«Візит доктора Фройда»

ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.

До Форуму видавців «Фоліо» видало новий роман Богдана Коломійчука із циклу пригод львівського комісара Адама Вістовича «Візит доктора Фройда». Презентація ретророману відбудеться 17 вересня на пл. Ринок, 32. Модератором зустрічі буде Юрій Винничук.

«У 1904 році у Відні, а згодом і у Львові стається серія жорстоких і зухвалих убивств. Розслідування Вістовича перетворюється на безкомпромісну дуель між ним та вбивцею, якого преса нарекла Віденським Упирем. Несподівано свою допомогу комісарові пропонує вже славетний на той час віденський психоаналітик Зиґмунд Фройд. Однак для нього Упир – це передусім об'єкт для наукового дослідження, а вже потім злочинець...» – йдеться в анотації до нової книжки.

Богдан Коломійчук (нар. 1984 р.) – львівський письменник, володар гран-прі міжнародного конкурсу «Коронація слова-2013» за історико-авантюрний роман «Людвисар. Ігри вельмож». Автор збірок детективних оповідань «Таємниця Єви» (2014) та «В'язниця душ» (2015), «Небо над Віднем» (2015). Усі книжки вийшли друком у видавництві «Фоліо».

Улітку 2017 року за книгами Богдана Коломійчука розпочнуть зйомки 8-серійного детективного серіала «Лемберг».

***

Данціг, 19 лютого, 1904 року

Було вже зовсім темно, і навіть море зникло в густому проваллі балтійської ночі, озиваючись звідти лишень холодним вітром і звуками прибою. Вістович підняв комір плаща і глибше насадив на голову капелюха. Після теплого трактиру, прибережний холод пронизував його до самих кісток. В цей час йому подумалось, що вечірні прогулянки біля моря краще припинити. Якось надто легко вдалося Штальману його вистежити. А на місці цього віденця міг бути будь-хто інший...

Відігнавши, врешті, цю думку, що відгонила параноєю, комісар прискорив крок і невдовзі звернув з набережної. Тут, під блідо-жовтою плямою світла вуличного ліхтаря починалася вузенька брукована вуличка, що вела до його тимчасового дому. Вістовичу вистачало грошей на невеликий, проте зграбний одноповерховий будинок, з вікна якого вдень виднілося море. Звісно, в його становищі вимушеної еміграції було б значно мудріше винаймати всього лишень кімнату де-небудь в іншій, дешевшій частині міста, проте він сподівався на краще. Наприклад, на те, що невдовзі в нього з'явиться тутешнє джерело прибутків. Найімовірнішою здавалась можливість влаштуватися на службу до німецької поліції, проте Вістович все зволікав. Зрештою, справді вартувало почекати, доки про нього забудуть і у Львові, і в Данцігу.

На порозі будинку, його пройняло дивне хвилювання. Дістаючи з кишені ключа, комісар навіть завмер, дослухаючись до своїх відчуттів, але врешті тільки впівголоса вилаявся:

– Параноя, курва...

Жодних причин для непокоєння в нього справді не було. Навколо панувала вечірня тиша, яку порушував тільки віддалений голос моря... Вістович повернув ключ у замковій шпарині і, прочинивши двері, глибоко вдихнув сперте внутрішнє повітря. Видихнувши, він обережно переступив поріг.

– Параноя, – хрипло повторив сам до себе комісар і сягнув до кишені за сірниками. Слід було запалити лампу, що стояла на столі в передпокої.
– Guten Abend Herr Vistovych [нім. – доброго вечора, пане Вістовичу], – несподівано пролунало з темряви, і промінь кишенькового ліхтаря різонув йому очі.

Лишалося тільки втретє вилаятись. Цього разу спересердя. Ледь не вперше за життя Вістович не прислухався до своєї інтуїції й миттєво за це поплатився.

– Руки вгору, – почулася команда.

Світло ковзнуло по двох гладеньких револьверних стволах, що були націлені на нього. З такими аргументами було важко сперечатися. Напружено вдивляючись у темний простір перед собою, комісар виконав вимогу.

– Чудово, – похвалив його той самий голос, ніби вчитель гімнастики свого учня, – це сірники у вас в руках?
– Сірники, – відповів Вістович.
– Дайте їх сюди...

Комісар обережно простягнув паперову коробочку перед собою. З темряви вигулькнула рука в шкіряній рукавиці і забрала їх собі.

– Ми гадали, у вас тут є електричне освітлення, – пояснив голос, а далі хтось почав запалювати гасову лампу, – своїх сірників ми не прихопили.
– Будинки з електрикою вдвічі дорожчі, – пояснив комісар.
– Ну й дідько з ними, – пробурмотів інший голос, – заграли з цими новаціями...

Врешті, лампа загорілася, освітивши собою двох типів міцної статури, що не зводили з Вістовича ані очей, ані зброї. Комісар все ще тримав свої руки піднятими.

– Хто ви є, шановні добродії? – обережно поцікавився він у своїх «гостей».
– Geheimpolizei [пруська таємна поліція], – відповів один із них і скривив презирливу посмішку, – не чекали на нас, пане Вістовичу?

Насправді, глибоко в душі комісар був готовий до того, що рано чи пізно пруська таємна поліція може ним зацікавитись. Втім, цей момент усе одно виявився несподіваним.

– Будьте ласкаві, ваш паспорт, – з тією ж усмішкою продовжив поліцейський, додавши за мить:
– І зброю.
– До вашого відома, – зауважив Вістович, знову обережно сягаючи до кишені, – я також служу в кримінальній поліції.
– В поліції Лемберга, – озвався нарешті другий тип, що мав низький неприємний голос, – це чортзна де, в Галіції. Зараз ви на пруській землі.

Перший, між тим, взяв до рук паспорт та браунінг Вістовича і підніс їх ближче до лампи. Зброю він чомусь оглянув не менш ретельно, аніж документ.

– І попри дружбу між нашими монархами, – продовжив промовець, дістаючи блискучі кайданки, – простягність-но сюди ваші зап'ястя.

Сказане здалося філерам неабияким дотепом, і вони від душі реготнули. Вістович простягнув руки перед собою долонями донизу. Було зрозуміло, як тільки на них опиняться два блискучі браслети, які він сам одягав на інших сотні разів, дороги назад не буде. А може це на краще? Перетерпіти всі ці перевірки, допити, підписати все, що треба й повернутись додому? Врешті, він не злочинець. І в його особовій справі, яка лежить у Лемберзі, переважно блискуче розкриті злочини...

«Але що за бісовий поворот справи, – подумав комісар, – якусь годину тому, я міг вирушити до Галичини на значно кращих умовах... Якби знав, що мене заарештують ці сучі діти, звісно пристав би на пропозицію Штальмана. До того ж, хтозна чи саме так все складеться з таємною поліцією? Чи не опинюсь я замість Львова десь на Schießstange [вулиця, на якій в Данцігу (теперішньому Гданську) була слідча в'язниця] або й у гіршому місці...»

Авжеж, Вістович добре знав, що будь-яка поліційна установа має з десяток нерозкритих безнадійних злочинів, за які начальство от-от відірве голову слідчим-невдахам. В таких випадках, арешт підозрілого суб'єкта сприймався не інакше, як ласка Господня. Адже той «випадково» міг бути причетним до однієї з таких справ, позначених поліцейськими, як «der Arsch» [дупа].

Тому, коли кайданки вже опинилися за якийсь цаль від його кистей, і комісар навіть відчув шкірою холод металу, він раптово стисув кулаки і щосили вперіщив з лівої поліцейського, який тримав їх у руках. Удар був сильний і точний – прямісінько в підборіддя. Один з тих, що не лишають жодного шансу втримати рівновагу навіть таким здорованям з таємної поліції.

Філер похитнувся і впав прямісінько на свого товариша, який миттю оцінивши ситуацію, спробував вистрілити, проте тіло колеги збило і його з ніг. Куля втрапила в стелю, і на голову Вістовича посипався тиньк. Сам він, не гаючи часу, кинувся до дверей, оскільки філер, все ще лежачи на підлозі під знечуленим товаришем, натиснув на гачок револьвера вдруге, цього разу рознішси на друзки віконну шибу.