Борис Ґудзяк - Кожному з нас дано дивитись у вічі свого страху

Нещодавно отець Борис Ґудзяк - ректор Українського католицького університету, що у Львові, прочитав у Львівському національному університеті імені Івана Франка, як на мене, програмну для наших часів лекцію - лекцію, що стосувалася страху. Свого часу Журнал Ї присвятив цій темі ціле число (див. https://www.ji.lviv.ua/n37texts/N37-strax.htm ) - воно вийшло у червні 2005 року - саме тоді, коли ще був шанс відважитися на рішучі і, можливо, успішні зміни. На жаль не відважилися - ні суспільство, ні керманичі. І у результаті ми отримали те, що отримали. Суспільство пригальмувало і застагнувало. Але і у наші непрості часи, коли небезпеки чигають і на нас, і на справи, якими ми займаємося (як от неочікувана і так і не подолана глобальна економічна криза) страх став повсюдним. Він отруює як життя звичайних людей, так і всього суспільства. Він опанував як низами, так і верхами. Він паралізує, не дає розвиватися, не відпускає від неначе безпечного берега малих справ. А тому не чиняться справи великі. Світ стагнує

До українців повернувся страх, який породжений у далекому минулому

В останньому році до нас повернувся страх, який можна відчути на різному рівні. Студенти думають, чи писати коментарі у блогах, багато людей лягають і не можуть заснути, бо в голові кишать думки, а острах не дає забути проблем пройденого дня. Хоча ми в Україні належимо до багатшої половини людства. Більшість наших співвітчизників мають що їсти, на відміну від багатьох у світі – ми можемо пити чисту воду, а багато наших глобальних співвітчизників цього не мають. Велика частина людства позбавлена базових засобів спокійного існування.

Воднораз на протилежному полюсі, ми бачимо заможних людей, котрі у матеріальному вимірі мають більше, ніж хочуть, але їхній матеріальний статок – це ярмо. Скільки є нещасливих, котрі, здавалося б, мають усе, а в житті доходять до розпачу. Матеріальні статки, перевантаження, різні крайнощі можуть бути джерелом і причиною нашого неспокою, страху, бентеження і розгублення.

Власне, причин психологічних турбот, котрі є надто видимими, може бути дуже багато. Саме тому наскільки великим даром є спокійне дитинство, гармонійна молодість, без травм та ударів, які лишають глибокі тріщини у нашій психіці. Але в житті буває по-різному. Багато з нас несе у собі страх, який породжений у далекому минулому.

Існує духовний страх. Сьогодні з розвитком психологічно проникливості, наша антропологія часто не лишає місця на питання духу. Як його намацати, означити? Те, що художньо у книзі Буття називається Божим подихом. І там у нас є трепет, життя і питання, підйоми і упадки. І десь і з тої глибини пульсує питання – хто я, куди йду, чим завершиться ця епопея життя? На рівні душі, у самому ядрі нашого буття панує потенціал непевності та страху. Пережиття страху може бути індивідуальним та суспільним. Ми можемо боятися за своє національне буття.

Якщо подивитися на досвід українського народу, прочитати історію нашого міста, університету, стає зрозумілим, що для остраху, боязні, трепету у нашому досвіді є чимало причин. Коли дуже часто у нашій історії Богом дані якості людського буття заперечуються, коли у системний спосіб те, що зцілює страх – спілкування у довірі, – постійно роз'їдається, то не дивно, що наша здатність боятися є високою. Це страх на ризик, на відкритість. Коли цей голос з минулого каже: «Ти пам'ятаєш, що було, які наслідки», – ми відступаємо і бачимо, як інші відступають. Оглянувшись, ми розуміємо, що лишилися в лаві самі.

«Траєкторія вниз» від Климентія Шептицького

Десь у цьому страхові починає хитатися наше почуття і пережиття гідності. Як ми переживаємо гідність, як її зміряти, який її смак, запах і мелодія? Гідність розвивається у глибині, з нею ми зустрічаємося. Для мене один із найвищих прикладів гідності – це людина, яка сказала і написала не багато – архімандрит Климент Шептицький, брат митрополита Андрея. Аристократ з роду, який у середині четвертої декади свого життя почав віддавати і відпускати те, що більшість людей протягом свого життя стараються набути. Прекрасний економіст, правник, посол до парламенту, дуже бажаний жених, Климентій крок за кроком за прикладом свого брата починає відпускати свої маєтки, статус, посади і стає монахом-студитом, де поділяє монарший подвиг з простими сільськими хлопцями. Через свої здібності він скоро стає архимантдритом. І у своєму бажанні бути близько зі своїми братами він, архімандрит, чистить туалет. Климентій по життєвій дорозі, яка у нашій уяві є траєкторією вгору (визнання, пошана, маєток), перемінює цю траєкторію і спускається вниз. Приходять жорстокі часи, його ув'язнюють, він сидить в камері-одиночці. Але зберігає спокій душі, радість у холоді, темряві, напівголоді.

Чи не тримаємося ми у своєму житті того, що нам найбільше шкодить?

Як нам дивитися на питання гідності і на що нам вказує приклад Климентія? Ми думаємо: «У мене так не вийде, я не маю скільки потенціалу». Але справа тут у внутрішньому житті. Якщо ми подивимося на анатомію нашого страху, як він шмат за шматом відкушує нашу гідність, ми побачимо, що цей процес відбувається всередині нас. Якщо я не можу контролювати те, що відбувається у Верховній Раді, якщо не у моїх руках важелі фінансових потоків, я все ж таки маю нагоду бути протагоністом у процесах, які відбуваються у моєму серці, думках, душі.

Чи ми можемо внутрішній простір наших думок, почуттів, душевного стану скеровувати у напрям миру, спокою, життєдайності і гідності? Блаженнійший Любомир є для нас таким авторитетом, тому що ці дисципліни у його житті високо розвинені. Він залишається авторитетом, можливо, пророком, але не тримається ні влади, ні титулів. Чи не тримаємося ми у своєму житті того, що нам найбільше шкодить?

Як казав наш перший Президент: «Маємо те, що маємо». Але чи це є дійсно пасивний процес, ситуація безвиході, чи це пасивність, коли є можливість руху, дії? Ми маємо, те що маємо не просто так. Ми маємо те, чого тримаємося, що боїмося відпустити.

Є проста і легка відповідь на питання, як позбутися корупції – не давай

Чи ми є невільниками цих корупційних систем, чи ми робимо свідомі або підсвідомі рішення, щоб у них залишатися? Є проста і легка відповідь на питання, як позбутися корупції – не давай. Нам не подобається, що ми маємо. Але ми боїмося, що зміни будуть ще гірші, тому мовчимо. Якби академічна спільнота Львова, а це 150 тисяч студентів, десятки тисяч викладачів та їхні близькі, вирішили б разом відпустити страх і повернутися до гідності – ми б потрясли це місто, досягли б неймовірної динаміки. Але цей сценарій можливий лише за одних обставин, коли ми усі разом і кожен зокрема, готові заплатити ціну своєї гідності. А гідність наша – це найцінніший скарб на світі. Кошт для її збереження немалий, ми мусимо бути готові іти на жертви, інакше не буває. І невід'ємним аспектом цього є траєкторія служіння, ділення, солідарності, але ця «траєкторія вниз» має бути вибрана свобідно, коли ми вільно нею йдемо, то збагачуємося у неспівмірний спосіб.

Кожному з нас дано дивитись у вічі  свого страху

Але чи в мене вистачить коштів на цю покупку? Для цього нам треба на мить призупитися і поговорити із собою. Не сумніваюся, що у цій розмові із собою відповісти буде нелегко: ви ж будете самі. Щоб бути здатними змінити траєкторію нашого життя, що дозволить зберегти нашу гідність, нам потрібна солідарність наших ближніх. Коли ми побачимо, що друг, колега, сусід робить зі мною цей крок – ми стаємо сильнішими. Ми скільки разів переживали цю силу солідарності, то ж знаємо, які неймовірні речі відбуваються, коли люди ідуть разом, і як кане в забуття страх і зросте гідність. І наш страх, і наше прагнення гідності і наша дорога – усе це оповите таїнством, яке годі запрограмувати. Важливо в серці, в душі, в розумі і думці плекати надію, плекати внутрішній простір вільний від лукавих нашіптувань – «ти не така, ти народився не в тій країні, в тебе не ті батьки». Скільки цих лукавих голосів звучить, зовні вони намагаються запанувати нами?

Але нам дано відмежовуватися, ми маємо психічну оболонку, таїнство власної душі, де кожного з нас доторкає Господь і каже: «Ти мій возлюблений син, моя донька. Ти гідний, не бійся. Мир тобі. Дій». Дій з якістю душі, з тональністю думки і зі спокоєм у твоїх почуттях. У цьому полягає наша академічна свобода, тому що вона у своїй суті не відрізняється від правдивої свободи кожної людини, у цьому наші глибинні прагнення, у цьому суть нашого паломництва. Кожному з нас дано дивитись у вічі свого страху - називати його на ім'я, вказати йому на його місце. Не чекаймо лідера, який за нас має все зробити, кожному треба прикласти своє плече».

Лекція була прочитана 10 лютого у Львівському університеті імені Івана Франка в рамках «Університетських діалогів».