Яворський і… Штоцький

Іван Лучук, 25 листопада 201313241
Яворський і… Штоцький

Володимир Яворський є постаттю неординарною у нашому літературному бутті. Він вже себе записав і далі вписує (продовжуючи нарощувати текст) твором невизначеного жанру «Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі» в живу історію української літератури.

І от, нещодавно таки вийшов друком його давній твір (який можна охрестити чи то романом, чи повістю; але романескні риси таки переважують на шальках терезів) «Радощі та муки Бориса Штоцького».

Хоча на книжці у вихідних даних не зазначена належність до якоїсь серії, проте вона таки входить (нехай і умоглядно) до серії «Хіппі у Львові» (саме так вона називається за однойменним альманахом: про різночитання, тобто різнонаписання – гіпі-хіпі-гіппі-хіппі – я вже якось писав, тому тут на цьому не зупинятимусь). Ілюстраціями до книжки слугують картинки Дмитра «Казіка» Кузовкіна, який не лише малює, а й пише цікаві книжки на стику мемуаристики, есеїстики та філософії. Про них, гадаю, буде нагода розказати іншим разом.

В анотації до видання лапідарно означено суть і головні ознаки твору:

Хіппі-рух, який зародився на вільному Заході, знайшов потужний живлющий ґрунт і набрав справді масштабного вияву в тоталітарному СРСР, в тому числі, у Львові. У романі Володимира Яворського, колишнього хіппі, розкрито глибинні мотивації, які спонукали молоду людину бунтувати і поривати зі звичним середовищем задля ефемерної свободи у спільноті дітей-квітів. Події, описані в романі, подаються з фотографічною точністю, із зазначенням конкретних вулиць, споруд, топонімів Львова, зі всіма часовими реаліями тодішнього радянського життя. В образі головного героя Бориса Штоцького присутні елементи біографії автора. У творі не романтизується хіппі-рух, показано всі його як добрі, так і погані, навіть жахливі сторони. У тексті використано елементи давніх українських правописів, насамперед правопис 1929 року.

Хоча існує думка, що кожен художній твір (нехай він буде про пінгвінів Антарктиди чи про туманність Андромеди) є твором автобіографічним, але це визначення лежить ближче до жарту, в якому є частка жарту. Тож урахувавши, що головний герой роману Борис Штоцький має певні риси автора роману Володимира Яворського, вважатимемо його все ж виліпленим самодостатнім художнім персонажем. Яворський і Штоцький не ідентичні, вони навіть не сіамські близнюки. Вони є автором і героєм твору, вони розташувалися по різні боки барикади, хоча жодних сутичок між ними не виникає. Яворський створив Штоцького, і вони собі спокійно співіснують. Або так: Яворський створив Штоцького і на довший час забув про нього. Але не забули про нього ті, хто зіткнувся з ним зразу після акту творення. І порадили таки видати роман у повному обсязі.

Передмову до видання написав Алік Олісевич. Цим коротким вступним словом Алік наче задав камертон до читання цілої книжки: «Ми познайомилися навесні 1976 року на одній із львівських вулиць. Він ішов у солдатській шинелі зі зрізаними полами і в чудернацькій в’язаній шапочці, волосся вже трохи відросло: минуло кілька місяців, як він демобілізувався. Скоро ми стали друзями. Пам’ятаю наш спільний автостоп до Києва і Прибалтики з Євою Чорною і Рубчиком влітку 1977 року. До речі, своє псевдо Волдмур привіз теж звідкись із Прибалтики. Тоді він поринув у східні філософії, а надто – у творчість Григорія Сковороди. Насичені події 1978 року – поїздки, сейшни, життя в комуні на Замарстинівській у моєї дівчини Тані покликали до створення новели «Арлекін», з якої виросли «Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі», що їх, як стверджує Волдмур, він буде писати вічно. Потім він засів за ще один свій «вічний» роман «Радощі та муки Бориса Штоцького», де описані реалії нашого життя у тоталітарній країні. Уперше його уривки надрукували у самвидавному часописі «Кафедра» Михайла Осадчого у далекому 1988 році. Минуло ще двадцять із гаком років, аж про нього згадали вдруге на сторінках першого випуску альманаху «Хіппі у Львові». Нарешті виходить окремим виданням цей довгоочікуваний роман».

Щоб уявити опукліше стиль письма твору в цілому (та й давній прозовий стиль самого Яворського), варто поглянути бодай на якийсь наосліп вирваний уривок. Ось як починається, для прикладу, вісімнадцятий розділ (а всіх розділів у творі є сорок п’ять):

Дзенькнув електродзвоник. Штоцький до пояса голий у брезентових штанах відчинив вхідні двері. На порозі стояла Адольфіна. На ній були потерті джинси і сіра сорочка, в руці вона тримала полотняну торбу із портретом Деміса Русоса. Адольфіна посміхалася. Її довге біляве волосся ворушили подуви вітру.

– А, заходь, як ти взнала, де я живу?

– Мені Олег дав адресу.

Борис провів Адольфіну до кімнати.

– Хто це? – вказала вона пальцем на портрет Сократа над ліжком.

– Сократ, грецький філософ. Сідай сюди. – Борис підсунув табуретку.

Адольфіна сіла. Штоцький умостився навпроти неї на ліжко. До її приходу він лежав, охоплений гнітючими роздумами про своє життя. Дівчина своїм візитом перервала ці роздуми.

– Ти сам вдома?

– Сам, – буркнув Штоцький.

– Я траву принесла, покуримо?

– Покуримо.

Адольфіна витягла із своєї полотняної торби невелику обгорнену фольгою грудку. Штоцький понишпорив рукою на грубі і дістав пачку папіросів «Беломор-канал».

– Сухенькі, – мовив він і сів на ліжко.

– Знаєш, Борисе, усі дивуються, де ти пропав, чому не виходиш у місто. Ти що, весь час вдома сидиш?

– Ну, взагалі, так. Не хочеться нікуди ходити, – промимрив Штоцький.

– А нам в школі минулого тижня атестат зрілости видавали. В урочистій обстановці, з оркестрою...

– І що, ти дуже щаслива? — Штоцький витрусив з папіроси тютюн і старанно перемішав його з анашею.

– Просто, я рада, що вже нарешті розв’язалася з цією проклятою школою. Тепер я цілком вільна. Ти ж сам кажеш, що головне – свобода.

– Задля свободи тільки й варто жити. – Борис глянув на Адольфіну й посміхнувся. «А вона стала ніби симпатичніша ніж була. Щось у ній з’явилося нове. Чи, може, я раніше цього не помічав?

Сексуальна невдача з Адольфіною настільки пригнітила Штоцького, що він узагалі перестав з будь-ким зустрічатися і проводив більшість часу на самоті. Те, що сталося, він переживав надзвичайно хворобливо. Став вважати себе статево неповноцінним, і в ньому щораз більше зростала переконаність, що він гірший за инших взагалі. «Я нещасна людина. Я приречений зазнавати самі невдачі. Невже я живу тільки для страждань?», – думав він із сумом.

Це стиль письма Володимира Яворського середини вісімдесятих років (твір датований жовтнем 1985 – груднем 1987 років). Пізніший прозовий стиль Яворського відображений у його «Напівсонних листах з Діамантової Імперії та Королівства Північної Землі». Це вже тривкий упізнаваний його стиль, яким він навічно вписався в історію нашого красного письменства.

Тут доречним видаватиметься один історико-літературний факт із відносно недавнього минулого. Наприкінці минулого та на самісінькому початку цього тисячоліття я спорадично вів свій «Бортжурнал», у який записував деякі власні думки, але більше там записів інших осіб, яким я пропонував туди щось записати. І от 4 лютого 2000 року, коли я був у Києві на з’їзді Асоціації українських письменників, то мав зі собою і той «Бортжурнал», у якому «відмітилося» чимало письменників, моїх побратимів по перу. Залишив запис і Володимир Яворський, властиво – він записав мені свіжий (казав, що зімпровізований) фрагментик із «Напівсонних листів…» під нульовим номером і під назвою «За скелею не було нікого». Якщо і справді цей кавалок ніде не був опублікований, то наведу його тут (для літературних гурманів) на десерт, так би мовити:

Легіонер Вузотпілон вийшов з-за стовбура поваленого бука і став повільно підкрадатися до скелі. Серце його мало не вилітало з грудей. За ці п’ятнадцять секунд він згадав, що вчора забув покласти до тарапаті свіжих кум. Але вже було пізно. Леопард, який причаївся за скелею, вже напружився до смертельного стрибка. Вузотпілон чув його тремтіння, відчував серцем скрегіт його кігтів, запах його хижої шерсті. Вже дійсно було пізно. Це був кінець. І він рішився. Кинувся уперед з оголеним мечем. Жахливий крик розтяв гори. І, о диво! За скелею не було нікого.

 

Яворський В. Радощі та муки Бориса Штоцького / Володимир Яворський. – Львів : Тріада плюс, 2013. – 208 с.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 1

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Останні новини
Залиште відгук