Жорстокий світ підлітків – чаклунів

3 березня відбудеться світова прем’єра книжки «Напівлихий» британської авторки Саллі Ґрін. Книга одночасно вийде 45 мовами (право видавати книгу українською отримало «Видавництва Старого Лева», переклав – Віктор Морозов). «Напівлихий» - це початок трилогії про пригоди 16-річного хлопця, матір якого – біла відьма, а батько – чорний маг. Студія Fox 2000 вже придбала права на екранізацію книжки.

З героєм дебютного роману британки Саллі Ґрін, підлітком Натаном Берном, ми знайомимося не в найкращі для нього хвилини. Його посадили на ланцюг у тісній клітці, змушують виконувати якусь чорну роботу, погано годують, б’ють – словом, Натан проходить майже ті самі пекельні кола, що і його ровесники в британській літературі від  часів Олівера Твіста до Гаррі Поттера.

Власне, хлопчик із шрамом, який живе під сходами в приймах та наймах у рідної тітки від сироти з робітного дому вирізняється тим, що має чарівний дар. Це робить Поттера таким самим «не таким» навіть у середовищі вроджених чарівників. До речі, аристократичне походження малого Твіста теж вирізняє його серед інших мешканців лондонських нетрів позаминулого століття. Тільки до кінця історії ні він, ні читачі не розуміють, у чому ж причина такої поведінки сироти – з одного боку, та інтуїтивного неприйняття оточенням – із іншого.

Навіть невеличкий та дуже пунктирний експерт у британську літературу для підлітків доводить: перший роман Саллі Ґрін «Напівлихий» проростає корінням із тамтешніх традицій. А за рівнем жорсткості та навіть жорстокості часом висувається трошки вперед. Так, залишивши Натана в клітці, авторка пропонує великий флеш-бек у вигляді першої частини роману, де розповідає, як хлопець дійшов до життя такого і чому опинився у клітці під наглядом лихої відьми – в буквальному розумінні цього слова.

З`ясовується, що в юного Берна справді є дещо спільне з його земляком Гаррі Поттером. А саме: він - нащадок чаклуна. Драматизм історії посилений тим, що Натан живе в приймах у бабусі. Та вважає: її донька, мама Натана, постраждала через його рідного батька, Маркуса Берна. Мама хлопця, згідно літературним традиціям та законам жанру британської прози не лише для підлітків, загинула. Точніше, наклала на себе руки. Отже, Натан – круглий сирота.

Проте його чомусь нікому не шкода. В школі сироту часто б’ють, а коли не лупцюють – пресують у інший спосіб. Що вкотре підтверджує: пропонована книга точно для підлітків із міцними нервами, котрі так чи інакше переживали в своїх школах подібне цькування через інакшість та вчилися в боях давати гідну відсіч. 

Проблема хлопця полягає у батьковій крові. Виявляється, в чаклунському світі нинішньої Британії влада цілком належить раді Білого відьмацтва. Натанів тато – Чорний відьмак, причому досить потужний. Настільки, що його син-напівкровка – ось чому «напівлихий»! – становить для правильного відьмацького суспільства Англії, Шотландії та Уельсу певну небезпеку. Наближається сімнадцятиріччя, дуже важливий період у житті юних відьмаків та відьом, і в цей день батьки мусять передати дітям три дари, котрі, так би мовити, активують їхні здібності. Натанові ніхто, крім батька, подарувати силу не може. Але тато хоч живий, та переховується невідомо, де. На нього полюють. А отже, єдиний спосіб дістатися Маркуса – через Натана. Значить, у своїх неповних сімнадцять хлопець постає перед вибором: знайти батька та вбити його, або…

Ось це «або» стає наріжним каменем всієї подальшої оповіді. Натан, як легко можна здогадатися, не дуже прагне вбивати рідного тата. Хай він сто разів Чорний відьмак. Правда, шлях до нього вказаний. Знає його відьма Меркурія, та вона ховається від переслідування Білих відьмаків, котрі по всій країні розсилають своїх мисливців – Ловців. Коли соціально-виховна частина «Напівлихого» переходить у напружений трилер, і Натан починає тікати від Ловців, битися з ними, знову тікати й переховуватися, градус оповіді не просто підвищується. Мимоволі ловиш себе на думці, що Білі відьмаки представляють не сили Добра, а яскраво репрезентують сили Зла, тільки мають інший колір – нібито чистоти.

Насправді ж Білі тільки тим, здається, й займаються, що чинять насильство над особистостями, обмежують волю людей, дорослих та молодих, навіть зовсім дітей, за великим рахунком – створюють і пропонують під виглядом добрих чаклунів своєрідну модель тоталітарного суспільства. Прописану свого часу іншим британським автором – Джорджем Орвелом у знаменитому романі «1984». Або – не менш відомій повісті російського письменника Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича»: саме її, за волею Саллі Ґрін, читає та перечитує напівкровний, безправний, усіма переслідуваний підліток-відьмак Натан Берн. Саме цей твір стає для британського відьмака, котрий іде крізь численні перешкоди на зустріч із рідним батьком, несподіваним навіть для досвідченого читача дороговказом.

А це, своєю чергою, свідчить про дві важливі речі. Перша: вікова аудиторія «Напівлихого» має ширший діапазон – від підліткової до цілком дорослої. Причому – не лише зрілих та давніх шанувальників фентезі, а й прихильників цілком реалістичної британської літератури. І друга: перед тим, як радити захоплюючу книгу дітям, варто б провести лікнеп по творчості Солженіцина. Без розуміння «… Івана Денисовича» один із важливих кодів роману Саллі Ґрін може так і лишитися не розгаданим.

Андрій Кокотюха, письменник