На тлі бойових дій на сході країни у Львові втілюють новітні програми та підходи до безпеки у місті. При міській раді вже сьогодні працює група фахівців Центру кризової інтервенції, які розробляють та оперативно втілюють програму «Безпечне місто», метою якої є максимально підготувати населення до незвичних для нас умов – жити у стані неоголошеної війни.
Тетяна Карпюк, голова Центру кризової інтервенції, людина яка понад п’ять років провела у країнах Близького Сходу, вивчаючи психологію екстремізму, і досліджуючи внутрішньополітичні та військові конфлікти. Про свій досвід у реалізації безпекових програм у країнах, які навчились жити під постійною загрозою війни вона розповіла ZAXID.NET.
Тетяна Карпюк. Фото з архіву.
То як жити у стані неоголошеної війни? Що нам робити, щоб не зійти з розуму?
- Робити все для того, аби підвищити психологічну гнучкість - поняття, яке тільки сьогодні починають описувати науковці та фахівці з безпеки. Сюди входять поняття психологічної гнучкості людини і суспільства загалом.
Психологічну гнучкість можна умовно окреслити, наприклад, такою ситуацією: наскільки важко особі підійти на вулиці і попросити допомоги у незнайомої людини? Хтось не боїться такої дії, а хтось дуже стримано вестиме себе у такій ситуації, і, радше, не підійде і заблукає. У першому варіанті – це людина із високою психо-гнучкістю, в іншому – навпаки. Те ж саме стосується суспільства в цілому.
Візьмемо психологічну гнучкість львів’ян: я можу припустити, що вона є досить високою на інтуїтивному рівні. У момент кризи львів’яни демонструють високу псхологічну гнучкість: це довів Майдан, і неодноразово.
Психологічна гнучкість громади міста чи області – тут уже важче, у нас вона трохи слабша. Необхідно зрозуміти, що вона складається з багатьох елементів: це довіра до влади, довіра один до одного, знання і розуміння своїх безпекових можливостей і ресурсів. Ми маємо усвідомлювати, що ми у себе вдома, на своїй землі; що, лише ми володіємо інформацією про те, що робити при бомбардуванні; знати, де є найближче бомбосховище, де у тебе вогнегасник і як провести грамотну евакуацію, чи до кого звернутись за підтримкою та допомогою. Ось всі ці елементи вкупі і створюють гнучку особистість.
Розкажіть більше про безпекову програму для нашого міста, над якою ви зараз працюєте.
- Програма «Безпечне місто» не буде обмежуватись лише тотальним відеонаглядом у місті. Це насамперед комплекс дій і заходів для підвищення психологічної гнучкості населення.
У контексті реалізації програми, яку я пропоную, ми знаходимось у вигідному становищі, бо до нас різні складові цієї системи випробували у багатьох країнах. Наприклад, у 1948 році Ізраїль теж не був готовий до війни, там теж масово помирали люди.
Їм довелось також з нуля будувати довірливі відносини у суспільстві, в армії: тільки якщо солдат довіряє своєму командирові, така армія буде сильною, якщо суспільство довіряє правоохоронцю - воно сильне.
Зрозуміло, трагічні події недавнього минулого на Майдані страшенно підірвали довіру до міліції в Україні. Але її потрібно відновлювати. І у цій сфері теж потрібно працювати злагоджено, працювати з лідерами у кожній із відомчих структур.
В ідеалі має виглядати так, що у будь-який момент правоохоронець може зупинити людину для перевірки документів і особистих речей, і має отримати у відповідь розуміння та бажання співпраці від цієї особи. Є факт: ми у стані неоголошеної війни, тому поводити себе треба відповідно.
Насамперед, це робота з лідерами, інструктаж по тому, як правильно будувати довіру. Це важко і не робиться в один день. Але для цього треба відшукати серед військових, серед правоохоронних та інших відомчих органів людей, які мають авторитет і мають високі моральні якості.
Які кроки треба в першу чергу виконувати, аби «Безпечне місто» не залишилось тільки ідеєю?
- Очолити її має місто, органи місцевого самоврядування у співпраці із громадськістю.
Перше: треба знайти кращих аналітиків у своєму місті, у тому числі керівників управлінь, які добре знають особливості міста, посадити їх за стіл і хай вони під правильним керівництвом фахівців зрозуміють і підготують список потенційних загроз і слабких місць у своєму місті, районі міста, вулиці і так далі.
Друге: робити це все треба у співпраці з правоохоронними органами, СБУ, ДСНС, і так далі.
Третє – громадськість. Ми маємо приватний бізнес, маємо активних людей, маємо громадські організації. Всі вони повинні свторювати групи швидкого реагування на своїх вулицях, на своїй локальній території.
Ці люди мають бути надійними, вони мають бути проінструктованими про те, де, що і як робиться у вашому районі і на вашій вулиці задля безпеки. Вони мають чітко структуруватись і комунікувати із органами міського самоврядування і правоохоронними органами. Важливо, щоб це були люди, яким довіряють, і щоб вони збирались на закритих зборах.
Для чого нам знати свої вразливі місяця? Для того, аби знати, як правильно реагувати на кожен окремий випадок небезпеки.
Наступне - необхідно свторювати муніципальну поліцію: ці люди мають користуватись довірою у населення, вони мають бути обізнаними у системі безпеки міста. Цим зараз займаються управлінці Львівської міськради і громадськість повинна їй у цьому допомогти.
Треба відбудовувати бомбосховища. Треба проводити регулярні заходи з навчання людей з правильного реагування у разі виникнення певного типу надзвичайної ситуації.
Наступне - необхідно провадити психологічну роботу із хлопцями, які повернулись із зони АТО. Працювати з їхніми родинами, особливо жінками і матерями. Щоб було зрозуміло - це дуже складна робота і нам дуже довго треба працювати, аби, наприклад, у суспільстві змінилось ставлення до ситуації, щоб суспільство прийняло дійсність, яку тягне за собою війна.
Ось, наприклад, в Ізраїлі розроблена та успішно реалізується програма для жінок – майбутніх мам, яка розказує, як правильно виховувати дітей з раннього віку, аби допомогти їм стати, умовно, готовими до правильного вибору.
Розумієте, у їхніх чоловіків та жінок не виникає питання про те, йти воювати чи ні? Вони просто знають, що так має бути.
Думаю, для наших жінок теж варто проводити схожі тренінги, намагатись пояснити, бо зрештою реакція жінки не повинна обмежуватись вистрибуванням на стілець і вереском: «Аааа, війна почалась». Ми не можемо падати в ноги чоловіків і синів і кричати: не пущу на війну. А що робити, коли війна сама прийде до нас? Від війни не відкупишся.
Щодо реабілітації чоловіків, які повернулись із зони АТО, має бути чіткий інструктаж для їхніх родин, матерів і дівчат. Вони мусять знати, що таке постравматичний синдром та інші стресові розлади, пов’язані з військовми діями, як себе можуть поводити хлопці, що повертаються з війни, які симптоми психічних стресових розладів. Людина, яка пережила такі події, має пережити етап реадаптації, ресоціалізації. І їй треба в цьому допомогти. Треба вчасно помітити, як він змінюється.
І обов’язково має вестись робота із інструктування ЗМІ: не всю інформацію можна висвітлювати у час війни, не можна оголошувати про слабкі місця у безпеці власних міст: дуже дозовано і дуже обережно треба висвітлювати ці речі.
У нас мають створитись органи пропаганди, які тісно працюватимуть з мас-медіа. Подивімось на Росію. Чому найманці з цієї країни так сліпо йдуть вбивати нас? Бо вони жертви геніально спродукованої пропаганди. Їм довели, що ми вороги-нелюди.
Цим РФ зробила собі подвійну послугу. У своїй роботі я вивчала тероризм на території Росії. Я можу вам сказати, що сьогодні ця держава перемістила до нас свій екстремістський потенціал: на їхній території останнє десятиліття активність терористичних угрупувань тільки зростала, сьогодні вони перевели агресію на Україну.
А потенціал у них шалений і досвіду більш ніж достатньо. Базуючись на даних ООН та міжнародних незалежних центрів з відстеження озброєння (https://www.sipri.org/) та інших організацій можу вам сказати, що у 50% внутрішньополітичних конфліктів у світі Росія активно бере участь як постачальник зброї. Вони присутні на Кавказі, в Сирії, Туреччині, в країнах колишньої Югославії, в Афганістані, Придністров’ї, згадаймо Грузію і Південну Осетію. Туди вони постачають зброю. 24% світового експорту зброї належить Росії. Їхні військові мають високі зарплати. Вони мотивовані ідеологічно та фінансово.
Однак і у них є одна велика проблема: вони теж працюють за старими радянськими стандартами, і навіть найновітніша зброя у руках офіцерів, які користуються інструкціями радянського зразка не допоможе їм уникнути долі гарматного м’яса.
Сьогодні у Львові діють багато громадських ініціатив. Велика частина з них з’явились під час Революції Гідності і виконували свої функції задля підтримки порядку у місті, допомоги Майдану. Зараз вони допомагають військовими у зоні АТО. Однак, останнім часом з’являються ГО, які, якщо сказати ведуть себе дивно, то нічого не сказати: вони просто продукують конфлікти і їм легко вдається підбурювати людей. Як себе убезпечити від такого?
Насамперед всі громадські ініціативи і волонтерські організації треба об’єднати і легітимізувати. Вони мають підписати меморандум про спільні дії. Всі, хто його не підписав мають бути визнаними такими, що діють проти безпеки України.
В Україні, де існує загроза втрати легітимності, а в очах сходу вона вже втратила легітимність, є реальні підстави утворення терористичних угрупувань і не тільки на сході країни. Завтра, ображені і злі через поразку, вони прийдуть до нас. Вони будуть довго працювати, вони можуть стати волонтерами для початку.
Я поясню. Наприклад, є дві волонтерські організації. Кожна з них працює за однаковою схемою, між ними тільки одна суттєва різниця, тільки одна з них легітимна, співпрацює з владою на місцях, занесена у всі необхідні реєстри, її функціонери – майже публічні особистості.
Наприклад, обидві вони допомагають сім’ям учасників АТО у якомусь районі. Вони їх підтримують, допомагають продуктами і солодощами діткам, головне – ці люди їм довіряють. Одного дня представники однієї з цих організацій приходять до них додому і кажуть дві речі: перша – міська чи державна влада вирішили зняти пільги з сімей учасників АТО, і друга – ось у тому гаражі є склад зброї, там слабкий замок, його можна легко зламати.
Зважаючи на психологічний стан цих людей: більшість нашого суспільства так чи інакше отримала драматичний досвід прямо – учасники подій на Майдані та учасники АТО, і опосередковано через трагічні новини останніх місяців – маємо майже терористичну групу.
Саме за такою схемою до влади прийшла політична та терористична організація ХАМАС в секторі Газа, яка сьогодні діє проти власного населення.
Отакого типу провокація відбулась нещодавно у стінах міськради, коли працівники Привокзального ринку намагались вибити двері до кабінету голови міста. Ці люди могли бути кимось підбурені, а на тлі того, що сьогодні влада і все, що з нею пов’язане не викликає довіри у народу, а навпаки, плюс психологічний стан людей, і маємо реакцію.
Чи вже є у вас якісь напрацювання у процесі реалізації програми?
- Ми вже зараз проводимо інформаційну роботу з керівниками приватних та комунальних підприємств міста, організовуємо тренінги, презентуємо безпекову програму і методи її реалізації: люди мають знати свої слабкі місця, як реагувати на потенційні загрози, і як їх визначати.
Мене приємно вразило, що працівнкии наших ЖЕКів настільки з розумінням підходять до ситуації, і настільки приємні люди. Те ж саме, на щастя, можу сказати і про правоохоронців, з якими я особисто зустрічалась.
Ми створили вже інформаційні листи про те, як себе поводити, коли ви побачили підозрілий пакет (відомо, що у Львові останнім часом почастішали повідомлення про замінування та підозрілі пакунки, – ред.).
Ці листівки вже можете знайти у багатьох закладах громадського харчування та готелях Львова. Окрім того, всі працівники цих закладів мають володіти інформацією, як користуватись вогнегасниками, де пожежні виходи, як проводити грамотно евакуцію і так далі. Нам вдається реалізовувати такі інціативи, зокрема, завдяки департаменту міського голови та управлінню туризму ЛМР, які виявились дуже ініціативними.
Що стосується правоохоронних органів, то з ними дещо складніше, бо вони не мають змоги приймати рішення без вказівок від найвищого керівництва. Але, гадаю, що за сприяння місцевих органів самоврядування нам вдасться поглибити співпрацю.
Я, наприклад, маю надію, що зможу таки запросити міжнародного експерта з розпізнавання загроз, жінку, яка здійснювала навчання правоохоронців у США у контексті протидії екстремізму після теракту 11 вересня 2001 року. Вона б дуже добре і багато навчила наших людей.
Також є можливість запросити до нас группу експертів з однієї з країн Близького Сходу, які мають колосальний досвід у реалізації безпекових програм: можуть поставити на відповідний рівень безпеку у нашому місті, на кордонах, в аеропортах і так далі. Кращих технологій я у своєму житті не бачила, а бачила я багато. Однак, на це потрібні кошти, великі суми з багатьма нулями. Чи готові ми всі витрачати наші гроші на такі ініціативи? Це питання поки що відкрите.
З точки зору свого досвіду багаторічної роботи у гарячих точах Близького Сходу, з досвідом у дослідженні поведіки екстремістів, з чим ми маємо справу в Україні?
- Україна для мене зараз є у стані, коли до Іраку – один крок. Наші дороги не захищені, у нас немає КПП для перевірки, наша залізниця не захищена - підірвати будь-яку частину колії дуже легко, наші вокзали не захищені - поки відпрацьовують дзвінок про замінування, на вокзалі люди спокійно ходять. Немає довіри до правоохоронних органів.
Розумієте, Ірак чому себе втратив - бо у них немає між собою довіри і поваги. Немає поваги до армії, вище командування зневажає молодших по рангу. Тому вони програють екстремістам. Я працювала у найгарячішій точці Іраку, там я зробила дослідження, місяцями вивчала, як і звідки з’явились екстремістські угрупування, які зараз роздирають цю країну на шматки.
Це люди з колишньої армії найманців Саддама Хусейна, вони після знищення їхнього лідера не отримали сатисфакції, не отримали ніякого статусу, ніяких преференцій, вони стали ніким і на тлі цього у них розвинулись і задавнились посттравматичні стресові розлади. Цей стан призвів до того, що сьогодні вони найжорстокіші вбивці. Вони створили ІСІС – ісламську республіку Іраку і Сирії, вони просто розстрілюють людей під стінками масово.
Окрім того, ми маємо справу із так званим «Невідомим» ворогом, які працювали на території Росії – одна із класифікацій сучасних екстремістських угрупувань. На відміну від іншої групи, яка має назву «Кавказькі Емірати» – радикальні фундаменталістські організації, які завжди беруть на себе відповідальність за теракти, поведінку яких можна вивчити, «Невідомих» майже неможливо прогнозувати. Саме такі угрупування діють тепер і у нас.
Тому ми повинні витрачати гроші на відповідні технології, які допоможуть нам захищати себе від внутрішнього ворога. Коли ми їх матимемо, за сприяння кваліфікованих інструкторів ми поставимо безпеку на найвищий рівень у найкоротші терміни.
Важливо, на мій погляд, що у міської влади Львова є розуміння, як підходити до цієї проблеми - безпеки у стані неоголошеної війни. Є бажання вчитись і це головне. А наш народ – унікальний, він, так би мовити, підтягнеться, він багато речей робить інтуїтивно, але, як не дивно, це правильні речі.
Довідка
Центр кризової інтервенції працює за моделлю поєднання трьох напрямів: психотерапії, бізнес аналітики, врегулювання збройних конфліктів та управління миром.
Тетяна Карпюк п’ять років працювала на Близькому Сході, зокрема, у найгарячішій точці Іраку, вивчаючи психологію екстремізму. Автор статті в енциклопедії політичної думки Америки зі злочинів проти людства. Тісно співпрацює із провідними психологами армії Ізраїлю, фахівцями з психології терроризму зі США та Туреччини.