Все під контролем

«Межі контролю» - це фільм філософський і витіюватий. Його точно не станеш дивитися на другому побаченні з дівчиною, чи з друзяками під смак пива.

Після чотирьох років мовчанки режисер Джим Джармуш повернувся на арену світового кінематографу з новим фільмом «Межі контролю». Цей фільм досить незвичайний і дивакуватий, що притаманно для режисера «Мерця» і «Кави та сигарет». Героєм нової двогодинної історії став чорношкірий кілер Самітник (Ісаак де Банколе). Виконуючи нову шляхетну місію він мандрує спекотною Іспанією, зустрічаючись із несусвітними людьми, котрі обмінюються з ним сірниковими коробками. А коробочки, як ви здогадалися, не прості – у них вказівки, які ведуть до наступних коробочок і врешті до суб’єкта, якого треба прибрати.

Вважаю, що Джим Джармуш і Девід Лінч – це єдині американські режисери, які мають глибоко десь тенденції, касові збори, критиків і навіть глядачів. Вони просто знімають своє кіно, а якщо воно комусь не подобається – то це його проблеми. «Межі контролю» належить до тих фільмів, які одні називають шедевром, а інші – повним лайном. Найцікавіше те, що обидві групи будуть праві, оскільки користуються різними критеріями оцінки.

На початку фільму Джармуш говорить з нами вустами боса мафії – «використай свої навики і уяву». Власне уява потрібна глядачеві щоб пройти двогодинну мандрівку Самітника, який, на відміну від Джеймсів Бондів, під час роботи не п’є, не курить, не займається сексом, не використовує мобільників, а лише наполегливо займається китайською гімнастикою і часами випиває в кафе дві філіжанки еспресо.

У новому фільмі режисер продовжує тему культових «Кави та сигарет», проте замість діалогів маємо окремі монологи людей, котрі приходять на зустріч до чорношкірого кілера і філософують про музику, кіно чи живопис.

Саме естетика стає в центрі «меж контролю», кожен кадр фільму є окремим витвором мистецтва.

Тисячобальна операторська майстерність компенсує черепаший ритм фільму, а може краще сказати так: повільне перетікання часу дає змогу насолодитися кожним окремим кадром чи задуматися над окремими монологами. Саме сучасний ритм життя став мішенню режисера. Таке враження, що він навмисне затягує фільм, щоб випробувати нерви глядача, який звик до голівудського галопу. Сага про Самітника може стати справжнім випробуванням, але стає й насолодою для тих, хто це випробування пройшов. Друге, з чим хоче покінчити герой Джармуша – це людська гординя, не дарма лейтмотивом стала іспанська пісня в якій сказано: «Якщо хтось думає, що він кращий за інших, хай піде на цвинтар, і там він зрозуміє, що життя – це лиш пригоршня землі».

Одним словом, «Межі контролю» - це фільм філософський і витіюватий. Його точно не станеш дивитися на другому побаченні з дівчиною, чи з друзяками під смак пива. Свої межі самовладання найкраще випробовувати наодинці, коли все цивільне населення спить. І якщо ви наполягатимете, що фільм – повне лайно, то матимете рацію, і якщо скажете, що це шедевр, то теж не помилитесь. Єдиним критерієм будуть особисті межі контролю.

Режисер, сценарій: Джим Джармуш

Оператор: Крістофер Дойл

Актори: Ісаак Де Банколе, Тільда Світон, Біл Мюрей, Пас де ла Уерта