«Зробіть навпаки: життя та продажі до і під час війни»

Книга Людмили Калабухи «Зробіть навпаки: життя та продажі до і під час війни» (видавництво «Коло») – приклад сучасної мотиваційної літератури, справжня енциклопедія українського життя від 90-х до подій 2022-2023 років, написана на реальних історіях наших сучасників. Це порція мотивації, натхнення і бажання жити, попри провали, сумніви, страх і відчай. А ще – чіткі, дієві поради та приклади як втримати, відродити та масштабувати бізнес під час кризи та навіть війни, якою є російське вторгнення в Україну.

«Зробіть навпаки» стала найкращою книгою України 2023 за результатами VII Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича, була презентована європейському читачу на міжнародному книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні Frankfurter Buchmesse 2023, стала першою й поки єдиною книгою українського письменника про війну, яка в англійському перекладі продається на Amazon та отримала вже 8 номінацій на здобуття престижних літературних премій (в тому числі й від європейських партнерів).

Перші дві книги авторки – «Почніть говорити «ні» (в топ-10 найкращих книг України 2017 за версією всеукраїнського рейтингу) та «Коли говорити «так» (найкраща книга України 2020 «Вибір читачів» за версією KBU Avards 2020) – отримали не тільки високі оцінки екпертів, це книги, які перечитують в укриттях та у тривожних валізах везуть із собою у невідомість.

Як отримати роботу при конкурсі 1000 людей на місце

Такої кількості гарних хлопців я не бачила давно. Високі, плечисті, блондини, брюнети, руді, навіть один афроукраїнець (напевно, так треба називати наших чорношкірих громадян). Вони стояли у величезній черзі, яка повільно рухалася вперед, а щохвилини до неї вливалися нові і нові красунчики.

Років 20 тому я стала свідком конкурсу на посаду артиста драми, яку оголосив один із львівських театрів. От і потягнулися oхочі зі всієї України, хто хотів стати новим секс-символом і героєм-коханцем всіх місцевих постановок із дуже високою по тих часах з/п.

І тут я зустрічаю давню знайому своїх батьків – дружину головного режисера цього театру, яка вийшла на перерву після кількагодинних прослуховувань монологів, віршів, байок у виконанні найкращих представників українського генофонду.

– І кого з них візьмете? – поцікавилася я. Вже знайшли талант? Чесно, не уявляю, як з них можна вибрати когось одного!

– З них? Нікого.

– Як нікого?

– А так. Оголошення про відкриття вакансії у газету ми дали виключно для збереження формальностей, «про людське око». Ніхто з цих хлопців, яких ми вже прослухали, і всіх, хто ще стоїть у черзі, не отримає цієї посади. Ми давно її обіцяли одному актору. І ти знаєш кому.

Довідка від Калабухи:

У 2004 у Львівському національному університеті імені Івана Франка заснували факультет культури та мистецтв, що набирав щороку десятки юних талантів з шаленим конкурсом на місце. Багато хто вчився на платному.

Абітурієнтам та студентам перехоплювало дух від перспектив працевлаштування для випускників зі спеціалізацію «Акторське мистецтво театру та кіно» – «професійні театральні колективи; кіно, телебачення та радіо». Але реальність була іншою.

Як сказала моя подруга, яка в темі: «Стільки акторів щороку не вмирає, щоб на їхнє місце в театри брати нових». І якщо серед випускників будь-якого ВНЗ тих, хто працює за спеціальністю згідно з дипломом, можна перерахувати на пальцях однієї руки, то шанси роботу в театрі чи кіно в ті безінтстаграмні та безтіктоківські часи практично дорівнювали нулю.

Випускники швидко знімали рожеві окуляри, більшість з них міняли фах і знаходили собі «нормальну» справу, яка їх принаймні годувала. Тільки одиниці влаштовувалися на якусь «коломистецьку» роботу. Називали її «дорогим хобі», на яке заробляли зовсім іншою діяльністю.

Але був ще довгий і енерговитратний шлях, яким і вирішив піти один хлопець. Назвемо його Роман. Ще під час навчання він днював і ночував в одному із львівських театрів.

Був усім: працівником сцени – «кабельмейстром» (як казали в театрі), помічником костюмера та освітлювача, вантажником. Потім його почали залучати до постановок. Спочатку актором масовки, потім давали дрібні ролі. І це все він робив безкоштовно. З ранку до ночі. Без вихідних та світ. Три роки поспіль.

На нього звернула увагу одна щойно розлучена молода актриса і почала активно лобіювати його інтереси. Його полюбив колектив. І як тільки відкрилася вакансія на посаду артиста драми, керівництво прийняло рішення однозначно взяти само його.

– А він геній? – допитувалася я. Він кращий за всіх цих молодих акторів (навіть афроукраїнця, який пробувався на місце головного актора театру, 80% репертуару якого складає українська класика)? Невже серед них нема нового Богдана Ступки, що ви берете саме його?

– Ні. Він далеко не геній. Є такі талановиті хлопці, що нам відбирає мову, та ми все одно беремо його.

– Але чому?

– Він відповідальна людина. За три роки поки у нас працює без зарплати, він ніколи ні на що не нарікав, не зловживав алкоголем, не вмикав «зірку» – «то буду робити, то не буду». Перший приходив на репетиції, останній йшов, в нього ніколи не було ніяких проблем (а якщо і були, то він про них не розказував). Не брав лікарняний, ні з ким не посварився і слова поганого ні про кого не сказав. Тим більше фактично створив сім’ю з одною нашою актрисою і його обожнюють її діти від першого шлюбу.

Так, він не геній. А ти розумієш, що витворяють оці генії? То вони п’ють, як коні. Уяви собі – аншлаг, повний зал, люди прийшли подивитися саме на його гру, а він напився, лежить напівмертвий і ми не можемо його привести до тями. А нам що, людям повертати гроші за квитки?

Або нам треба їхати на гастролі за кордон, півсвіту було залучено, щоб йому відкрили візу в США, а в нього творча криза – «Я – гівно, в мене нема таланту, я більше не вийду на сцену».

А що робити колективу, коли зриваються гастролі чи зйомки, які ціною неймовірних зусиль були організовані і вже наперед продані всі квитки на всі вистави з його участю?

Ще не відомо, як будуть поводитися оці новітні генії. Що у них з дисципліною, з відповідальністю, як вони впишуться в колектив. Шкода, звичайно, хлопців, які вже три дні стоять у черзі на пекучому сонці, витратилися на квитки та проживання. Кастинг ми проведемо до кінця. Всіх прослухаємо. Та нікого з них не візьмемо.

Я була вражена. І кілька днів осмислювала все побачене та почуте.

«Так, світ – театр, де всі чоловіки й жінки – актори...», – стверджував Шекспір. От питають мене, чому художку не пишу. А для чого? Правду бери записуй – буде блокбастер. От і пишу. Правду.

P.S. Інформація спеціально для тих, хто дуже переживає за український театр.

Цього хлопця тоді взяли. Та з роллю провідного актора знаного театру він не впорався. Не вийшло з нього секс-символа та героя-коханця ні в сучасних, ні в класичних постановках. Навіть комічні персонажі в його виконанні були несмішні, а трагічні – непереконливі.

І за три роки після його звільнення львів’яни та гості міста знову спостерігали конкурс чоловічої краси у черзі під театром наче на якесь телевізійне шоу.

Тому що для того, щоб стати видатним актором, якого обожнює публіка, недостатньо бути відповідальним, безвідмовним та просто хорошим хлопцем. Треба ще мати талант.