У львівському Першому театрі поставили виставу «Кольори» Павла Ар’є

У львівському Першому театрі відбулась прем’єра вистави за п’єсою відомого сучасного українського драматурга Павла Ар’є «Кольори». Режисерка – Ірина Ципіна, сценограф – Мар’ян Савіцький, художниця з костюмів – Дарія Зав’ялова. У виставі задіяні Ольга Гапа, Леся Шкап’як, Олена Крилова, Марія Самсонова, Ірина Занік, Лариса Діденко, Наталія Білан, Надія Лисак.

П’ять жінок різного віку збираються разом. Хто вони? Ким доводяться одна одній? Що привело їх у цей дім та чому вони зібралися разом? Крок за кроком, фраза за фразою, сцена за сценою складається сюжетний пазл.

«Кольори» є відомою п’єсою, написаною ще у 2007 році. У Львові вона свого часу йшла в театрі Лесі Українки, а ще її ставили в Києві, Луганську тощо. Тим, для кого драма Павла Ар’є звучить вперше, доведеться розгадати загадку. І це додає виставі цікавості. А рецензенту доводиться ходити по тексту обережно, як по гарячому, щоб не спалити інтригу.

Але для тих, хто відповідь уже знає, нічого не втрачено. Навпаки. Багаторівневий матеріал допускає чимало різночитань на варіацій. У даному випадку режисерка Ірина Ципіна робить одним із героїв вистави час, що трансформує героїнь.

На відміну від прем’єр своїх колег, Перший театр не говорить про теперішню війну. Але вона присутня як відлуння тої, попередньої. Тої, що ламає долі та розкидає людей по всьому світу. Від самого початку загострює сприняття, разом із звичним проханням вимкнути телефони, інструкція на випадок повітряної тривоги.

Усі події є відлунням війни (фото Віталія Мудрика, Перший театр)

Героїні, головним чином та, що в чорному (вона ж у білому) перебирають давні події, трагедії та спогади. Про війну, втрачених рідних та Україну, давно небачену та покинуту не з власної волі.

П’ять жінок проживають ХХ століття та все їх життя є результатом, підсумком війни. А ще голоду, репресій та бажання вижити попри все.

Жінки в рожевому, в помаранчевому, в червоному, у фіолетовому та у чорному (так їх називає автор) у виставі вбрані в чорно-білі сукні і лише дрібні деталі костюмів вказують на їх, визначені драматургом, кольори. Але головним чином вони чорно-білі, як війна, де є лише свої та чужі, добро та зло. А різнокольоровий світ стискається до невеликих додатків. Тож і калейдоскоп подій та реакцій, запропонований драматургом, стає чорно-білим.

Може, глядачеві захочеться більше барв та кольорових нюансів в акторській грі та у способах проживання персонажів. Можливо час додасть їм насиченості. Але і зараз вистава має усе, щоб глядач зміг пережити емоції, спроектувати сценічні події на власні спогади та на сьогодення.