«Якби ми були такими марнославними й потішними, як італійці,
то могли б заявити, що Львів – це центр цілого світу»
Фрагмент редакційної статті у часописі «Sygnały», nr. 10-11, 1934
У 1930-х роках у Львові, багатонаціональному місті, активізувалися націоналістичні рухи, які поводилися відносно тихо у попереднє десятиліття. Особливо гостро зазвучало «українське питання», а посталі ультраправі напівлегальні організації перейшли до актів терору та політичних вбивств. Після вбивства підпільною Організацією українських націоналістів консула СРСР у Львові як акту помсти проти штучно спричиненого більшовиками великого голоду в радянській Україні, 1934 року також було скоєно замах на міністра внутрішніх справ ІІ Речі Посполитої, політика санації Броніслава Пєрацького (Bronisław Pieracki). Того ж літа на львівській вулиці було застрелено директора Української академічної гімназії, директора Інституту Католицької Акції та прихильника польсько-українського порозуміння Івана Бабія – «угодовця», за версією бойовиків ОУН. Вбивство, як і сам націоналістичний рух, гостро засудив архієпископ Львова Андрей Шептицький у відозві до вірних Греко-Католицької церкви. Усі ці події, а також наступне нищення крайової мережі ОУН і брак можливості нормалізації відносин між польською державою та українською опозицією не сприяли міжнаціональному співіснуванню. Водночас санаційний табір, тобто його частина, зблизився з ультраправим польським націоналістичним рухом «Національно-радикальний табір» (ONR – Obóz Narodowo-Radykalny), що означало відмову від реалізації плану державної асиміляції на користь державно-національної асиміляції.
Особливо важливими були свідомі зусилля діячів культури, спрямовані на те, щоб інтегрувати багатоетнічне середовище. Такі наміри, як і діяльність «артесу» та їхніх однодумців з LZZAP (пол. Lwowski Związek Zawodowy Artystów Plastyków – Львівська профспілка митців), стосувалися зусиль, реалізованих лівими письменниками та публіцистами.
Обкладинка часопису «Нові шляхи» авторства Святослава Гординського
На зламі 1930-х років з'явилися українські журнали «Вікна» і «Нові шляхи» – останній, за редакцією Антіна Крушельницького, був в опозиції до націоналістів, на його сторінках, окрім питань української політики і культури, обговорювали найцікавіші європейські та радянські події і новини. Він стежив за місцевою мистецькою та літературною сценою, публікував оригінальні тексти, рецензії виставок і власні переклади єврейської поезії та прози. Він зосереджувався повністю на питаннях як місцевого, так і європейського мистецтва. «Альманах лівого мистецтва» заснований та відредагований Іваном Крушельницьким і виданий ЗУМО (Західноукраїнським мистецьким об’єднанням), мав серед співробітників митця зі самого керівництва АНУМ (Асоціації незалежних українських митців) – Святослава Гординського як публіциста та графіка.
Обкладинка «Альманаху лівого мистецтва» авторства Святослава Гординського
Першим літературно-мистецьким журналом, який, окрім поєднання культурних досягнень різних етнічних груп, оголосив також принцип власної «безсвітоглядності», був двотижневик «Назустріч» за редакцією Михайла Рудницького з 1934 року.
Павло Ковжун, екслібрис Михайла Рудницького, 1925. Зі збірки Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника
Однак найбільше реалізації ідеї «гібридної культури» у Львові, як окреслює її японська дослідниця модернізму Аріко Като, посприяв суспільно-літературно-мистецький місячник Sygnały, який видавався з листопада 1933 року. Тож вона пише: «Sygnały вважають Львів місцем постійного спілкування, мішаниною різних елементів, тобто місцем, яке постійно оновлюється. Цю властивість Львова можна назвати гібридністю. Міркування про співіснування різних культур як про культурну ідентичність переступає вузьку категорію національної культури чи культури, сформованої на основі критерію мови», і наводить фрагмент редакційної статті з числа 10-11 за 1934 рік:
«Львів – це дивовижне, цікаве та творче місто. Воно має таку власну історію і минуле, якої не має жодне інше місто у світі. Лежачи на переході зі Заходу на Схід, зазнаючи упродовж століть впливів багатьох різних, часто протилежних течій і культурних та суспільно-політичних рухів, він зумів з часом створити з них власну, не для кожного, можливо, раціонально й емоційно зрозумілу – творчу синтезу. Синтезу співжиття й боротьби, синтезу культур, релігій і націй. (...) Якби ми були такими марнославними й потішними, як італійці, то могли б заявити, що Львів – це центр цілого світу».
Перша шпальта першого номера «Sygnały», Львів, 1932
Ініціатори створення часопису – Тадеуш Голлендер (Tadeusz Hollender), Галина Ґурська (Halina Górska) і Кароль Курилюк (Karol Kuryluk) – чітко ототожнювали себе з тими ідеями і ставили себе поза будь-яку національну чи політичну приналежність: «Разом – ми не є лівими, ані правими; ми також не репрезентуємо “золотої середини” соціально чи літературно. Ми просто хочемо бути людьми – і цього нам достатньо».
Зі Sygnałami як автори співпрацювали, серед інших, Леопольд Стафф (Leopold Staff), Чеслав Милош (Czesław Miłosz), Бруно Шульц (Bruno Schulz), Дебора Фоґель (Debora Vogel) (саме тут з'явилася її «Генеалогія фотомонтажу» та оповідання «Будівництво залізничного вокзалу») і члени «артесу». Дописували також видатні іноземні автори, досить згадати хоча б Бертрана Рассела (Bertrand Russell) чи Поля Валері (Paul Valery). Публікувалися рецензії книг, вистав, важливих вітчизняних і закордонних виставок, а також репродукції творів художників. Свідченням підтримки та поширення ідеї культурної синтези стали виставки, організовані членами LZZAP, які об'єднували митців як з найрізноманітніших модерністських угруповань, так і з поза них, часто досить обширні. Варто згадати хоча б один приклад невеликої експозиції робіт таких несхожих між собою митців: у грудні 1935 року в залах Спілки виставлялися: маляр і графік Фриц Кляйнман (Fryc Kleinmann), голова АНУМ Ярослава Музика, сценограф Великого театру у Львові Анджей Пронашко (Andrzej Pronaszko) та відомий письменник і митець Бруно Шульц.
З першого року свого існування часопис звертав особливу увагу на українські проблеми і вів рубрику, присвячену українському мистецтву й культурі. 1934 року вийшло ціле спеціальне число з програмною статтею Святослава Гординського «Культура антракту» (Kultura antraktu) – своєрідним кредо українських митців.
Після перерви, спричиненої фінансовими проблемами, часопис був відновлений у 1936 році і став на виразно ліві позиції.
Того ж року у Львові відбулася неординарна мистецька подія – І Національна виставка робітничої фотографії. Організована Владиславом Беднарчуком (Władysław Bednarczuk) – тоді вже власником «Майстерні якісного портрету» (Pracowni wartościowej podobizny), – яка ставила собі за мету заохочення до творчої діяльності працівників фотографічних закладів і фотоаматорів-робітників. Насправді серед 21 автора найцікавіші роботи представив сам Беднарчук, йому також належала фотографія на обкладинці каталогу «Руки надсили» (Ręce mocarne). Запрошення було надруковано шістьма мовами, які репрезентували національні меншини.
Владислав Беднарчук, «Руки надсили», 1936. Зі збірки Національного музею у Вроцлаві
Бурхливі події весни 1936 року струсонули місто і стали передвісником історичної катастрофи, яка настала через кілька років. Чергова хвиля страйків і демонстрацій безробітних призвела до вуличних сутичок – 14 квітня 1936 року на Академічній площі у Львові поліція відкрила вогонь з вогнепальної зброї по демонстрантах. Був поранений безробітний Владислав Козак, котрий незабаром помер. Його поховання 16 квітня 1936 року переросло в багатотисячну демонстрацію робітників і перетворилося на насильницькі заворушення і сутички. Поліція знову використовувала зброю, внаслідок чого 13 осіб загинули, 102 були поранені, 700 заарештовані, а частину з них пізніше було відправлено до концтабору в Березі Картуській. Арешти, переважно комуністів, пов'язаних з організацією демонстрацій, а також профілактичні затримання тривали кілька місяців.
Барикади на вул. Городоцькій , квітень 1936 р. Архів часопису Ilustrowany Kurjer Codzienny – NAC, Національний цифровий архів Польщі
Як відомо, до Берези Картуської 1937 року за звинуваченням у підривній діяльності потрапив також Йонаш Штерн (Jonasz Stern) з Краківської групи, що нівроку налякало ціле середовище.
Ксаверій Прушинський (Ksawery Pruszyński) описав свої враження після відвідин Львова незабаром після цих подій. Його репортаж з'явився у Wiadomościach Literackich наприкінці травня 1936 року:
«Сіра людська маса, маса з передмість, робітнича і реміснича маса, злиденна на сьогодні маса, сплинула першою, як велика хвиля, через місто, в пилюці й окриках, в гуркоті пострілів, спрямованих на чорну, коротку труну, яка пропливала над головою, сплинула, залишивши мул поламаного заліза, розкиданих каменів, потовченого тупотінням тисяч ніг склоподібного, гострого гравію. Хвиля влади, єдина, яка зустрілася на дорозі, втиснулася назад у вулички патрулями солдатів у сталевих шоломах, з багнетами, закріпленими на рушницях, сахнулася з тріском важких, навантажених і закритих машин поліційної облави. (...) Хто зміг так зненацька, з-під землі, з-під бруку скликати пролетарський легіон у цьому місті, яке майже не має робітників, в якому соціалістичний рух досі спав, анемічно втиснутий у річища націоналізмів, хто зміг прорватися через місто? Небагато фабрик, зокрема, кілька державних, націоналізованих, як тютюнова монополія. Працівники поділені на низку національно розділених профспілок. Мені кажуть: молодь. Це правда, що скрізь було багато молоді, зі Замарстинова, з Персенківки, з Підзамче, з Личакова, з Янівських рогаток. Можливо, це “блюзнірство”, але було їх стільки ж, як і тих, що стали в обороні Львова».
Розтрощені вітрини на вул. Академічній (тепер – просп. Шевченка), квітень 1936 р. Архів часопису Ilustrowany Kurjer Codzienny – NAC, Національний цифровий архів Польщі
У середині травня того ж року в місті відбулася ще одна значна подія – за ініціативою комуністичної інтелігенції, передовсім членів Польської комуністичної партії та Польської соціалістичної партії, був організований Конгрес працівників культури у Львові. Він взорувався на Міжнародний антифашистський конгрес письменників у Парижі 1935 року, на чолі якого, серед інших, стояли Ромен Ролан (Romain Rolland), Андре Жід (André Gide), Андре Мальро (André Malraux). Львівський з’їзд був політичним заходом, який реалізовував рекомендації VII Конгресу Комінтерну щодо організації комуністичних народних фронтів. Спершу він був запланований як з’їзд прогресивних письменників, і дійсно в організаційному комітеті й серед учасників були українські письменники – Ярослав Галан, Степан Тудор, а також співробітники часопису Sygnały, також поети Тадеуш Пайпер (Tadeusz Peiper) і Люціан Шенвальд (Lucjan Szenwald). Ідею підтримали художники, зокрема учасники «артесу», свою участь у заході анонсувала Краківська група (хоча взяв участь тільки Йонаш Штерн), відомий музикознавець Зофія Лісса (Zofia Lissa), директор Великого театру Вілям Гожица (Wilam Horzyca), режисер Леон Шіллер (Leon Schiller). Сценограф цього театру Анджей Пронашко (Andrzej Pronaszko) пізніше був звільнений з роботи за участь в Конгресі. З'їзд мав на меті висловити протест проти фашизації країни і заманіфестувати солідарність інтелігенції з робітниками, єдність «інтелектуалів під прапором захисту культури й свободи, прокласти шлях поступу і мобілізувати цілий світ праці (...) на спільному фронті проти фашистських течій». Як згадує безпосередній свідок тих подій, Маріан Тировіч (Marian Tyrowicz), «знавці актуальної європейської політики обурювалися ідеологічними зв'язками організаторів з'їзду з радикальною лівицею (...) загостренням сталінізму в Радянському Союзі. (...) у цих доповідях поставало щось, що погрожує привидом змін, які так само важко було окреслити, як гітлеризм; щось, що викликало страх. (...) Відчувалося, що апокаліптичний привид війни невблаганно наближається до Польщі».
Вуличне мистецтво у Львові, 2019
Лихо, що наближалося, вже кидало тінь на останні роки третього десятиліття ХХ століття, яке минуло під знаком повільного занепаду і розпаду згаданих у цьому короткому есе професійних і міжособистісних відносин, а також творчих укладів, визначених спільністю візій і прагнень. Сподівання, які митці покладали на всеосяжну силу сучасної культури та можливість позитивних суспільних змін завдяки власним зусиллям, не мали шансу здійснитись. Два безжалісні тоталітаризми, які принесли велику катастрофу війни, нищення і зміни устоїв, проявилися страшною гримасою на людському обличчі вимріяних ідеалів мирного співіснування, незалежного розвитку і нестримної творчості.
Закінчення, перша частина статті «Демонстрація картин», друга частина «Від комети Галлея до фактореалізму».
Текст є перекладом з польської мови статті, опублікованої 2018 року Національним музеєм у Вроцлаві в каталозі «Краківська група 1932–1937», що супроводжував виставку з такою самою назвою. (с) Muzeum Narodowe we Wrocławiu.
Ознайомитися з каталогом можна в бібліотеці Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові, вул. Богомольця, 6, у пн.-пт. від 10 до 17 год.