Під час зустрічі депутатів польського Сейму, котрі належать до польсько-української парламентської групи, голова Верховної Ради України Андрій Парубій, колишній комендант Євромайдану, звернувся до польської сторони з проханням тимчасово відкласти дискусії з історичних тем. Він також підкреслив, що для його країни наразі це є «по-людськи важливе» питання.
Голова польської делегації Міхал Дворчик з партії «Право і Справедливість» (яка пов'язана з роботою на Сході фонду «Свобода і демократія») висловив переконання у тому, що не можна обходити мовчанням драматичні події в історії поляків та українців; одним з них є масове винищення польського населення на Волині. І хоча ці два політики також пригадали події з минулого, які зближають обидві нації (наприклад, союз Пілсудський-Петлюра) та ініціативи щодо їхнього вшанування, розбіжності в думках залишилися.
Кожна нація має право на власну пам'ять та історичну політику. Поляки мають право вшановувати членів Армії Крайової і так званих «проклятих солдатів», а також навчати молоде покоління його славної історії. Українці можуть вшанувати пам'ять борців за незалежність своєї країни, зокрема членів Української повстанської армії, і передавати знання своїм дітям про трагічну долю українського народу, який протягом сотень років перебував під владою іноземних держав. Ви не можете змусити когось, особливо на політичному рівні, змінити свої спогади. Ні польська, ні українська влади не досягли успіху в намаганні вмовити деяких представників власних суспільств відмовитися від переконання, що в комуністичний період «було краще». Тим менш реалістично виглядає перспектива, що таку операцію вдасться провести з чужим суспільством, і що полякам, приміром, вдасться змусити українців просити вибачення за Волинь.
І тут не варто посилатися на німецький приклад. Німці визнали свої злочини, неодноразово за них перепросилися, але зробили це в дуже специфічному контексті – після поразки у Другій світовій війні. Німецьку модель не зможуть повторити інші країни: Росія, Україна, деякі балканські чи африканські держави.
У відносинах Варшави і Києва є складні питання. Для значної частини поляків – це історія, для великої частини українців – це становище українських мігрантів у Польщі. Якщо політичні еліти обох країн прагнуть тіснішої співпраці – що в актуальній геополітичній ситуації, як видається, є необхідністю – то повинні намагатися з’ясувати складні питання, а не перетворювати їх на предмет конфронтації.
Дворчик має рацію, кажучи, що не варто ігнорувати минуле, але якщо партнер просить повернутися до цього питання пізніше – може, варто дослухатися до цього прохання. Польща також просила Україну про терпіння в особливо важливих для неї моментах. Україна взяла до відома, що Польща в 2003 році запровадить візи для її громадян (Україна ж залишила для поляків безвізовий режим). А через чотири роки Польща увійшла в Шенгенську зону, що ще більше ускладнило поїздки до західного сусіда. Україна не зробила з цього casus belli. Її терпіння було винагороджено – якщо все піде добре, то цього року ЄС скасує візовий режим для громадян України.
Але відтермінування якихось тем на політичному рівні не обов'язково має означати їхнє замовчування з боку істориків. Науковці повинні вивчати минуле – як на національному, так і на міжнародному рівні. Їхній діалог не має, однак, автоматично переноситися на соціальний чи політичний рівень. Говорячи конкретно про польсько-українські відносини, варто застерегти: заангажовані в діалог історики з обох країн мусять позбутися враження, що вони є носіями «істини Одкровення», і що її відкидання іншою стороною є афронтом, загрозою для держави і двосторонніх відносин.
Історична політика має реалізовуватися через політичні цілі. Якщо ми хочемо зміцнити двосторонні відносини – я хотів би вірити, що обидві сторони прагнуть саме цього – то треба використовувати історію вміло. Політики і громадські діячі (зокрема ті, хто є професійними істориками) повинні уникати взаємних провокацій. Ралі імені Степана Бандери, парламентська резолюція про волинський злочин, пропозиція про Національний День пам'яті мучеництва кресов’яків (мешканців українсько-польського прикордоння – ZAXID.NET) – це лише кілька прикладів. Чи українські активісти обов'язково повинні організувати у Варшаві зустріч з Володимиром В'ятрович, відомим своїм досить «оригінальним» підходом до історії як науки і вельми контроверсійними як для Польщі поглядами? Замість цього можна було б запросити когось, кому більш до серця історія як наука і хто прагне польсько-українського зближення. Такою особою, наприклад, міг би бути Ярослав Грицак.
Доброю ідеєю є вшанування того, що об'єднує. Адже існує спільний позитивний досвід, на який можна посилатися: наприклад, битва під Хотином чи Конотопом, згадана спілка Пілсудський-Петлюра, співпраця AK-WiN з УПА, нарешті тривала (хоча й рідко спільна) боротьба з російським та радянським пануванням.
Варто зрештою пам'ятати, що поляки під час цьогорічного Євробачення голосували за Джамалу. Це гідний наслідування вияв дружби між двома народами.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії.
Оригінальна назва статті: Czy rozmawiać o historii? („Nowa Europa Wschodnia”)