«Я все життя хотів бути як всі, але в мене не виходило»

Уривок з біографії кінорежисера Олега Сенцова

Культура6 лютого 20175941
«Я все життя хотів бути як всі, але в мене не виходило»
Олег Сенцов

У квітні 2017 року видавництво Folio випустить друком біографію українського кінорежисера та російського політв’язня Олега Сенцова. «Квітень. Біографія. Творчість. Судилище.

Боротьба за свободу», - так анонсував вихід книги директор Folio Олександр Красовицький.

У цій документальній книзі з великою кількістю фотографій розповідається про життя і творчу діяльність Олега Сенцова, наводяться спогади людей, які добре його знають, публікуються витяги з протоколів допитів свідків у справі, а також уривки з його творів і сценаріїв, зокрема цитати з оповідань «Дитинство», «Школа», «Автобіографія» та «Заповіт».

Нагадаємо, Олега Сенцова затримали представники російських спецслужб у вже тоді окупованому Криму в травні 2014 року за звинуваченням в організації терактів на півострові. У грудні 2014 року в Генпрокуратурі Росії заявили, що Сенцов є громадянином РФ, оскільки після анексії півострова він нібито не виявив бажання зберегти інше громадянство. Північно-Кавказький окружний військовий суд у Ростові-на-Дону у серпні 2015 року засудив Сенцова до 20 років колонії суворого режиму. Кольченка у тій же справі засудили до 10 років позбавлення волі.

6 лютого 2017 року Росія ддруге відмовилася видати Україні політв’язнів Олега Сенцова та Олександра Кольченка, оскільки вважає їх своїми громадянами, повідомив заступник міністра юстиції України з питань європейської інтеграції Сергій Пєтухов.

«Це “громадянство” було примусово нав’язане усім кримчанам одночасно з анексією Криму. Обидві ці дії Росії є нікчемними за міжнародним правом», – наголосив чиновник.

Пєтухов також запевнив, що Україна буде домагатися повернення політв’язнів через міжнародні організації, що мають вплив на Росію, а також у рамках позовів, поданих до Європейського суду з прав людини.

Нагадаємо також, що під час ув’язнення Сенцова в Україні вийшло друком дві його книги - «Оповідання» та «Купіть книгу – вона смішна».

ZAXID.NET публікує уривок із майбутньої книги про кінорежисера Олега Сенцова, сподіваючись, що він зможе бути присутнім на її презентації.


Про Олега Сенцова

Проблема написання біографії Олега полягає в тому, що по-перше він є людиною досить інтровертною. Він не з тих, що охоче діляться зі своїми знайомими деталями власного минулого. Тому ті люди, з якими мені вдалося про нього говорити, мало розповідають про «до кіношне» життя Сенцова, та й багато хто з них заприятелював з Олегом вже після того, як він увірвався в українську кіноіндустрію зі своїм «Гамером».

По-друге, все, що Олег хотів нам розповісти про себе, вже давно викладено в літературній формі й не потребує чергового опису чи повторення. Він написав цілу серію автобіографічних оповідань, одне з яких навіть так і називається «Автобіографія». Кожен, хто так чи інакше слідкує за трагічним перипетіями в житті кримського режисера, знає про його літературний доробок.

Література, це, мабуть, найпростіший та найменш затратний спосіб самовираження. На відміну від кіно, яке є мистецтвом синтетичним і ресурсоємним, мистецтво слова не потребує жодних сторонніх засобів щоби «почати». Вам потрібна лише ручка, папір та власний мозок. Зрештою, навіть кіно починається зі сценарію, тому не дивно, що Олег почав свій шлях до режисури з писання.

Та все ж, оскільки ця книжка намагається висвітлити важливі віхи в житті Олега Сенцова, я не можу не сказати декількох слів і не зробити пари уточнень щодо періоду його дорослішання та становлення.

Хоча Ім’я Олега Сенцова зазвичай і пов’язують з містом Сімферополь, у якому він прожив досить велику частину свого життя, але насправді він народився трохи в іншому місці. Мала батьківщина Олега – село Скалисте Бахчисарайського району. Саме там, 13 липня 1976, в родині шофера (Геннадія Олексійовича Сенцова) та виховательки (Людмили Григорівни Сенцової)і з’явився на світ майбутній кінорежисер.

Скалисте досить велике селище. За даними останнього всеукраїнського перепису в ньому проживає майже 3 тисячі осіб. В Україні є міста, кількість людей в яких ненабагато перевищує це число. Очевидно, що назвою «Скалисте» воно завдячує своєму географічному розташуванню – село знаходиться поблизу Другої гряди Кримських гір, неподалік середньовічного поселення - печерного міста Бакли. Важко сказати, чи виводять місцеві мешканці історію свого села від цього стародавнього поселення, але в середовищі дослідників печер та любителів екстремального туризму, назва Скалисте є досить відомою.

З «Дитинства»:

«Коли я був маленький, то розмір світу я вважав таким, яким я його бачу – тобто мій світ обмежувався лінією горизонту. Ми жили в передгір'ї, тому ця лінія була не сильно далеко і навколо майже скрізь були підвищення, тому світ утворював навколо мене ніби велику чашу, обмежену сусідніми горами, пагорбами і полями. Світ для мене обмежувався, але не був обмежений. Він був повним, повною чаша дитячого щастя.

Я себе пам'ятаю дуже рано. Іноді мені навіть здається, що я пам'ятаю людей які схилилися наді мною, коли я лежав у дитячому візочку (хоча зараз, я схильний вважати, що це мені запам'ятався кадр із якогось фільму).

Особистістю я себе теж відчув дуже рано, років у п'ять. Тоді мені потрапила скалка в палець і я не зміг її витягнути. Якийсь друг, не можу пригадати цю сволоту, сказав мені що це все – кінець, скалка з пальця дійде до серця і я помру.

Саме перше яскраве враження з дитинства – мені п'ять років, я йду з дитячого садка додому, в сандалях і шортах, по пагорбу, недалеко від свого Села (діти чомусь не люблять доріг, вони вічно зрізають, де попало, а якщо дорога йде прямо, то повзуть по кущах). Так ось, я йду, високо, переді мною все село внизу, дитсадок позаду, далеко ліворуч школа, в якій я ще не встиг побувати, і я подумки прощаюся з усім цим, готуючись вмирати. Обстановка спокійна, в міру трагічна, вітряно. Але я не плачу, так - значить так.

Не знаю, що було далі, раннє дитинство я пам'ятаю шматками, але раз я досі живий, значить, скалка пройшла повз».

Крим завжди існував на перетині різних культур. Його територія, це постійне поле взаємодії (а часом і боротьби) різних впливів, різних держав та світоглядів. Починаючи від перших грецьких поселень, та закінчуючи великими переломами двох імперій («білої» та «червоної»), Крим безперервно відігравав роль «концентратора» ідей та сенсів. В Україні мабуть немає іншого подібного місця, в якому могли би перетинатися люди стількох національностей. Звичайно у нас є і Бессарабія, і Буковина, і Галичина, які за свою довгу історію встигли побувати у складі багатьох різних держав, кожна з яких залишила свій неповторний відбиток на ментальності місцевих мешканців. Та все ж Кримський півострів, можливо в силу своїх географічних особливостей, завжди стояв трохи осторонь, як випадок цілком особливий.

Можливо, це цілком закономірно, що такий художник як Олег Сенцов з’явився саме в такому культурно-строкатому регіоні. Ця відкритість до різних впливів, відсутність закоріненості в «щось одне», лише допомагає саморозвитку митця. Із цих розрізнених пазлів і формувався специфічний світогляд Олега.

Варто відзначити, що збирання «шматків» - це основний лейтмотив усієї біографії Олега Сенцова. Кожен із тих, хто щось розповідав про нього для цієї книги, давали лише маленьку частинку пазлу. Загальне уявлення про Сенцова як про справжню живу людину (на противагу образу – героя стрічки новин) формувалося саме на перетині цих, на перший погляд, розрізнених свідчень і спогадів.

Наталя Каплан:
Двоюрідна сестра Олега Сенцова

«Вперше я побачила Олега коли мені було 4 роки й мене привезли до Криму, але, звичайно ж, я дуже смутно пам’ятаю його в тому віці. Пам’ятаю, як за нього переживали батьки, коли він, під час шторму, стояв дуже близько до моря. Пам’ятаю, як він відловлював для мене кота, щоб я могла йому під лапу запхнути градусник. Я тоді серйозно захворіла й мене всі розважали, як могли.

Потім, коли Олег став старшим, його привозили до мене. Він любив грати в настільні ігри й не проявляв особливого інтересу до дорослих тусовок. У нас була серйозна різниця у віці – 4 роки. Зараз вона не відчувається, але в дитинстві це був величезний розрив. Ось це, власне, й всі спогади, які у мене залишилися з того часу. Їх не так вже й багато. До того, як він почав знімати кіно, ми особливо не спілкувалися. Я була у Москві, він у Криму...».

Своє Дитинство Олег називає «світлою порою», коли можна було радіти простим речам та «всьому живому», що дитину оточує. Він згадує, що багато часу проводив з друзями, катався на велосипеді, читав книжки та їздив до моря, що знаходилося всього лише в 37 км. від Скалистого. Дитяча пора у його спогадах – це сонячний та щасливий світ, в якому час спливає повільно, а енергія б’є фонтаном. Потім він напише не одне оповідання змальовуючи ті роки.

Дитячі спогади Сенцова підкупають своєю інтимністю і невідворотно викликають почуття ностальгії. І справа навіть не в майстерності чи стилістиці викладу, а в універсальності того досвіду, про який він намагається говорити з читачами. У всіх нас було дитинство, у всіх нас були улюблені тварини, у свіх нас були радощі та розчарування, що зрозумілим чином пов’язані з першим дитячим досвідом. Тому ці оповідання просто приречені бути зрозумілими кожному.

Написані дуже стриманим та виваженим стилем, без надлишкової афектації та перебільшень – ці оповідання помітно відрізняються від інших його робіт. Це майже суцільна саморефлексія, спроба збудувати діалог із самим собою.

З «Дитинства»:

«Всі називають дитинство найщасливішою порою. Згоден. Тільки я б додав: ще і найсвітлішою. В основному. Майже у всіх. Мені щиро шкода всіх тих, у кого не було дитинства, або у кого воно рано закінчилось, або було не достатньо світлим.

У мене було все – і дитинство й достатня кількість світла в ньому. І світло не обчислюється двома кілограмами мандаринів на Новий Рік або мультиками по чорно-білому телевізору. І кількістю подарунків на день народження він теж не обчислюється.

Коли тобі вісім, то набір пластмасових угорських солдатиків – це межа мрій. Машинка на радіокеруванні – це солодкий сон, який ти готовий бачити хоч серед білого дня. Але чи були у тебе тоді солдатики, купили тобі машинку, потім, через багато років, це вже не має значення. І ставши дорослим, ти розумієш, що тепер цей припорошений пилом на горищі мотлох зовсім не важливий, але ще ти розумієш, що там, в дитинстві, для тебе - дитини, це теж було не самим головним.

Головне, що було в тебе і що повинно бути головним у всіх – це мама, це сім'я, це друзі, це улюблені тварини, все те живе, що тебе оточує, хто дає це світло, яке буде світити у тебе зсередини, завжди, щоб не було після... Після дитинства».

Перші 15 років Олег прожив у Радянському Союзі. Розпад цієї держави припав саме на час його становлення, як дорослої людини. Можна навіть сказати, що його дитинство закінчилося разом з цією державою. Звичайно це не могло не відбитися на характері та світогляді Олега. З радянської упорядкованості в хаос дикого капіталізму 90-х. Ціле покоління людей в один момент втратило систему світоглядних орієнтирів та впевненість у завтрашньому дні. Потрібно вчитися жити по-новому, жити так, як до того ще ніхто не жив. Це травматичний, але без сумніву унікальний досвід. Він відсіює найслабших, залишаючи лише тих, кому вистачить сили пристосуватися до нового життєвого середовища.

Школу Олег закінчить також в Скалистому. Як він сам відмічає – навчання йшло добре, майже завжди на «відмінно». По закінченню він навіть отримав відзнаку «кращий учень випуску», та коли йому запропонували, незважаючи на декілька «добрих» оцінок, отримати золоту медаль, він принципово відмовився, вирішивши отримати рівно стільки скільки заслужив.

Але з адаптацією в колективі було трохи складніше – хлопець був худим й мусив миритися зі знущаннями однокласників. Це досить типова ситуація, через яку, у відповідному віці, проходять мільйони школярів по всій країні, та не кожному з них вдається переламати ситуацію на власну користь. Шкільні роки, що припадають на період активного дорослішання та становлення молодої особистості, працюють як своєрідна «соціальна» версія природного відбору. Зазвичай, програш у цій «боротьбі» залишає відбиток на всьому подальшому житті. Та Олегу все вдасться.

Все зміниться в старших класах, коли він посміливішає, почне займатися спортом і врешті-решт зв’яжеться з місцевими хуліганами. До того часу він також навчиться активно прирікатися з вчителями, згодом пояснюючи це тим, що йому ніколи не подобалися люди, які роблять вигляд, що знають більше ніж насправді.

Зі «Школи»:

«А ось до школи я хотів йти. Хоча майже всі діти не хотіли, і це було навіть круто, на питання дорослих, мовляв, хочеш йти до школи, відповідати: «Ні». Це вважалося нормальним, дорослі за це не сварилися, а плескали по плечу і говорили, що нічого, тобі з часом сподобається. А я відповідав: «Так, хочу в школу». І мене не плескали по плечу і сказати їм було нічого.

Я все життя хотів бути як всі, але в мене не виходило. Усе життя я був один і якось збоку.

До школи ходити мені подобалося, але не довго. Вчитися я любив, а ось ходити до школи виявляється не дуже. Мене руйнувала радянська система освіти, ця рутина, зубріння, тягуча та в'язка смола уроків. Я любив фізкультуру, працю та перерви, там була хоч якась свобода. Математику не скажу, що любив – як на мене це трохи ненормально любити математику, це як з дитинства мріяти працювати касиром, просто вона мені легко давалася і я розв’язував всі контрольні за півуроку. Російська мова була вкрай нудним предметом, а ось літературу, як і історію я просто обожнював, там було дуже цікаво і теж трохи вільніше, ніж на інших уроках. Учителі російської і літератури завжди зачитувалися моїми творами вголос, стоячи посеред класу, це мало кому подобалося, в тому числі й мені самому.

У піонерській організації всього за кілька років я зробив карколомну кар'єру від старости класу до сурмача – дуже швидко стало зрозуміло, що я ніяк не рвуся взагалі до суспільно-політичного життя, до того ж на горні в класі ніхто грати не вміє, а у мене принаймні виходить краще за інших... І я до кінця піонерії сурмив одну простеньку мелодію на всіх урочистих заходах, вносах-виносах прапорів та іншої нісенітниці, стоячи поряд з барабанщиком знову-таки десь збоку».

Навчання в школі, а потім і навчання в університеті, Олегу доводилося поєднувати з постійними підробітками то в місцевому колгоспі, то на різних продовольчих ринках. У сім’ї Сенцових була досить складна матеріальна ситуація і юний Олег намагався допомагати родині чим міг.

90-ті в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, - час бідності та анархії. В країні, яка пережила такий масштабний геополітичний катаклізм, як розпад Радняського Союзу, по іншому бути і не могло. Кожен брав стільки свободи скільки міг. Стара партноменклатура, що тепер перетворилася на політичну еліту України, з небувалим ентузіазмом розкрадала та підминала під себе раніше державне майно. Новоспечені та найбільш здібні бандити та рекетири в неймовірно короткі строки отримували величезні надприбутки, перетворюючись на нову олігархію.

Зливання «крупного капіталу» і владних структур, розквіт тіньового бізнесу, корупція, гіперінфляція, багатомісячні затримки зарплат, відмирання цілих економічних галузей, що були зав’язані на кооперацію з іншими колишніми республіками СРСР, - все це зовсім не сприяло добробуту простих громадян.

Ще складніше стане у 1996 році, коли помре батько Олега. Від цього моменту опікування матір’ю повністю перейде до сина. Він буде піклуватися про неї до самого останнього часу, доки не опиниться в російському полоні за тисячі кілометрів від дому.

З «Дитинства:

«Ввечері мій день народження. Купа гостей – друзі батьків. Дарують подарунки, в основному гроші – такі красиві, важливі папірці, червоненькі або синенькі з профілями Леніна. Начебто приємно, радісно – як дорослому. Потім, вранці, ти їх віддаєш мамі. У тебе їх навіть не просять, ти їх сам віддаєш – так треба. Потім тобі на них що-небудь купують або вони йдуть на сімейні потреби, на поправку бюджету після святкових витрат – тітку й дядька треба було добре годувати і поїти. А у тебе залишається відчуття порожнечі, обману. І я перестав любити папірці з профілем Леніна на свої дні народження <…..>

Гроші для дитини нічого не значать. У першому класі я знайшов у школі, на спортмайданчику півтора рубля! Я не знав, що з ними робити. Стан такий, ніби я зараз знайшов мільйон доларів одним папірцем з позначкою для ультрафіолетових ламп «Позначено УБЕЗ» - неміряно грошей, а подіти нікуди. В той час мені давали десять копійок в день на обід, вистачало на велику булочку з тістом. А тут півтора рубля. Не знаючи куди їх подіти й не зізнаючись батькам, я їх десь приховав, потім загубив і заспокоївся – валіза без ручки, баба з возу, ну і так далі...».

Як і кожен справжній митець Олег не змінить свого ставлення до грошей навіть тоді, коли вони нарешті до нього прийдуть. Усі свої ресурси він буде спрямовувати на реалізацію творчих ідей. Його явно не цікавить тупе «накопичення» та «багатство», як таке. Самореалізація у розумінні Сенцова лежить у зовсім іншій площині.

Потім Олег вступить до Кримського факультету Київського національного економічного університету, де здобуватиме вже вищу освіту за спеціальністю «маркетинг». Через це, в 1993-му році, він самостійно, без сторонньої допомоги вирішить покинути рідне Скалисте й переїде до столиці автономної республіки Крим – Сімферополя.

Столиця Криму, безперечно, як тоді так і зараз залишається воротами у великий світ для багатьох людей. У різний час тут мешкали письменники Іван Карпенко-Карий та Михайло Старицький, актриса Марія Заньковецька, вчений та філософ Володимир Вернадський, німецький натураліст Петер-Симон Паллас та російські письменники Лев Толстой та Олександр Пушкін. Сімферополь – головний культурний центр Криму, тож бажання Олега почати своє навчання саме там - не викликає жодних запитань. Столиці завжди притягують талановитих пасіонаріїв до своєї орбіти та сприяють їхньому подальшому розвитку.

З «Автобіографії»:

«Після школи приїхав у місто С. вступати до інституту, до престижного, на державне відділення. Не хотіли приймати документи:

— Хлопчику ти звідки?
— З села С.
— Золота медаль є?
— Ні.
— Срібна?
— Ні.
— То що ж ти хочеш?
— Вчитися!».

Вже тут помітно, що Олег мав доволі незалежний та цілеспрямований характер, який в майбутньому дозволить йому досягати намічених цілей не дивлячись на зовнішні обставини. Молодий Сенцов не боїться покидати свою зону комфорту та йти на зустріч невідомому. Особистість Олега гартувався в непростих умовах суворих 90-х років. Всі ми добре пам’ятаємо, що це був за час. Люди, які сформувалися в ту «епоху» є носіями досить твердих характерів і Олег тут не є виключенням.

Євген Черников:
Актор, друг Олега Сенцова

«Олег насправді дуже м’який та добрий, але не для всіх. Особливо на самому початку знайомства, коли він ще погано знає людину і намагається себе поводити обережно. Він ніколи не прагнув якось по-особливому себе подати при знайомстві, не намагався прилаштуватися до ситуації. Тому часом він буває жорсткий, можливо навіть надмірно жорсткий. Також він завжди говорить правду, завжди дуже прямолінійний в спілкуванні. Лицемірство – не його риса.

Багато хто може сприйняти це за якусь самовпевненість чи снобізм, але насправді Олег дивиться на всіх знизу і є дуже багато людей які його захоплюють.

Він інтроверт і таку поведінку можна вважати певним проявом самозахисту. Але при цьому він дуже поважає чужий простір, не втручається в чужі справи, не намагається радити як жити й т. д. Його жорсткість – зовнішня. Насправді ж Олег прислухається до людей кожну секунду свого життя. Він ніколи не спиняється на місці, а постійно перебуває в стані накопичення знань про навколишній світ. Олег знає - не варто боятися нового».

Анна Паленчук:
Кінопродюсер

«Одного разу ми з Олегом перетнулися на одній кіноподії в Москві. Це був спеціальний кіноринок, де зібрали світових дистриб’юторів і показували їм різні фільми. Представниками з України були я та Олег. Він був у Москві тому, що саме працював над проектом «Носоріг».

Ми з ним ходили та багато жартували на тему того, що ми все ж дебютанти, а вже приїхали до Москви. Він був зі своїм дебютним фільмом «Гамер», а я була з «Ностальгією».

Потім він мені сказав, що збирається з Москви до Сімферополя діставатися автостопом. Я сказала, що це безглуздя, і що він має їхати потягом, бо це надто велика відстань, яку проїжджати автостопом немає сенсу. Він тоді мені сказав, що «художник має ходити пішки, щоби більше спілкуватися з людьми та більше чути історій». Після цього я зрозуміла, що Олег людина, яка дійсно віддала все, щоби реалізовуватися в кіно. У нього часто не було грошей, хоча він був тим, хто прийшов у кіно з бізнесу й заробляв досить багато. Це було зрозуміло, бо він себе почував дуже впевнено. На відміну від інших колег він не прагнув до заробітку, а йшов до власної самореалізації. Я його дуже поважаю за це».

Там же, в університеті, в 1996-му році, він познайомиться й зі своєю майбутньою дружиною Аллою. Вже через декілька місяців після знайомства вони почнуть жити разом, постійно перебираючись з однієї квартири на іншу, а в 2002-му році офіційно укладуть цивільний шлюб.

«Шлюб з митцем» - це завжди непередбачуваність. Люди креативного світогляду завжди мають складні та суперечливі характери, що існують у своїй власній, особливій системі координат. Часом ця система розходиться із поточною реальністю та традиційним розумінням ідеї «сімейного життя», що може викликати критичні непорозуміння у подружніх стосунках. Тому більшість шлюбних історій, в яких фігурує митець можна охарактеризувати словом «складні». Зрештую, зі складними людьми завжди складно.

Цей рік також подарує Олегу та Аллі їхню першу дитину - дочку Аліну. Ще через два роки народиться Владислав, якому лікарі відразу поставлять невтішний діагноз «аутизм». Коли у травні 2013-го року подружня пара розійдеться і почне жити окремо одне від одного, діти залишаться разом з батьком і пробудуть з ним аж до затримання. Після того, як окупаційна російська адміністрація вивезе Олега з України, вони будуть вимушені переїхати до мами, з якою і житимуть у Сімферополі до останнього часу. Матеріальним забезпечення сім’ї наразі підтримується благодійними пожертвами небайдужих.

В 1998-му році, на медичному огляді у військоматі Сенцова визнають непридатним до відбування строкової військової служби. Це було пов’язано з його хворобливим дитинством. У віці 11 років Олег перехворів міокардитом, ревматизмом і поліартритом. Остання зі згаданих хвороб виявилась найбільш підступною. В наслідок ускладнень у ще зовсім малого хлопця відмовили ноги. Це змусило його провалятися пів року в постільному режимі.

Дуже часто серйозні хвороби в житті митця перетворюються на певний комплекс, який з одного боку є фактором певного пригнічення, але з іншого і каталізатором нових творчих звершень. Історія має безліч подібних прикладів, починаючи від Генріха Гейне, який страждав від розсіяного склерозу, і закінчуючи глухим Людвігом ван Бетховеном.

У випадку Олега не можна сказати, що його дитяча хвороба переросла у якийсь комплекс. Швидше можна говорити про процес подолання. Завдяки активному заняттю спортом із худощавго підлітка він перетворився на цілком міцну молоду людину. Він вірить у себе і готовий до активної діяльності. Взагалі «подолання» - це одне із головних слів які спадають на думку, коли починаєш думати про непростий життєвий шлях Сенцова.

В цьому ж році Олег також отримав і диплом «маркетолога», але потім так жодного разу й не спробує себе в цій професії. Замість цього він почне займатися приватним підприємництвом. На початку 2000-х років він отримав торгове місце на центральному сімферопольському ринку й займався продажем жіночого взуття, а вже ближче до середини 00-х відкрив мабуть найбільший на той час комп’ютерний клуб у місті.

Класична ситуація для української освіти, у системі якої така велика кількість університетів, що скоро на них не вистачатиме людей. На пострадянському просторі вже давно склалася певна традиція, яка практично зобов’язує отримувати вищу освіту. Як наслідок – в країні така кількість людей з економічними дипломами, що українська економіка просто не здатна працевлаштувати відразу усіх. Якість освіти в наслідок такої девальвації також є відповідною.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук