Будемо сподіватись

Ми всі живемо в просторі і часі, старіючи, передаючи естафету їм. Діти наших дітей відкриватимуть свій парад пампухів. Вертеп. Дванадцять страв. Різдво. У них буде своя магія балаганної свободи, прагнення до веселого сміху над недоладністю життя і… будемо сподіватись, що вони зможуть наповнити вертепне дійство дитячою нелукавою чистотою і віритимуть у краще. Нехай вони запам’ятають, що це не просто набір традицій і символів. Це щось більше, ніж вихідний день, навіть якщо відмінник шкільної освіти знає, що у канонічному біблійному сказанні «вертеп» — це печера, в якій поміж стійлами віслюка та вола в яслах був покладений новонароджений Ісус.

Будемо сподіватися, закладаючи майбутнє, вже зараз, сьогодні. Це вже від нас, теперішніх, великою мірою залежить, чи вони, завтрашні, запам’ятають ці дні як парад вертепів, звіздарів, колядки, шопка, дідух, чи… запах розлитої в темноті горілки, марафон серйозного застілля та поганого співу. І, як результат, суцільну цитату з сторінки «поради лікаря» в дуже популярній газеті, де, якщо відкинути лірику, все зводиться до одного простого правила - менше пити і не обжиратись.

Хочемо ми того чи ні, але з часом життя здирає з нас прикраси, виставляючи на огляд такими, як ми є насправді. Нам невідомо, що залишиться в їхній пам’яті й передасться у майбутнє. Це дорослі – не діти. Вони мають знати, що, якщо годі стриматись, адже природа не терпить пустоти, то треба залити в себе рідину. Воду пийте. Відро мінеральної води заміняє пачку маргарину. Робіть, як іноземці. У них у руках завжди пляшечка якоїсь води. Звичайно, всім нам хочеться бути здоровим і красивим. Навіть старшим жінкам хочеться мати такий зовнішній вигляд, як в товстому глянцевому журналі для багатих ідіотів. А дітям цього не сильно і треба. Нехай у них залишиться солодкий, радісний спогад, нехай у них попереду буде тільки світле, яскраве і сите майбутнє, коли на душі так затишно, що хочеться святкувати, колядувати і їсти грубі пампухи. Нехай вони забудуть, викинуть із пам’яті бачене по телевізору, адже від нього ніхто не сховається. Ці химерні сюжети про якихось далеких і загадкових полярників на станції Вернадського, аж два десятки людей, які чи то з нудьги, чи то внаслідок довгої полярної зими, не сплять, мучаться, день і ніч думають, як би то проголосувати за свого кандидата, і тому, самі собі виготовлять бюлетені. Кого врешті-решт цікавить, що кілька сотень тисяч (якщо не більше) тут, в нормальних широтах України, а не в далекій в Антарктиді, просто не прийдуть голосувати, бо не вірять нікому з кандидатів і вважають за краще піти ловити рибу або поїхати в Карпати, якщо не в Австрію на лижі? Нехай вони забудуть екран, де на якійсь забутій дорозі, посеред якогось поля чи то голого степу в кадрі двійко цих збідованих дітей, чиї очі ніби молять «дядя шофер де ти, де ти?». Вони чекають, чекають, і чекають, поки їх завезе до дуже далекої школи зацофаний, замурзаний пазик. І він їх завезе, цей дядя шофер, відремонтує автобуса і завезе… прямо у клас. Бо добрий і вірний кандидат все виправить і завжди, завжди знайде вихід і вхід.

Не потрібно їм цього пам’ятати. Плакатів, закликів, промов. Цей святково-виборчий марафон. Тут дорослі, загартовані, з міцною психікою, слабо витримують це агіт-кіно. Вже ліпше казкова незвичайна дія, де є цар Ірод з розкішною сивою бородою і короною, що відбиває блиск гірлянд. Де лунають могутні й чисті голоси трьох царів. Де чорний, як нафта, чорт, який почав звичайну коляду вкупі з усіма силами зла. Смерть висока, струнка, і ангели з крилами намагаються її відігнати.

Спробуємо святковим дійством стерти з панорами їхньої пам’яті все погане.

Нехай там, в їхній пам’яті, залишиться дивна, містична Ніч. Святий вечір, коли збираються всі за столом. І "Нова радість стала" – це для всіх. Тоді все у них буде по-справжньому, не зовні, а там, у їхніх душах.