«Джерело»
Культура

«Джерело»

Уривок з роману Айн Ренд

22 серпня 2016 918 0

ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.

До Форуму видавців видавництво «Наш формат» підготувало світовий бестселер Айн Ренд «Джерело».

Роман «Джерело» Айн Ренд вперше був опублікований у 1943 році в США. Зараз ця книжка вважається одним із найвідоміших творів американської літератури. За романом 1949-го року був знятий однойменний фільм, сценарій до якого написала сама Ренд, а головну роль зіграв актор Гарі Купер.

Айн Ренд – американська письменниця, сценаристка, авторка світового бестселера «Атлант розправив плечі». Вважається творцем філософської системи «об'єктивізму». Свої перші сценарії Ренд почала писати у вісім років, пригодницьку прозу – в десять. 1926-го авторка емігрувала з Криму до Америки, де працювала помічницею режисера в Голлівуді. Пізніше переїхала до Нью-Йорка, щоб цілком присвятити себе філософії та літературній творчості.

Українською книгу «Джерело» переклала Олена Замойська.

Айн Ренд

Уявіть, що ви народилися у першій половині ХХ століття у США і раптом виявили, що люди, маючи радіо, газети, кораблі та літаки, досі живуть у будинках, зведених у грецькому стилі. Вони не сприймають нічого, крім фронтонів, химерних статуеток, карнизів та колон… Відмовляються бачити прогрес. Саме в такій ситуації опиняється головний герой роману – талановитий архітектор Говард Рорк. Він навіть не намагається відкрити оточенню очі на абсурдність ситуації, а просто виконує свою роботу. Таких як він – тих, хто має власну думку – суспільство кличе егоїстами, вважає «хворими» і неправильними. Перед ним зачиняють двері і всіляко намагаються виштовхнути подалі від епіцентру архітектурного життя. Що ж вчинить герой та чи справді бути егоїстом погано?

***

Рорк стояв перед ними так, як стоїть кожна людина із чистим сумлінням. Але він стояв перед ворожою юрбою – і раптом вони зрозуміли, що ненавидіти його неможливо. Завдяки раптовому спалаху вони зрозуміли спосіб його мислення. Кожен із них запитав у себе: чи потрібне мені схвалення інших? – Чи важливо це? – Чи залежу я від цього схвалення? І на мить кожен із них став вільним – вільним настільки, щоб поставитися доброзичливо до всіх людей у залі.

Тривало це лише мить; мить тиші, перш ніж Рорк почав говорити:

– Тисячі років тому перша людина навчилися видобувати вогонь. Імовірно, її спалили на багатті, що вона навчила його розпалювати своїх братів. Її вважали відьмаком, який має справу з демонами, що так жахають людство. Але потім люди навчилися використовувати вогонь, щоб підтримувати тепло, готувати їжу, освітлювати свої печери. Ця людина піднесла їм дар, що вони його не збагнули відразу, і розсіяла пітьму на землі. Кілька століть потому інша людина винайшла колесо. Імовірно, її колесували, бо вона навчила своїх братів майструвати. Її вважали правопорушником, який вторгнувся в заборонену зону. Але пізніше один чоловік навчився подорожувати за обрій. Він залишив людям подарунок, який не можна було осягнути, і відкрив їм дороги світу.

Ці люди, нескорені першопрохідці, стоять на початку кожної легенди про історію людства. Прометея прикували до скелі й грифи його пошматували - бо він украв у богів вогонь. Адама прирекли страждати, бо він скуштував плід древа пізнання. Це не легенди, це знання у глибині людської пам’яті про те, що слава людства починається з однієї людини, яка, врешті-решт, розраховується за свою мужність.

Протягом століть народжувалися люди, які торували нові шляхи, озброєні лише власним баченням. Їхні цілі відрізнялися, але вони мали дещо спільне: робили перший крок, ставали на новий шлях, мали власне, незапозичене бачення та у відповідь отримували лише ненависть. Великі творці-мислителі, художники, науковці, винахідники - самотньо протистояли своїм сучасникам. Кожну видатну нову думку спершу заперечували. Кожен великий винахід засуджували. Перший двигун проголосили дурістю. Аероплан вважали неможливим. Парові верстати вважали порочними, анестезію - гріховною. Та люди, які мали власні погляди, не зупинялися. Вони боролися, страждали і розплачувалися. Але перемогли. Кожен творець чинив так не через бажання служити своїм братам, братам, які відкидали запропонований їм дар, оскільки цей дар нищив пасивну рутину їхнього існування. Єдиним стимулом для творця була істина. Його власна істина, і його праця над її досягненням. Симфонія, книга, механізм, філософія, аероплан чи будівля - ось що було його метою і його життям. Не ті, хто чули, читали, використовували, вірили, літали або успадковували його творіння. А саме творіння - не його споживачі. Творіння, а не зиск, що від нього матимуть інші. Творіння, що надавало форми істині творця. Ця істина була для нього найважливішою. Його бачення, сила, відвага, народжені його духом. Але дух людини - це її свідомість, її суть. Думати, відчувати, судити, діяти - це функції еґо. Творці не безкорисливі. У цьому таємниця їхньої сили - в самодостатності, самовмотивованості й самогенерації. Головний рушій насамперед - це джерело енергії та життєвої сили. Творець нічому і нікому не служив. Він жив для себе.

І лише живучи для себе, він спромігся створити те, що стало славою людства. Така вже природа досягнень.

Людина може вижити лише завдяки своєму розуму. Вона приходить у світ неозброєною. Її єдиною зброєю є мозок. Тварини здобувають їжу за допомогою сили. Людина не має ані пазурів, ані бивнів, ані рогів, ані потужних м’язів. Вона повинна або виростити свою їжу, або вполювати її. Щоб виростити рослини, потрібно задіяти вміння. Щоб полювати, потрібна зброя, а щоб виготовити зброю - теж слід задіяти розум. Від цих найпростіших потреб до найвищих релігійних абстракцій, від колеса до хмарочоса, все, чим ми є, і все, що ми маємо, здобуте єдиною властивістю людини - здатністю мислити.

Але мислення властиве лише індивіду. Не існує ніякого колективного мозку. Не існує колективної думки. Угода, досягнута групою людей, - це лише компроміс або щось середнє, виведене з багатьох індивідуальних думок. Це вторинний висновок. Основний акт - процес мислення - відбувається у кожної людини окремо. Ми можемо розділити страву між багатьма людьми. Та ми не можемо перетравити її в колективному шлунку. Жодна людина не може своїми легенями дихати для іншої. Жодна людина не може своїм мозком думати за іншу людину. Всі функції тіла та духу - індивідуальні. Їх не можна спільно використовувати чи передавати іншим.

Ми успадкували продукти думки інших людей. Ми успадкували колесо і зробили візок. Візок став автомобілем. Автомобіль став аеропланом. Але протягом цього процесу ми отримуємо від інших лише остаточні продукти їхньої думки. Рушійна сила - це здатність до творчості, вміння використати цей продукт як матеріал, вжити його і зробити цілком новий крок. Творчі здібності не можна отримувати чи давати, ділитися ними чи їх позичати. Вони належать єдиній, індивідуальній особистості. Те, що вона створює, - її творча власність. Люди вчаться одне від одного. Але все навчання це лише обмін матеріалом. Жодна людина не може обдарувати іншу здатністю мислити. Хоча саме від цієї здатності залежить наше виживання.

Нічого на землі не віддано людині. Все, чого вона потребує, слід створити. І ось тут людина наражається на свою основну дилему: вона може вижити в один із двох способів - завдяки незалежній роботі свого власного розуму чи паразитуючи на розумі інших. Творець створює. Паразит позичає. Творець самостійно протистоїть природі. Паразит ховається за посередниками.

Творець прагне підкорити природу. Паразит прагне підкорити людей. Творець живе заради власної справи. Йому не потрібні інші люди. Його головна ціль - у ньому самому. Паразит живе вторинним життям. Йому потрібні інші. Інші стають головним сенсом його існування.

Головна потреба творця - це незалежність. Вдумливий розум не можете діяти із примусу. Його не можна приборкати, віддати в жертву чи підпорядкувати будь-яким обмеженням. Він вимагає повної незалежності в діях і мотивах. Для творця всі стосунки з людьми - другорядні.

Головна потреба вторинної людини - гарантувати безпеку його зв’язків з іншими людьми, щоб прогодувати себе. Паразит проголошує, що людина повинна жити для інших. Він проповідує альтруїзм.

Альтруїзм - це доктрина, яка вимагає, щоб людина жила для інших і ставила інших вище себе.

Але людина не може жити заради інших. Вона не може поділитися своєю душею, як не може поділитися своїм тілом. Але вторинна людина використовує альтруїзм як інструмент експлуатації та перевертає з ніг на голову головні моральні принципи людства. Людям втовкмачили, як слід знищити творця. Людям втовкмачили, що залежність є чеснотою.

Людина, яка намагається жити для інших, - залежна. Вона - паразит за визначенням і робить паразитами тих, кому служить. Цей взаємозв’язок не призводить ні до чого, крім взаємного розбещення. Це неприпустимий принцип. Його найближчий прототип в реальності - людина, яка живе, щоб служити іншим, - це раб. Якщо фізичне рабство огидне, то яким же відразним має бути рабство духовне? Раб із примусу зберігає залишки честі. Його виправдовує опір і те, що він вважає своє становище злом. Але людина, яка добровільно стає рабом в ім’я любові, стає найупослідженішою істотою на землі. Вона ганьбить людську гідність і саму концепцію любові. Але це і є суть альтруїзму.

Людей навчили, що найвища чеснота не досягати, а віддавати. Але не можна віддати те, чого ти сам не створив. Творення передує поширенню - в іншому разі не буде чого поширювати. Потреби творця стоять вище за потреби ймовірних користувачів. Одначе нас навчили захоплюватися паразитами, які обдаровують дарами, що вони їх не створили, замість того, щоб захоплюватися людьми, завдяки яким ці дари виникли. Ми возвеличуємо благодійність. Ми стенаємо плечима, побачивши досягнення. Людей привчили думати, що їхнє перше завдання - полегшити страждання інших. Але страждання - це хвороба. Зіткнувшись із ними, люди намагаються полегшити біль і допомогти. Але проголошення милосердя найвищою чеснотою перетворило страждання на найважливішу частину життя. Отже, люди прагнуть бачити страждання інших - щоб бути милосердними. ЦЕ природа альтруїзму. Натомість творець дбає не про хворобу, а про життя. Хоча саме праця творців подолала деякі болячки людського тіла чи душі та принесла більше полегшення страждальцям, ніж будь-який альтруїст.

Людей навчили, що погоджуватися з іншими - це чеснота. Але творець не згоден із цим. Людей навчили, що плисти за течією - це чеснота. Але творець - це людина, яка пливе проти течії. Людей навчили, що триматися купи - це чеснота. Але творець - це людина, яка протистоїть іншим.

Людей навчили, що еґо - це синонім зла, а безкорисливість - це ідеал чеснот. Але творець - це егоїст в абсолютному сенсі, а безкорислива людина - це людина, яка не думає, не відчуває, не судить і не діє. Все це - властивості особистості.

Тут підміна понять - смертельно небезпечна. Суть проблеми перекрутили і людям не залишили жодного вибору - і свободи. Як два полюси добра і зла людині запропонували два поняття: егоїзм і альтруїзм. Егоїзм повинен означати пожертвувати іншими заради себе, а альтруїзм - пожертвувати собою заради інших. Ця безповоротність прив’язала людину до решти людей і залишила їй на вибір біль: власний біль заради інших чи біль, що його завдають інші, заради себе. Коли до цього додали, що людина мусить знаходити задоволення у самопожертві, пастка закрилася. Людину змусили прийняти мазохізм як ідеал - стверджуючи, що єдиною альтернативою цьому є садизм. Це найбільше шахрайство проти людства.

За допомогою цієї схеми залежність і страждання проголосили засадничою  передумовою життя.

Але це не вибір між самопожертвою і пануванням. Це вибір між незалежністю і залежністю. Кодекс творця чи кодекс вторинної людини. Ось у чому проблема. У центрі її вибір між життям і смертю. Кодекс творця виходить із потреб вимогливого мислення, що забезпечує виживання людства. Кодекс вторинної людини збудовано на потребах розуму, не здатного вижити. Усе, що виходить від незалежного еґо людини - це добро. Усе, що виходить від людської залежності від інших - це зло.

В абсолютному сенсі егоїст - це не людина, яка жертвує іншими. Це людина, яка стоїть вище необхідності використовувати інших у будь-який спосіб. Вони не потрібні їй для життя. Вона не має до них жодного стосунку. Вони не потрібні їй ані для досягнення власних цілей, ані як мотив, ані в думках, ані в бажаннях, ані як джерело енергії. Егоїст не існує для інших людей - і не просить, щоб інші існувати для нього. Це єдина можлива форма братерства і взаємної поваги між людьми.

Рівень здатності до цього у кожного свій, але основний принцип залишається: ступінь незалежності людини, ініціативність і любов до своєї справи визначає талант людини як працівника та її цінність як особистості. Незалежність - це єдина міра людської гідності та цінності. Те, чим людина є, й те, ким стає; не те, що вона зробила чи не зробила для інших. Не існує заміни людській гідності. Не існує іншого мірила особистої гідності, крім незалежності.

У всіх чесних взаєминах немає місця для жертовності. Архітекторові потрібні клієнти, але він не може підпорядкувати свою роботу їхнім бажанням. Вони його потребують, але дають йому замовлення не лише для того, щоб дати йому заробити. Люди із власної волі обмінюються своєю роботою заради взаємного зиску, коли їхні особисті інтереси збігаються, і вони зацікавлені в цьому обміні. Якщо вони його не бажають, то не змушені співпрацювати одне з одним, а шукають далі. Це єдина можлива форма взаємин між рівними. Інше - це стосунки раба і господаря, або жертви і ката.

Жодна праця не виконується колективно, рішенням більшості. Кожна творча справа потребує керівництва індивідуальної думки. Архітектор потребує багатьох виконавців для зведення будинку. Але не просить їх голосувати за його проект. Вони працюють разом зі спільної згоди, і кожен із них добровільно виконує своє завдання. Архітектор використовує сталь, скло, бетон, що їх виготовили інші. Але ці матеріали залишаються просто сталлю, склом, бетоном, аж поки він їх не задіє. Те, що він із них зробить, - це його індивідуальне творіння і його індивідуальна власність. Це єдина модель правильної співпраці людей.

Найперше правило землі - це право еґо. Найперший обов’язок людини - перед собою. Її моральний обов’язок - ніколи не співвідносити свою головну ціль з іншими. Її моральний обов’язок - робити те, чого вона хоче, за умови, що її бажання не залежать головним чином від інших людей. Це містить увесь спектр її творчих здібностей, її мислення, її працю. Але це не стосується гангстерів, альтруїстів і диктаторів.

Людина мислить і працює самостійно. Людина не може грабувати, експлуатувати чи панувати. Грабунок, експлуатація і панування припускають жертви. Це означає залежність. Це сфера вторинних людей.

Правителі - не егоїсти. Вони нічого не створюють. Вони існують за рахунок інших. Їхня мета - у своїх підданих, у праці поневолених. Вони так само залежні, як жебрак, соціальний працівник чи бандит. Форма залежності не має значення.

Але людей переконали, що саме вторинні істоти - тирани, імператори, диктатори, є уособленням егоїзму. Ця облуда покликана знищити еґо, своє власне та інших. Мета цієї облуди - знищити творців. Або приборкати їх. Що є одним і тим самим.

Протягом усієї історії два антагоністи протистояли одне одному: творець і паразит. Коли перший творець винайшов колесо, перший паразит винайшовши альтруїзм.

Творець - висміяний, цькований, переслідуваний, експлуатований - і далі собі працював, ішов уперед, тягнучи за собою все людство. Натомість паразит ніяк не сприяв прогресу, він лише створював перешкоди. Ця боротьба має ще одну назву: особистість проти колективу.

«Загальне добро» колективу - раси, суспільного класу, держави - було прокламацією і виправданням кожної тиранії в історії людства. Усі жахіття світової історії коїлися в ім’я людинолюбства. Чи якийсь егоїстичний акт спричиняв бійню, що дорівнялась би до злочинів апологетів альтруїзму? Слід обвинувачувати в цьому людське лицемірство чи саму суть принципу? Найбезжальніші різники були щирими людьми. Вони вірили, що досконале суспільство можливо досягти через гільйотину та розстріл. Ніхто не сумнівався щодо їхнього права вбивати, адже вбивали вони заради гуманізму. Вважалося прийнятним, що однією людиною можна пожертвувати задля інших.

Змінюються дійові особи, але зміст трагедії залишається незмінним. Гуманіст, починаючи із заяв про любов до людства, закінчує морем пролитої людської крові. Так триває і триватиме, поки люди вірять, що безкорисливість - це добро. Це дозволяє гуманісту діяти і змушувати своїх жертв коритися. Але погляньте на результати! Єдине правильне гасло людських взаємин, єдине добро, що його люди здатні дати одне одному - руки геть! А погляньте-но, чого досягло суспільство, побудоване на принципах індивідуалізму. Це наша країна. Найшляхетніша країна в історії людства. Країна найвидатніших досягнень і найбільших свобод. Наша країна не спиралася на засади безкорисливого служіння, жертви, самозречення чи будь-які інші принципи альтруїзму. Її побудовано на праві людини здобувати щастя. Своє власне щастя. Не чиєсь інше. Особистий, приватний, егоїстичний мотив. Погляньте на результати. Зазирніть у своє власне сумління.

Це давній конфлікт. Люди впритул підходили до істини, але щоразу її відхиляли, і цивілізації зникали одна за одною. Цивілізація - це поступ до першочергового права особистості. Усе життя дикуна відбувається на очах громади і регулюється законами племені. Цивілізація - це процес звільнення людини від юрми.

Нині, за нашої епохи, колективізм став законом паразитів і другорядних людей, прадавнє чудовисько зірвалося з ланцюга і нестямно мчить на нас. Колективізм опустив людей до рівня страхітливої та безпрецедентної інтелектуальної вульгарності, отруїв кожен розум, поглинув більшу частину Європи і взявся за нашу країну.

Я - архітектор. Я знаю, яка буде будівля, тому що знаю принципи будівництва. Ми рухаємося в напрямку світу, що я не можу дозволити собі в ньому жити.

Тепер ви розумієте, чому я підірвав Кортландт.

Я спроектував Кортландт. Я дав його вам. Я його знищив.

Знищив, бо не міг дозволити йому існувати. Він став двоголовим чудовиськом. За формою і за змістом. Мені довелося знищити обидві   голови. Форму понівечили посередності, які привласнили собі право поліпшувати те, чого вони не створили і не здатні створити. Їм дозволили це зробити, мотивуючи це тим, що альтруїстичне призначення будівлі вище за решту прав, і що я не маю права повстати проти цього.

Я погодився спроектувати Кортландт, щоб побачити втілення свого задуму - а не з будь-якої іншої причини. Це була ціна, що я виставив за свою роботу. Мені не заплатили.

Я не обвинувачую Пітера Кітінґа. Він нічого не міг вдіяти. Він мав договір зі своїм працедавцем. Його проігнорували. Йому пообіцяли, що будинок зведуть за проектом. Але слова не дотрималися. Любов людини до цілісності своєї роботи та її право зберігати її недоторканою зараз вважають чимось незначним і не вартим уваги. Ви чули, як про це сказав прокурор. Чому сплюндрували будівлю? Без причини. Такі дії ніколи не мають причин, хіба що марнославство якихось вторинних людей, які відчувають, що мають право на будь-чию власність, духовну чи матеріальну. Хто їм це дозволив? Серед десятків чиновників немає жодного, хто взяв би на себе відповідальність. Ніхто не подбав, щоб дозволити це або припинити. Ніхто не винен і нема кого покарати. Такими є всі колективні дії. Я не отримав плати, про яку домовлявся. Але власники Кортландту отримали від мене те, чого потребували. Вони хотіли проект будівлі з найнижчою вартістю. Вони не знайшли нікого, хто міг би задовольнити їхнє бажання. Я міг це зробити і зробив. Вони скористалися моєю роботою і змусили мене її подарувати. Але я не альтруїст. Я не роблю таких подарунків.

Стверджують, що я знищив житло для малозабезпечених, забуваючи, що без мене малозабезпечені не могли б отримати цей будинок. Тим, хто дбає про бідних, довелося звернутися до мене, людини, яка ніколи про бідних не дбала. Мене попросили допомогти. Вважають, що бідність майбутніх орендарів дає їм право на мою роботу. Що їхні потреби мають визначати моє життя. Що допомогти їм - мій неуникненний обов’язок. Ось кредо вторинних людей, що пожирає цей світ.

Я прийшов сюди сказати, що не визнаю будь-чийого права на жодну хвилину мого часу, на жодну частину моєї енергії, на жодне з моїх досягнень. Незалежно від того, хто на них претендує, скільки їх і які в них потреби.

Я прийшов сюди сказати, що я - людина, яка існує не для інших. Це необхідно сказати. Світ гине в оргії самопожертви.

Я прийшов сюди сказати, що непорушність творчої праці людини є важливішою за будь-яку благодійність. Ті з вас, хто цього не розуміє, знищують світ.

Я прийшов сюди викласти свої умови. Я не хочу існувати для інших. Я не визнаю жодних зобов’язань перед людьми, за винятком єдиного: поважати їхню свободу і не належати до суспільства рабів. Я готовий віддати своїй країні десять років, що їх проведу за ґратами, якщо цієї країни вже не існує. Я проведу ці роки у в’язниці як пам’ять про цю країну і з удячності до неї. Це буде актом відданості країні, відмовою жити чи працювати у тому, що постало на її місці.

Це мій акт відданості кожному творцю, який будь-коли жив і був приречений страждати силою, що відповідає за Кортландт, який я підірвав. Кожній болісній годині самотності, зречення, розчарування, ганьби, що він їх зазнав - і битвам, в яких вони перемогли. Кожному творцю, імені якого ми не знаємо, і кожному творцю, який жив, боровся і загинув у безвісті раніше, ніж йому вдалося чогось досягнути. Кожному творцю, знищеному фізично чи духовно. Генрі Камерону. Стівену Меллорі. Людині, яка не хоче, щоб її ім’я назвали, але, яка сидить у цій залі та знає, що йдеться про неї.

Рорк стояв, широко розставивши ноги, витягнувши руки вздовж тіла, піднявши вгору голову - як він завжди стояв на незавершеному будівництві. Згодом, коли він знову сів на місце обвинувачуваного, багатьом людям здавалося, що він досі стоїть поперед ними; ця картинка не зникала з-перед очей.

Цей образ залишався в їхній пам’яті протягом тривалої дискусії, що розгорілася потому. Вони чули, як суддя заявив прокуророві, що обвинувачений по суті змінив свої свідчення: він визнав свої дії, але не визнав себе винним; поставили запитання про тимчасову неосудність відповідача; присяжні мусили з’ясувати, чи обвинувачуваний розуміє мотив і характер своїх дій, а якщо розуміє, то чи усвідомлює, що порушив закон. Прокурор не заперечував; у залі суду запанувала дивна мовчанка; прокурор був переконаним, що вже виграв процес. Він виступив із завершальним словом. Ніхто не запам’ятав, що саме він сказав. Суддя дав настанови присяжним. Вони підвелися і вийшли з кімнати.

Люди засовалися, готуючись виходити, без поспіху, сподіваючись почути рішення лише за кілька годин. Вайненд, наприкінці зали, і Домінік, в одному з передніх рядів, не зрушили з місця.

Судовий виконавець підійшов до Рорка, щоб вивести його із зали. Рорк поглянув на Домінік, потім на Вайненда, повернувся і пішов за судовим виконавцем на вихід.

Він уже був у дверях, аж раптом щось загуркотіло, і настала цілковита тиша; люди зрозуміли, що це зачинилися двері до кімнати нарад присяжних. Журі присяжних підготувало вердикт. Ті, хто вже був на ногах, залишилися стояти, закам’янівши на місці, аж поки суддя сів у своє крісло. Присяжні повернулися до зали.

-     Обвинувачений, встати й повернутися обличчям до журі присяжних, - промовив судовий клерк.

Говард Рорк ступив уперед і повернувся обличчям до журі. Ґейл Вайненд теж підвівся.

-     Панове присяжні, чи ви винесли вирок?

-     Так, ми винесли вирок.

-     І який ваш вирок?

-     Не винний.

Цієї миті Рорк не дивився на місто за вікном, на суддю чи на Домінік.

Він дивився на Вайненда.

Вайненд різко повернувся і вийшов. Він перший покинув залу суду.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук