Чурек і сакля... І миротворча місія!

Місія Ющенка на Кавказі є початком особливої ролі України. Не силової, не імперської, а партнерської. Кавказька брама відкриває шлях Україні на Схід, і оминути її неможливо.

Поза є, позиції немає

Завжди дуже складно говорити і писати про війну, але набагато страшніше жити в краї, де йдуть бойові дії, де гинуть безневинні люди, де руйнуються будинки і горять лікарні та школи. Живим людям потрібне живе життя, а не війна, навіть якщо політикам здається, що вона справедлива. Справедливих війн не буває. Особливо, коли миротворчість переходить у мертвотворчість, хіба вона може бути справедливою?

Війна завжди цинічна, як цинічні й дії політиків, що призвели до цієї війни. Цинічною є й грузинсько-російська війна. Таким, дехто вважає, є Саакашвілі з його амбіціями і непрогнозованими рішеннями. Такими є Медведєв із Путіним із їхніми бандократами Кокойти та Багапш (виявляється, в абхазькій це прізвище не відмінюється), які впродовж тривалого часу провокували Саакашвілі на збройний конфлікт для того, щоб продемонструвати США та ЄС не тільки «помилковість» рішення щодо Косова, а й зростаючу амбіцію Росії. Медведєв у своїх п'яти принципах не просто говорить про недоцільність вступу Грузії та України до НАТО, бо «це не країни, а тимчасово непідконтрольні Росії території», а передбачає для цих країн «зону російського інтересу».

Прямо вам РПЦ з її «канонічною територією». Особливо жахливим стало гасло, під яким Росія веде цю війну - примус до миру. Між іншим, «примус до сексу» у праві називається зґвалтуванням. Свого часу аналогічні «миротворчі операції» дозволили Гітлеру відібрати у Чехословаччини Судети і завоювати всю Європу, в тому числі через відсутність єдиної позиції у Франції та Англії.

А наскільки послідовною залишається політика США, котрі, створюючи з Грузії демократичну вітрину, так і не зробили все, щоб цей озброєний конфлікт не відбувся. А якою суперечливою, на жаль, є політика «Великої все ще вісімки», ЄС і НАТО, які, в силу егоїстичного інтересу окремих членів, так і не зуміли виробити чітку і єдину політику в цьому конфлікті та зупинити Росію (не таємниця, що ця війна вигідна, насамперед, Росії). Словом, поза є, а позиції немає. Знову констатуємо: що таке смерть тисячі людей чи розпад Грузії, коли раптом в Італії чи Німеччині подорожчає газ? Між ціною на газ і ціною національного егоїзму різниця в тому, що за газ платиш раз, а за егоїзм розплачуються цілі покоління.

Ціна «дружніх обіймів»

На цьому тлі білою плямою конкретики вирізняються хіба що дії керівників Польщі, України, Литви, Латвії та Естонії, котрі швидко прибули до Грузії і відкрито заявили про необхідність негайного припинення бойових дій і виводу російських військ із Грузії. Вони не побоялися дорогого російського газу, бо чудово знають ціну «дружніх обіймів» із боку Росії.

У черзі миротворчих зусиль хотілося б відзначити окрему місію Президента України Віктора Ющенка. На це є декілька причин.

По-перше, унікальність ситуації в тому, що це конфлікт двох стратегічних партнерів України, а розміщений в Україні Чорноморський флот, котрий був задіяний в операції, вже автоматично робив Україну мало не союзником Росії. Тому не варто говорити про те, що Україна діяла тільки на боці Грузії. Україна примиряла сторони конфлікту.

По-друге, непроста внутрішньополітична ситуація в Україні. На сьогодні навіть у межах формально живої парламентської коаліції фактично немає єдиної оцінки щодо дій Росії на Кавказі - прем'єр-міністр Тимошенко зайняла нейтрально-спекулятивну позицію, а опозиція в особі Януковича і «відрядженого» до БЮТ Симоненка практично підтримала Росію.

По-третє, в умовах президентських виборів, що невідворотно насуваються, Віктору Ющенку, можливо, було б також вигідніше не поспішати з оцінкою грузинсько-російського конфлікту, але він цю оцінку зробив - загрозу територіальній цілісності Грузії він розглядає як загрозу територіальній цілісності України, і запропонував президенту Росії Д.Медведєву негайно привести до норм міжнародного права можливість використання підрозділів Чорноморського флоту у військових діях.

По-четверте, Президент України ще перед початком Бухарестського самміту попереджав лідерів країн НАТО про можливість загрози радикального розвитку ситуації у випадку неприйняття рішення про приєднання Грузії і України до ПДЧ у НАТО. На жаль, деякі керівники країн Європи замість того, щоб зайняти конструктивну позицію, знову стали «в егоїстичну позу». Результат цього егоїзму - цілком прогнозована війна на Кавказі.

По-п'яте, Росія не приховує (див. п'ять принципів Медведєва) того, що її головна мета - контроль над Україною, і активно створює всі необхідні умови для «поглинання України» - має в Україні військову базу, підконтрольні впливові політичні сили та мережу НДО, домінує в інформаційному просторі, володіє в Україні великими економічними активами тощо. Про цей намір чудово поінформовані всі провідні українські політики, але відверто говорить про це тільки Віктор Ющенко. Це, в першу чергу, позиція громадянина і патріота, а вже потім - тяжка роль гаранта. Невипадково саме проти нього сьогодні спрямовано всю потугу дезінформації з боку Росії.

По-шосте, Президент України, як до збройного конфлікту, так і під час нього, активно шукав шляхів недопущення ескалації військових дій і негайного їх припинення. Україна одна з перших запропонувала конкретну гуманітарну допомогу всім постраждалим у конфлікті, незалежно від національності, і заявила про готовність направити військовий і цивільний персонал до складу майбутніх миротворчих і відновних місій на Кавказі.

Особливо складними в недопущенні переростання грузинсько-російського конфлікту в масштабну і довготривалу війну на Кавказі були непрості контакти українського лідера з Д.Медведєвим, з боку якого лунали звинувачення України в підбурюванні Грузії. Думаю, що саме тверда позиція Віктора Ющенка щодо обов'язкової формалізації повернення до Севастополя кораблів Чорноморського флоту, який брав участь у бойових діях, а також його активні перемовини з Д.Бушем, К.Райс, Н.Саркозі, Х.Соланою, Ж.Бароззу, Я.Схеффером, керівниками країн Балтії та Польщі відіграли свою позитивну роль у прискоренні припинення бойових дій і тверезим чином подіяли на керівництво Росії щодо його подальших намірів стосовно України. У непростій миротворчій місії президента Франції Ніколя Саркозі чітко проглядається й ініціатива українського Президента.

Але яку позицію щодо ініціативи і ролі Віктора Ющенка зайняли українські медіа? Акцентується переважно на тому, що йому треба мати більше принциповості та жорсткості у питаннях внутрішньої політики. Про це, до речі, пишуть і в європейській пресі. Але якщо об'єктивно подивитися на дії Президента України у міжнародній та безпековій площині під час грузинсько-російського конфлікту та порівняти його позицію з позицією не тільки лідерів провідних політичних сил України (а зі зміною безпекового дискурсу вони в масі своїй просто провалилися), а й керівників багатьох європейських країн, то Віктор Ющенко виглядає набагато переконливішим за них і як політик, і як керівник країни - в нього є чітка позиція і діє він винятково відповідно до національних інтересів України. Це вже не роль головного адміністратора країни, це місія національного лідера.

Досить безпекової невизначеності

Свого часу Тарас Шевченко присвятив підневільним горянам поему «Кавказ», але, крім «чурек і сакля все твоє», на сьогодні існують ще й домовленості Гельсінкі, є ГУАМ, є міжнародна інтеграція і є українське «І словом і ділом!» Місія президента Ющенка щодо кавказького примирення є початком і особливої ролі України на Кавказі. Не силової, не імперської, а партнерської ролі. Кавказька брама відкриває шлях Україні на Схід, і оминути її неможливо.

Залишається сподіватися, що лідери країн-членів НАТО також гідно оцінять принципову і послідовну позицію України та її Президента щодо збереження миру в регіоні, а грудневий самміт, тепер уже керований раціональними мотивами, а не електоральним егоїзмом політичних функціонерів, ухвалить позитивне рішення про приєднання України і Грузії до ПДЧ. Чи хтось знову займе окрему позицію (тобто стане в позу), залишаючи шанс імперським реваншистам в Україні? І цей шанс залишається доти - доки існує безпекова невизначеність щодо України.

Фото зі сайту my.magao.ru