Беззахисний Господь останніх днів

Здебільшого постапокаліптичні твори не містять нічого, крім реєстру глобальних страхів, колекційних кошмарів минулого у спресованому вигляді. Нової правди про людину в усьому цьому гуркоті не розчути. Хоча іноді прислухатися таки варто. Як от, наприклад, до стрічки режисера Джона Гілкоута “Дорога”.

Ми часто заспокоюємо себе думкою, що кінець світу вже відбувся, і все це світове шаркання й розхристане ловлення вітру, самознищення у промислових масштабах і наполегливе перенасичення – вже непосутні, як і поодинокі голоси диваків, що волають про порятунок. Цивілізація дедалі частіше приміряє на себе постапокаліптичні шати, а майстри моторошних прогнозів змагаються винятково у царині візуальних ефектів. Межі росту, про які торочив Римський клуб, вже нікого не турбують; світ змінюється занадто швидко, і доба осмислення цих змін остаточно поступилася добі тотального коментування й відтворення; а як помітив Джордж Ромеро, коли нема кого слухати – починають говорити геть усі.

Взагалі-то проблематика постапокаліпсису в сучасному мистецтві – це пивний павільйон на День молоді. Всі розважаються так, наче працюють: дружно, натхненно, відчайдушно, аж до запаморочення. Ніхто не вірить, що пиво може закінчитися, бо ще ніколи такого не було. І тому найбільше, на що здатна фантазія митців-апокаліптиків, – так це уявити собі День молоді без пивних павільйонів. Для більшості з нас це справді моторошне видовище.

Мене досі дивує, чому постапокаліпсис – це настільки слабка тематична ланка сучасного мистецтва. Фільми-катастрофи, зомбі-перестороги, безпросвітні міркування про останню людину на Землі як торжество буттєвої безглуздості, – серед усього цього потоку вряди-годи трапляються по-справжньому цікаві спостереження та ідеї. Здебільшого постапокаліптичні твори не містять нічого, крім реєстру глобальних страхів, колекційних кошмарів минулого у спресованому вигляді. Нової правди про людину в усьому цьому гуркоті не розчути. 

Хоча іноді прислухатися таки варто. Як от, наприклад, до стрічки режисера Джона Гілкоута “Дорога” (за однойменним романом Кормака Маккарті, що здобув 2007 року Пулітцерівську премію). В американський прокат фільм потрапив наприкінці минулого року й не зібрав навіть половини коштів, витрачених на його виробництво.

Фабула цієї історії – щось середнє між геніальною притчею та бородатим анекдотом, одна згадка про який викликає нудоту.

Батько і син прямують роздовбаною дорогою на південь. Котять візок зі своїми пожитками на тлі гнітючих пейзажів під фортепіанно-скрипковий скрегіт Ніка Кейва. Світ повільно вмирає. Всі тварини давно зотліли, гинуть останні дерева. Пожежі та кислотні дощі, повсюдний канібалізм, поодинокі банди, які ще шукають пальне та їжу. “Думаю, зараз жовтень, хоча не можу бути в цьому певен. Той час, коли календар був потрібний, давно минув”, – каже герой Вігго Мортенсена, і важко втриматись від ремарки, що все це вже доводилось чути і бачити неодноразово.

Але атмосфера “Дороги” поступово набуває більшого значення, ніж усі ці розчаровані люди, які сновигають світом, бо втратили рештки людяності.  

Їжа, холод і як знайти нове взуття, – ось і всі турботи. Зустріч з кожною людиною – це небезпека.

Батько вчить сина, як застрелитись, коли настане час глухої безвиході. Дорога для нього – єдина можливість якомога довше залишатися поруч зі своєю дитиною, а відтак – відчувати присутність Бога.

І якби не син, він би й сам давно забув про людяність та милосердя, всі ті речі, які в дорозі тільки загрожують життю. Адже “той, хто створив людство, вже ніколи його тут не знайде”.

Сину шкода всіх цих людей, навіть тих, кого батькові доводиться вбивати заради порятунку. Йому шкода злодія, вартого покарання. Шкода старезного діда, якого вони не можуть взяти з собою. Зрештою, що більше зусиль докладає його батько задля подальшого долання шляху, то помітніше занепадає. Ні, звісно, він не хоче померти, бо “тільки дурні просять про цю розкіш в такий час”. Але фінал драми очевидний: виживання – тимчасова кара після кінця світу.

Ось, власне, і вся історія. Ніхто нікуди не дійшов, а всі зусилля виявились марними. Хоча насправді все не так. І Джон Гілкоут розповідав зовсім іншу історію. Історію про маленького і беззахисного Господа. Того рятівника світу, який залишатиметься на шляху доти, доки зустрічатиме людей, яких не полишило співчуття і надія. І цей хлопчик крокуватиме на південь під спаленим небом, й у нього залишаться тільки три турботи: їжа, холод і як знайти нове взуття.