Богом покликаний
Суспільство

Богом покликаний

До 150-річного ювілею Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького

Михайло Косів, 29 липня 2015 1837 0

Звісно, подія не могла пройти повз увагу Ватикану, адже  в Україні її відзначають на найвищому державному рівні – згідно з Постановою Верховної Ради, за участю Президента й Уряду. УГКЦ оголосила 2015 рік – Роком Митрополита Андрея Шептицького.

Нинішній Папа Римський Франциск прийняв рішення «визнати героїчну діяльність  Митрополита Андрея Шептицького – праведною». Дуже важливе визнання: адже таким чином Апостольська Столиця стверджує: усе те, що український Владика робив для духовного й суспільного життя свого народу, узгоджується із Ученням Небесного Глави Церкви Ісуса Христа. А якщо так, то немає жодних перепон, – треба підтримати наполегливі прохання українських греко-католиків, як і значної частини врятованих ним у роки війни юдеїв, і визнати Слугу Божого гідним бути зарахованим до сонму святих.

Та все ж, чомусь закрадається скорбота. У людей, які звикли мислити категоріями історичної фактології, неминуче виникають сумніви: це ж уже було. Згадуєш виступи Папи Римського Івана Павла ІІ під час його паломницького візиту в Україну. 27 червня 2001 року у Львові відбулася спеціальна беатифікаційна Божественна Літургія, на якій 28 представників УГКЦ ( в тому числі й брат Митрополита – ігумен  Унівського монастиря студитів Климентій Шептицький) були возведені у сан блаженних. Сама ситуація вимагала, щоби при тій нагоді згадати бодай якось їхнього Наставника, Первопастиря Церкви Митрополита Андрея. І Папа сказав про нього так:

«Далекоглядна й ґрунтовна пастирська діяльність Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького є героїчною й апостольською… І тільки цим можна пояснити по-людському незбагненну живучість Української Греко-Католицької Церкви в темні роки переслідувань».

Що змінилось в оцінці Ватикану за 14 років?

І тоді, і тепер діяльність Шептицького на митрополичому Престолі названа героїчною. Папа Іван Павло ІІ оцінив цю діяльність як апостольську.

Папа Франциск вважає її праведною.

І те, і те визначення є дуже важливим. Якщо апостоли, також у тяжкі роки переслідувань і навіть особистої мученицької смерти, закладали й утверджували християнську Церкву серед різних народів, то Слуга Божий Митрополит Андрей далекоглядною й ґрунтовною героїчною діяльністю зумів зберегти, врятувати свою Церкву у темні роки московсько-большевистсько-православних переслідувань. А тому його діяльність визнана Вселенським Престолом апостольською.

А якщо ця діяльність є героїчною, апостольською і праведною, то – само собою зрозуміло – вона є святою. І виконавець такої діяльности є Святим Рівноапостольним.

Та ба! Щось таки заважає такому визнанню. Видно, справа не стільки в особистості самого Шептицького, як у ставленні (навіть там – в Апостольській Столиці!) до України.  Не беруся це пояснювати.

Роки перебування на митрополичому Престолі (1901 – 1944), себто чи не найтрагічнішу в історії людства першу половину ХХ століття, без перебільшення можна назвати епохою Митрополита Андрея Шептицького. Насамперед в історії Західної України, а відтак й усього Українського Народу.

Боже покликання до цієї служби майбутній Велетень Духу відчув ще маленьким хлопчиком. Цей поклик передавався через голос рідної землі, він чув його у старенькій дерев’яній сільській церкві, про що потім згадував:

«Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною, коли я не здавав собі справи з почувань, я серцем відчував красу нашої старовинної ікони. Я був, відай, дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій дерев’яній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь незрозумілу емоцію, що я її нині назвав би  артистичною емоцією. Я мусив бути маленьким хлопчиком, бо наш старенький парох, якого я відтак на добру голову переріс, видавався мені великаном, як він у святих ризах виходив дияконськими дверима на великий вход. Гієратичні постаті в іконостасі, на мене звернений зір Христа Спасителя і св. Його Матері, та якась містична темрява, в якій світилися тільки свічки, і їх відблиск на золотих тлах ікон, дим кадила, що возносився до неба разом із звуками пісні, – все те складалося на якесь вражіння, таке глибоке, яке ледве коли в життю пам’ятаю. А глибоке вражіння було якраз тому, що, поза тими зовнішніми проявами, відчувало серце якусь таємну глибінь, що, наче промінчик, спливав на душу з-поза світу, неначе з небес.» («Мої спомини про предмет музейних збірок», – Львів, 1931).

Звідси, з цієї Прилбицької святині, зі старовинних українських ікон починається Митрополит Української Церкви, Слуга Божий. Це через них на нього спливав промінь з іншого світу, «неначе з небес», це у такий спосіб Голос Господній кликав його до служіння біля Свого Престолу.

Цей поклик одразу відчула Мати, графиня Софія з Фредрів Шептицька, яка після таїнства першого святого причастя свого сина писала:

«Якщо можна уявити собі ангела у повному блиску непорочности й святости, який приступає до свого Господа, – то це було моє хлоп’я, яке Бог запалив особливішою любов’ю до Себе, а мені по-земному, коли найбільше дякувала, так серце краялося, наче я мала б вирвати його зі своїх грудей. І тепер, коли пишу, сльози стають мені в очах. Чому? Бо відчуваю, що ту дитину Бог хоче мати своєю…» («Молодість і покликання о. Романа Шептицького», – Рим , 1987).

Це відбулося 17 травня 1876 року. Хлоп’яті, як пише Мати, тоді виповнилося 10 років, 9 місяців і 18 днів.

Дещо пізніше, вже про вісімнадцятилітнього юнака, Мати (він писав це слово тільки з великої літери) знову розповідає одну реальну історію, пов’язану з їхньою поїздкою на весілля до близьких приятелів. Під час веселощів молодий граф Роман на довший час відлучився від товариства. Мати знайшла Його у монастирському соборі.

«А там, у тиші монастирських мурів, під покровом Пресвятої Богородиці, беручи на свідоцтво об’явлену йому Божу волю, моє хлоп’я в покорі питається Господа:

«Боже, що хочеш, щоби я вчинив?»  А Господь відповідає йому в душі – тим голосом без слів, якого людське вухо не чує, але серце розуміє: «Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який виховав тебе для мене й який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце і підеш до нового життя, до чужих людей, може, не радих тобі,…і візьмеш Мій Хрест на свої рамена та зазнаєш посуджень, підозрінь у тому, що є для тебе найсвятіше і від Мене передане… зазнаєш, може, й людської погорди… твої найближчі здвигатимуть раменами й будуть називати тебе безумним, а мати над тобою плакати буде і в її плачу покинеш її, але підеш, бо Я тебе кличу й служитимеш Мені аж до смерти, може навіть мученичої.»

Хай би почули нинішні ватиканські канцеляристи голос Великої Матері – найвідданішої християнки:

«Якщо я пишу про це, то не тому, щоби відразу вважала його святим, але пишу для зазначення, що він був і є таким матеріалом, з якого Бог створює святих.»

Син ясно передчував непростий шлях свого покликання і свого вибору. У документально-меморіальній повісті Григора Лужницького «Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері» (Львів, 1994) міститься такий текст:

«Ти пам’ятаєш, Мамо, мої слова, що коли Господь покличе мене на владичий престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я зі спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник… Та дарма. Господь Бог кличе, треба йти!»

Отаким чітким було усвідомлення Божого покликання.

Та був іще другий голос, який кликав до того ж служіння біля Господнього Престолу. Його можна б назвати покликом предків. Відтворім атмосферу, яка панувала в Прилбицькому домі графів Шептицьких за повістю Г. Лужницького:

«…Тато нам, дітям, часто пояснював і згадував наших предків, портрети яких висіли в його робітні. З усіх портретів вбилися в моїй пам’яті три: єпископа Варлаама, митрополитів Атанасія і Лева. Всі вони були ченцями-василіянами…»

Однієї ночі, коли батьки поїхали до Львова, підліток Роман, збуджений якимсь внутрішнім незбагненним почуттям, іде в канцелярію батька і при світлі свічки вдивляється в обличчя своїх предків – ієрархів Шептицьких. Й ось він чує виразно голос дядька Атанасія: «Ти є позичений, сину, – казали очі дядька Атанасія, – ти є позиченй! Пам’ятай про це! – Я перехрестився, підійшов до бюрка Тата, на якому стояло вирізьблене в дереві Розп’яття Христа, поцілував скривавлені ноги Розп’ятого й сказав уголос: – Добре.»

Себто тимчасово позичений своїм батькам, а насправді належить до іншого світу.

Розумію: у наш прагматично-споживацький технологічно секуляризований час важко повірити у реальність містичних ситуацій, але погодьмося з тим, що у будинку графа Івана Шептицького в Прилбичах зберігався родинний архів, портрети славних представників боярського роду, відомого ще від часів короля Данила Галицького, і це не могло не впливати на свідомість дитини.

Московська пролєтарсько-большевицька шпана спалила будинок одразу «за перших совітів» у 1939 р. Згоріло все. Наймолодшого з братів, що був тут спадкоємцем, графа Лева Шептицького і його дружину, графиню Ядвігу з Шембеків Шептицьку тут же розстріляли.

Аякже! То ж – графи, а то – злочинна наволоч.

Третім стимулом для вибору молодого графа Романа Шептицького був поклик зреформувати «запліснявілу» в москвофільстві (за саркастичним визначенням Івана Франка) Українську Греко-Католицьку Церкву на основі повернення її до української національної культури, історичних вартостей. Він прибрав собі чернече ім’я Андрей, чим засвідчив прив’язаність до київсько-володимирівської східно-християнської традиції. Адже апостол Андрій Первозванний, покровитель Східної Церкви , побував на Київських горах, напророкувавши тут розбудову великого міста з Божими храмами, яке стане центром Східного християнства. Український Митрополит запозичив його ім’я у церковно-слов’янському варіанті – «Андрей».

Наведені повище стимули покликання були би не вичерпним поясненням ситуації без констатації ще однієї суттєвої деталі – її, знову ж таки, найкраще бачила й відтворила Мати: тривоги в душі під час прощання зі світом оцим (світським) і переходу у світ чернечої келії. І покликання чув виразно, і знав, що має (мусить) піти за голосом цього покликання, бо це був Голос Божий, і готувався до нового свого життя, і прагнув його, та все ж період прощання був настільки болючим, що Мати називає його не інакше, як тільки «конанням».

«Нехай світ не каже у своєму безглузді, що до монастиря йдуть ті, які не вміють любити і бояться страждань. Нехай не кажуть також, що кому Бог дає ласку покликання до Своєї служби, то тим самим уже звільняє його від терпінь. Нехай ніхто не говорить: «Щасливий». Бо люди не розуміють ні того щастя, ні якою ціною його здобувається. Господь кликав Ромця і він з повною вірою й радістю йшов за цим голосом і покликанням, а все-таки…аж до хвилини, коли переступив поріг Добромильської обителі, лише страждання виповнювали його душу».

13 грудня 1913 року, на свято свого небесного покровителя Андрія, Митрополит Андрей відкриває у Львові Національний музей, створений його стараннями і на його кошти.  В основу музейної експозиції ввійшла зібрана ним колекція старовинних українських ікон. Під час виступу на відкритті Митрополит говорить слова, які лягли в основу оновлення й українського суспільства, й Української Церкви:

«Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю!»

Це і було не просто гасло, а «політична» програма його дій.

Митрополит Андрей Шептицький сформував справді Українську, україномовну, базовану на українських історичних традиціях, українській народній культурі греко-католицьку Церкву, яка стала національною святинею Українського Народу. Цією Церквою, при цій Церкві, безпосередньо в середовищі цієї Церкви виховалося нове покоління української інтелігенції, яке поставило питання про відновлення Української Самостійної Соборної Держави. Яскравий приклад – історія родини Степана Бандери, точніше його батька – греко-католицького священика Андрія Бандери. Так, тоді відразу не вдалося, але вдалося зараз. У цьому розумінні Митрополит Андрей Шептицький є тією особистістю, яка змінила хід української історії.

Не сперечаймося, чи це була, чи не була політика. Якою була ця політика. Звісно, вона була інакшою, як про це звикли думати.

Слуга Божий змінив хід української історії за допомогою КУЛЬТУРИ у всеохопному розумінні цього поняття. БОГ і УКРАЇНА – стало гаслом українських патріотів (пластунів), якими він також щедро опікувався. Культура – це насамперед віра в Бога, християнська мораль, українська мова, національні види мистецтв, українська історія, традиції.

Як Митрополит розумів перспективу державного відродження і майбутньої долі України його співробітник Григір Лужницький викладає у формі листа до Матері (в уже згадуваній повісті). Звісно, лист – літературна візія автора, адже й сама Софія Шептицька 17 квітня 1904 р. уже відійшла до Господа. («Я була Христовою, і ви будьте Христовими», – останні її слова до присутніх членів родини й односельців, що зібралися біля її смертного ложа). Увечері 13 грудня 1913 р. Син «розповідає» Матері про свій виступ на відкритті Музею:

«Мій вклад, Мамо, є викликом для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати «на вічну пам'ять» до гробу. Але так не є і так не буде… Йдуть важкі  страшні часи, не знаю, яку долю судив Господь народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальности перед Богом за душі, відкуплені кров’ю Ісуса Христа. Мамо, я ніколи не відречуся від обов’язку, даного мені Богом, і «до кінця днів моїх», кажучи словами псальмопівця, буду здійснювати заповіт св. Павла – бути всім для всіх. Я знаю, Мамо, мене відречуться одні, мене проклинатимуть інші, мене, може, аж по відході моїм до Бога зрозуміють мої найближчі. І я свідомий того, що мене називатимуть «політиком на митрополичому престолі» чи «націоналістом у рясі», мені закидатимуть, що я мішаю «сакра кум профаніс», бо світ чомусь уявив собі, що св. Євангелія є і повинна бути тільки духовним кормом, а матеріальний світ до св. Євангелії не належить, у той час, коли сам Спаситель навчав нас молитися про «хліб наш насущний». І тому для мене, місіонера, нема й не буде чужої ні одної ділянки з життя  дорученого мені Богом народу, незалежно чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом.»

Таким він був для нас.

Слуга Божий.

Митрополит.

Андрей Шептицький.

Богом покликаний, але ж і з Ласки Божої нам даний.

Віримо, що він був і є такою особистістю, з яких Бог сотворює святих.

Він для нас без жодних сумнівів є Святим Рівноапостольним.

Блог Михайла Косіва

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук