продовження роздумів автора про християнську духовність на полотні рідного йому православ’я. Стрічку Лунгіна звинувачують у відході від історичних реалій. Однак «Царя» треба розглядати поза часом, як вічну притчу про несправедливість і насильство влади над підданими, що завжди було актуальним для Росії: в часи Грозного, Сталіна чи навіть у сьогоднішній псевдодемократичній Федерації.  

Підсумовуючи, можна сказати, що «Цар» є яскравим авторським фільмом на тлі «політкоректного» і комерційного кіно Росії. Ще одна його цінність в тому, що в ньому зіграв останню, хоч і не найсильнішу, роль великий актор Олег Янковський. Проте стрічка ніколи не стане на п’єдестал пошани поруч із «Рубльовим» чи «Іваном Грозним».

Фільму можна поставити такі оцінки: режисура – 4, гра акторів – 4, динамічність – 3. Остаточний вирок: «Цар» завис десь між небом і землею.

Режисер: Павел Лунгін

Рік, країна: Росія 2008

В ролях: Пьотр Мамонов, Олег Янковський

Оператор: Том Стерн