Бордель шинельний

Gogol Bordello став прикладом мультикультурального успіху для усіх українських етно-команд, які б у ситуації Гудзя не скакали клоунами на сцені, а мили б тарілки в клоаках Нью-Йорку. Мода на той ж gypsy-punk стихне і про неї будуть згадувати як про страшний сон.

У цей складний і блаженний (за словами Ф.І.Тютчєва) час, коли рідна влада впарює фраєрам шустерні лайви та інтерне хуторянство Яценюка, прикриваючи фіговим листочком останні хвилі дерибану, перейдемо від політики до культурки. Тим більше, що цей перехід не так далеко ламанувся від політики.

Розширюючи стежки мультикультуральності, оголошується спроба подивитись з іншого боку Атлантичного океану на ситуацію з українськими етно-фестами, які покликані розширяти свідомості рідної ментальності.

З ситуацією на городах кон'юнктурної етно-заманухі можна ознайомитись в павутинах «Модного аборигенства» (zaxid.net/article/16178/). Для детальної снікерзації теми можна марснутись на блог Володимира Якимця, де у тексті «Про музику та біотуалети» (zaxid.net/blogentry/22959/) прописуються конкретні пропозиції з діяльності фестів та наголошується на переході від к-ті до якості. Шанувальникам головного піккардійця буде цікаво дізнатись, як його конструктив був забакланений анонімами через неправильне використання букви «б».

Об'єктом цього прожектора стане нью-йоркський колектив Gogol Bordello (www.gogolbordello.com) і його фронтмен Євгеній Гудзь, який народився в Боярці, але в 1990 році емігрував в USA, де й розпочав свою бурхливу діяльність на ниві джипсі-панку (gypsy-punk).

Завдяки постсовковій манєчці знаходити рідні душі в сонмі відомих людей, Євгеній Гудзь знову винирнув на батьківських просторах. Завдяки манєчці і завдяки поширенню інтернету, який встиг повідомити, що 1-й альбом борделіантів вийшов ще в 1999 році. Добили загальне щастя впізнання рідної крові альбом 2005 року й карикатурний фільм «Everything Is Illuminated», в якому француватий герой Гудзя намагався відшукати в районі Ківерці-Сокиричі-Колки гірську річку і шпацірував на тлі намальованого з/д-вокзалу Львова та іншої екзотики.

Завдяки аналогічній тенденції, українці взнали, що вони від поп-артили Мао Дзе Дуна, організували бійцівський клуб, були ковбоями і стали гьорлами Джеймса Бонда ітеде. Звичайно, вершину в цій шизі тримають маленькі путінці, які називають усіх колишніх совкістів - росіянами. Сталоне і Хоффман - не приклади. Хохмою минулого місяця стало повідомлення про шури-мури Мела Гібсона з кобіткою зі Східної Європи. Ru-видання впевнено відрапортували, що кобіта - росіянка, хоча ні її імені, ні точного місця народження ніхто не знав. Тільки печатка Східної Європи.

Не будемо довго думати, чому Гудзь не пішов інді-роковою (можливі варіації) дорогою своїх пізніших колєжанок по совку: американки з Москви Регіни Спектор (www.youtube.com/watch?v=SGTDRztaCCw) і канадки з Одеси - Chinawoman (www.youtube.com/watch?v=ZBmD93NT5j4), а почав орати ниву шапітошного фіглярства з циганських скрипочок, гуцульских мелодій та широкої слов'янської душі.

Зростання к-ті прибуваючих до Америки з територій колишнього СіСіСіПі (як каже Свєта Букіна), сприяло попиту на розхристану слов'янську душу, яка одним ударом вибиває офісні двері занудних англосаксів, які вже зачекались на прикольного гопака. Модними були індуси, японці, китайці, іспанці і тепер модою рулять слов'яни.

Фрікуватий Гудзь зі своїм стьобом і диким акцентом став героєм поміж однотипних поп-панкових, просто панкових та альтернативних банд Юесея. На зміну поліглотному Ману Чао (Manu Chao) прийшов наш в дошку Гудзь і це стало причиною для радісних хвилювань, гонорів та заздрості. Особливо після дуету з Мадонною, яка завжди клювала на модні тенденції.

Gogol Bordello став прикладом мультикультурального успіху для усіх українських етно-команд, які б у ситуації Гудзя не скакали клоунами на сцені, а мили б тарілки в клоаках Нью-Йорку. Звичайно, мода на той ж gypsy-punk стихне і про неї будуть згадувати як про страшний сон. Прийде щось нове. Мейбі, ескімоси почнуть грати панкуху і буде якийсь юрто-панк, чи племена Амазонії дорвуться до хардкору. Все це, безперечно, буде цікавим тільки в якості екзотики і великого впливу на музичну сцену не зробить.

Але українські етно-банди будуть щорічно колупатись в багнюці своїх фестів. Згадувати золоті слова Богдана-Ігора Антонича, що «з народного мистецтва треба видобувати загальні проблеми, а не зовнішні прикраси, одним словом, треба піднести його понадлюдського рівня, але може вчинити хіба що Шагал чи Пікассо». І дивитись, зітхаючи, на небо. Їм немає чого продати цьому поліфонічному світу. Навіть вишиванки вже почали робити в Китаї. Пісні у виконанні місцевих аборигенів вже давно проспівали капітан Врунгель і Фукс, а Гудзь обігнав їх на всіх поворотах. Вони поза світовим контекстом. Вони бенгальські вогники, які швидко згасли в новорічну ніч.

Враховуючи той факт, що не кожна пташка долетить до середини Атлантичного океану, слово надається професору з Чікаго Максу Попелишу-Росочинському, який на одному з концертів Gogol Bordello попав у ситуацію Томаса з фільму Антоніоні «Blow-up». В його руках опинились барабанні палички, які Гудзь розкидав після концерту (в Томаса - риф розбитої гітари).

Професор не є аж таким фаном борделіанців і тому вирішив позбутись тих непотрібних прибамбасів. Але оскільки на них не було жодного пам'ятного підпису, чи чогось такого, щоб підтвердило їх належність Гудзю, то ідея штовхнути паличики через той ж eBay обламалась. У варіанті Томаса, шмат гітари культової банди, поза межами лондонського клубу, став нікому непотрібним сміттям.

На фініші «Фотозбільшення» група клоунів грає в уявний теніс. Українські команди щороку на фестах підкидають через сітку це благословенне слово «етно» і вважають, що вони грають музику. Бо по той бік кордону їх ноти нікому не потрібні, та й тут, завдяки інтернету - слухати вторине чи навіть третинне фуфло, якось не вставляє. От така вона - мультикультуральність.

Gogol Bordello «Dogs Were Barking» (www.youtube.com/watch?v=eP3tHYQ8Uh4&feature=related)